Безсмертя народу увічнене в пісні

120 років з дня народження Григорія Верьовки 

…коли почув, як на Полтавщині вибудовують

гармонію наші бабусі, як це ладно, як незвично, –

 зрозумів, що нічого кращого в житті не чув!»

Микола Лисенко

У 1943 році в розпал війни проти гітлеризму був створений Державний український хор, який завдяки таланту й самовідданості його першого керівника Григорія Верьовки став популяризатором, зберігачем і примножувачем нашої пісенної спадщини. На честь засновника колективу його ім'я присвоєнно хору 1965 року.

Григорій Гурійович був неперевершеним хоровим майстром, він давав можливість хору співати вільно, наче без диригента. Кожному здавалось, що він співає, як сам хоче, а це було надзвичайно цінно. 

Як диригент Верьовка був неповторний. Він володів точним і вольовим жестом, винятковою гостротою слуху.

 Найхарактернішою рисою його диригентського стилю слід вважати уміння вчасно підтримати творчу ініціативу колективу, збудити в кожному виконавцеві творчий порив та скерувати його в єдине творче русло. 

Створений Григорієм Верьовкою Національний академічний народний хор перед широким загалом нині зазвичай постає у… Верховній Раді України, виконуючи під час урочистостей Державний гімн. Навряд чи лише про це мріяв його перший керівник, коли під час гастролей 1959 року в Мюнхені, коли якраз хоронили вбитого радянськими спецслужбами Степана Бандеру, розпорядився відразу після вже традиційного для відкриття концерту «Реве та стогне Дніпр широкий» заспівати тужливу «Чуєш, брате мій, товаришу мій…». Розчулені слухачі не змогли стримати сліз, а вже наступного дня через радянське посольство у Німеччині передали розпорядження: назавжди вилучити цю «провокаційну» пісню з репертуару.

Григорій Верьовка все своє життя свято вірив, що "...народна пісня володіє величезною художньо-вражаючою силою. Безперечно, тому її любить народ і її треба пропагувати дедалі ширше й досконаліше..."

Нинішній керівник ансамблю 82-річний Анатолій Авдієвський згадує виступ у Брюсселі 1958-го. У місті саме відбувалася Всесвітня виставка. З'їхалися представники української діаспори з різних країн.

Вони нарядили в національні костюми хлопчика з дівчинкою, — оповідає Анатолій Тимофійович. — Після концерту ті виносять на сцену величезний жовто-блакитний букет. Зал гримить: "Слава Україні!". Дітки стоять, чекають. Верьовка не знає, що робити. Вдає, що не помічає букета. А сам чекає відмашки представника ЦК. Бігає між хористами: "Що робити? Брати? Не брати?" І тут партійний бос говорить: "Беріть". Верьовка запитує: "Точно?" - "Точно". Зітхнули з полегшанням.

Гастролюючи в різних країнах, колектив неодмінно виконував пісні тих народів, перед якими виступав. І мовами цих народів. На початку 60-х pp. у його репертуарі, крім сотень українських творів, було понад 50 пісень авторів 22 країн світу. Тож не випадково 1959 р. Всесвітня Рада Миру нагородила Державний український народний хор за великий внесок у справу зміцнення миру й дружби між народами срібною медаллю, а його художнього керівника Г. Верьовку – грамотою Всесвітньої Ради Миру.