Лицар української ідеї

21 липня 2017 року виповнюється 110 років з дня народження визначного діяча національно-визвольного руху, вченого-археолога, блискучого поета Олега Кандиби-Ольжича – людини, яка є героєм і символом української нації.

Він ­­­- син поета Олександра Олеся (Кандиби), автора рядків "Сміються, плачуть солов'ї". Були вони зі збіднілого шляхетського роду (нащадки козацького полковницького роду Кандиб), в їхньому гербі голуб сидить на короні.

Олег навчився читати на третьому році життя, а п'ятилітнім написав п'єсу з козацьких часів. Віршувати також почав рано.

Його перші поетичні спроби свідчать про вразливе серце. У дитинстві він колекціонував пташине пір'я. А пізніше, в оповіданні "Рудько (Життєпис одного півня)", писав: "Ми менше знаємо про те, що відбувається в душі у півня, ніж той півень знає про нашу душу".

Олег знав дев'ять мов, грав на фортеп'яно та скрипці. Був високий і сором'язливий. Дівчата дуже цікавились ним — але не закохувалися.

Ольжич узявся довести батькові, що УНР-Україна — зовсім не "дурна корова". У його віршах буяв культ сили. Хоч сам він фізично сильним не був і покладався на силу духу. Є в нього прикметний вірш 1935 року, де поет бачить себе семиголовим Змієм, що гине в бою за царівну:

Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий,
Безголовим впасти під коня!
Сім голів я маю, надокучливий,
Та єдине серце маю я.

О. Ольжич за професією – археолог, спеціаліст із кераміки  і наймолодший професор у Європі. 

 На Ольжича полювало і гестапо, і служба безпеки бандерівців, і енкаведисти. Саме в цей час, перебуваючи в підпіллі, він вирішив одружитися. Знайшов на Турківщині, в Карпатах, православну церкву в селі Яблінка Вижня й обвінчався там 2 серпня 1943 року з Катериною (Калинкою) Білецькою, професорською донькою, яку знав ще з її дитинства. Вони з Катериною заприсяглися не повідомляти про своє вінчання нікому до кінця війни. Після одруження бачилися таємно, жили порізно. Удавали незнайомих між собою, коли доводилося разом зустрітися на людях.

Гестапо арештувало Ольжича у Львові 25 травня 1944 року, в домі на вулиці Личаківській, 32 (там є тепер меморіальна дошка). Його кинули до концтабору Заксенхаузен. Там Ольжич помер під час допитів. Через місяць, дізнавшись про це, у Празі помер його батько Олександр Олесь. А ще за кілька днів у Катерини народився син, якого теж назвали Олегом.