Хто ви, Олександре Копиленку?

 

Цього року ми відзначаємо 120-літній ювілей одного з фундаторів і класиків сучасної української літератури Олександра Івановича Копиленка.

Широкий читацький загал відкрив для себе багато імен, які раніше були відомі лише фахівцям. Виявилося, що українська культура і література, як її різновид, існувала й розвивалася не лише в межах самої України, а й по всьому світі. В цій новій системі координат неминуче виникає потреба переосмислення тих уявлень, які здавалися непорушними. І «радянськість» Копиленка є одним з таких важливих для нашого часу питань.

Якщо ж оцінювати письменника за тими нагородами й відзнаками, що він їх отримав від української радянської держави, то тут Копиленко безнадійно програє. Ні, в нього не було жодного ордену, він не удостоївся Шевченківської премії, він не обіймав жодних великих посад. Може, саме тому його ретельно «забувають» у літературних переліках і викреслили зі шкільного курсу літератури. Однак він залишився у шкільних підручниках з української мови, бо жодне сучасне граматичне чи лексичне правило не обходиться без прикладів саме з його творів.

 

Спостережлива й уважна до деталей вдача письменника допомогла йому у започаткуванні (так, само у започаткуванні) зовсім нового жанру — української літератури для підлітків. Наприкінці 1930-х років з’являється його дилогія «Дуже добре. Десятикласники» і одразу стає справжнім бестселером не лише на Україні, а й в усіх республіках СРСР, і перекладається багатьма мовами світу. Копиленкові вдалося уникнути пропагандистської тріскотні й торкнутися живих, болючих, актуальних для молоді в будь-які часи, тем. Це і перша любов, і негаразди в родині, і подружня зрада, й стосунки між підлітками, шкільні проблеми, труднощі з обранням майбутнього шляху і навіть вади тодішньої системи шкільної освіти. А за цим усім — велике місто як повноцінний дійовий персонаж, на тлі якого й розгораються всі події дилогії.

Любов’ю й добротою просякнутий також цикл оповідань Копиленка про тварин «Як вони поживають» (1961). Будучи біологом за освітою, він добре знав природу рідного краю, багато часу проводив за містом, був завзятий рибалка й мисливець.

Вдома в Олександра Івановича завжди «виховувалися», як він казав, різні птахи й тварини — від їжаків до собак. Тому й матеріалу для оповідань йому не бракувало. Цим коротким замальовкам притаманна кришталева прозорість і бездоганний літературний смак. Вони ніби просякнуті сонцем навіть тоді, коли дія відбувається у погану погоду. Олександр Іванович не уявляв свого життя без спілкування з природою. 

Цікавим прикладом особистої порядності,  хай і на шкоду власній кар’єрі, є сімейна легенда, що ніде поки що не публікувалася. Справа в тому, що по війні Копиленкові доручили (очевидно якісь комсомольські керівники республіки) написати роман про подвиг краснодонців, той самий, що його потім так влучно й успішно описав Олександр Фадєєв у «Молодій гвардії». Так, саме Копиленкові першому було запропоновано цю тему. Він поїхав до Краснодона, порозпитував людей, почитав документи і категорично відмовився про це писати. І в домі ця тема стала забороненою. Можна лише здогадуватися, що там по гарячих слідах побачив і відчув Копиленко, зрозумівши, що відверто написати про трагедію молодого підпілля йому не дадуть, а брехню написати він не зможе.

Повертаючись до різносторонності особистості Копиленка, необхідно згадати і його потяг та цікавість до техніки. Певна, що якби йому судилося дожити до наших днів, він неодмінно став би комп’ютерним генієм.

Якщо оцінювати речі за гамбурзьким рахунком, беручи до уваги лише суть та істину, то на шальки терезів слід покласти не регалії, премії, ордени, посади і відзнаки, а талант і його реалізацію. За цими критеріями Копиленко — не лише фундатор і класик, а величезний талант, твори якого не втратили своєї привабливості й актуальності й досі.

(Детальніше: Копиленко, М. Хто ви, Олександре Копиленку? / Марія Копиленко // Голос України. – 2020. – 6 жовт. – С. 8.)