Світ краси і радості Ірини Жиленко

 

Писати для дітей, як стверджувала Ірина Жиленко, це  велика честь, бо для неї дитина – чудо,  а дитинство – святкова казка. Поетеса хотіла, щоб малеча вірила у добро й прекрасні чудеса, в гномів, у те, що квіти вміють вальсувати, а ляльки розмовляти. На її думку, це  не зашкодить майбутньому науковому мисленню, зате на все життя закладе ніжність до всього живого, осяє світ чарівним світлом краси і радості…

Бібліотекар Юлія Сидоренко  знайомить вас, дітлахи, з життєвим і творчим шляхом  Ірини Жиленко.

Народилася  Ірина Володимирівна Жиленко 28 квітня 1941 року в місті Києві в родині службовця. Важкі роки випали на її дитячі повоєнні літа – довелося і вчитися, і  працювати одночасно.

Так вона й закінчила 1958 року вечірню школу робітничої молоді, а 1964 року – філологічний факультет на вечірньому відділенні Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала вихователькою у дитячому садку, згодом –  у редакціях газет і журналів. Невтомно писала для дітей: «Вуличка мого дитинства», «Казки буфетного гнома», «Двічі по два дорівнює кульбабці» та інші.

ВЕЧІР ГНОМІВ

Тишком-нишком, чапи-чапи,
в капелюхах, як гриби,
гноми шастають ногами,—
чапи-чапи, — сніг рипить...

Йдуть вони один за одним,
невдоволено сопуть,
сварять зорі, сніг, погоду,
і котів, і довгу путь.

 

Дуже добрий то народик.
Просто в них така вже мода:
Добре вихований гном
мусить буть буркотуном.

 

Звісно, їм таки не з медом.
Ніч. Коти. Ще й мерзнуть вуха.
Червоніють між заметів
чудернацькі капелюхи.

 

У торбинках гноми ті
носять сонне конфетті.
Лиш сипнуть в шибки віконні —
дітям сняться сни казкові.

 

В них носи — смішні, червоні,
і хода у них чудна.
Але ти не смійся, доню,
як побачиш їх з вікна.

 

То для них — страшна образа.
Пробурмочуть: — Що за смішки!.
І, розсерджені, одразу
перетворяться на шишки.

 

Тишком-нишком,
тишком-нишком...