Ганс Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 року в старовинному данському містечку Оденсе в сім’ї чоботаря.

Батько, незважаючи на свій фах, був людиною начитаною і свою любов до книги зумів передати Гансу Крістіану. Потяг до творчості привів його в 1819 році до столиці, де він, живучи впроголодь, зміг закінчити школу й університет.

Перші три роки в Копенгагені Андерсен пов'язує своє життя з театром: робить спробу стати актором, пише трагедії та драми. У 1822 році виходить п'єса «Сонце ельфів», написана за давньоскандинавським сюжетом. Драма виявилася незрілим, слабким твором, але привернула увагу дирекції театру, з яким на той час співпрацював автор-початківець. Рада директорів домоглася для Андерсена стипендії й права безкоштовного навчання в гімназії. Сімнадцятирічний юнак потрапляє до другого класу латинської школи й, незважаючи на глузування товаришів, закінчує її.

У 1826-1827 роках виходять перші друковані вірші Андерсена, а в 1829 році він досить вдало випробовує себе в жанрі дорожніх нотаток – книжка  «Подорож пішки від Хольмен-каналу до східного мису острова Амагер» вразила сучасників свіжістю світосприйняття, багатою фантазією й життєрадісним гумором. Мандрувати Андерсен любив протягом усього свого життя: він побував у Німеччині, Італії, Франції, Англії, Швеції, Португалії, Греції, Північній Африці, збирався до Америки. Його дорожні нотатки відзначалися точністю замальовок з натури в поєднанні з романтичною фантазією, мали пізнавальний й захоплюючий характер, були написані живою мовою. Спогади про подорож до Італії стали основою для написання першого роману Андерсена «Імровізатор» (1834). Усього в 30-ті роки XIX століття видатним данчанином було написано шість романів(«Імпровізатор», «О.Т.», «Тільки скрипаль» та ін.), які мали незмінний успіх. Автора навіть порівнювали з В. Скоттом і В. Гюго. Але світове визнання йому принесли казки.

З 1835 року Андерсен починає періодично видавати казки, які в 1841 році увійдуть у книжку «Казки, що були розказані дітям». Ранні казки Андерсена  – це, як правило, літературні переробки народних казок, які він сам чув у дитинстві («Кресало», «Маленький Клаус і Великий Клаус», «Принцеса на горошині», «Дикі лебеді» та ін.). Сюжет «Нового вбрання короля» було запозичено з іспанського джерела. А от «Дюймовочка», «Русалочка», «Калоші щастя», «Ромашка», «Стійкий олов'яний солдатик», «Оле Лукойє», хоча й дещо пов'язані з фольклором, все ж таки є авторськими творами. На тлі численних казкарів, яких породила епоха романтизму в різних країнах, казки Андерсена відрізняються відсутністю дидактичних основ і, як здавалося критикам XIX століття, відсутністю належної шани до королівських осіб, які в казках Андерсена ходять палацом у пантофлях (адже палац є їхнім домом), стелють постелі й варять гречану кашу. Казки Андерсена, з одного боку, є цілком антисоціальними, а з другого  – мегасоціальними. Вони вийшли за межі свого століття, стали постійними супутниками людства через бачення данським казкарем вічного змісту будь-якої людини, нехай то буде король, королева, принцеса або селянин.

Символом творчості Андерсена вважається Русалочка, героїня однойменної казки. Народні сюжети, пов'язані з любов'ю між людиною і антропоморфною природною істотою, існують у різних народів. Знав подібні легенди й данський фольклор. Але казка, яку було створено Андерсеном, набула особливого поетичного змісту. Русалочка втілює стихійні сили, від яких вже давно трагічно відокремилось людство. Русалочка, Дюймовочка, Гидке Каченя відображають протиріччя між трагічно-утилітарним світом людей і таємничими силами природи й творчості.

Сорокові роки XIX століття стають новим і найвищим досягненням казкової творчості Андерсена. До збірки «Нові казки» (1844-1848) увійшли найзначніші й найвідоміші казки: «Снігова королева», «Гидке каченя», «Соловей», «Тінь», «Дівчинка з сірниками».

Збірки останнього етапу творчості письменника вийшли під назвою «Історії» (1852-1855) та «Нові казки та історії» (1858-1872). Це справді були дивовижні історії про навколишній світ, риси реальності дедалі більше проникають у казки письменника, героями яких стають сучасники автора: звичайні люди зі своїми повсякденними турботами і проблемами, видатні вчені й художники. Андерсен хоче привернути увагу читача до майже казкових можливостей людини.

У 1855 році з'являється автобіографічна книжка «Пригоди мого життя», яка стала продовженням і доповненням першого варіанта автобіографії «Казка мого життя» (1847). Зі сторінок цих книжок постає образ видатної людини, великого фантазера, який зумів через усе своє життя пронести дитячу закоханість у таємничий світ казки й щедро поділитися цим зі своїми читачами.

Помер видатний данський письменник, засновник літературної казки, 4 серпня 1875 року в Копенгагені.

Уперше казки Г. К. Андерсена прийшли до українського читача ще за життя письменника –1873 р. в переказах Михайла Старицького («Казки Андерсена з короткою його життєписсю»). Відтоді твори данського казкаря перекладали й інші видатні українські митці – Юрій Федькович, Павло Грабовський, Олена Пчілка та ін. Найбільше казок Г. К. Андерсена переклала з данської Оксана Іваненко.

Розповідь про данського казкаря, романіста, поета і драматурга Ганса Крістіана Андерсена підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Вас зацікавив письменник Ганс Крістіан Андерсен, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

 

Читати далі »

 

Слава до Генрі Лонгфелло прийшла ще за життя. На батьківщині його книги видавалися мільйонними  накладами – для видавничої практики ХIХ століття це було неймовірно. Вірші Лонгфелло були перекладені вісімнадцятьма мовами! Українською мовою «Пісню про Гайявату»  перекладали Панас Мирний, Олександр Олесь, Костянтин Шмиговський, Іван Драч.

Генрі Водсворт Лонгфелло народився 27 лютого 1807 року у Портленді, невеличкому портовому містечку на північно-східному узбережжі Америки в родині адвоката. В історії його роду по материнській лінії були предки, які 1632 року одними з перших прибули до берегів Нової Англії (як називали тоді Америку) і стали її засновниками. Митець отримав чудову освіту в приватних школах  та одному з найкращих коледжів того часу – Боудойнському. У студентські роки  Лонгфелло виявив надзвичайні здібності щодо гуманітарних наук.

Одразу після закінчення коледжу йому запропонували місце професора кафедри іноземних мов. На той час письменник вільно володів шістьма мовами і читав іще чотирма. Тоді ж він уперше відвідав Європу, що здавна приваблювала його як найбагатша скарбниця давньої культури, мудрості й краси, де провів три роки. Юнак слухав  лекції в Геттінгемському університеті, відвідав Італію, Іспанію, Францію, Англію, Голландію, Швейцарію. Після повернення Лонгфелло почав  викладати іноземні мови у тому ж коледжі, у котрому навчався. Близько двадцятьох років (1835 – 1854) Лонгфелло був професором кафедри європейських мов Гарвардського університету, а після цього повністю присвятив себе літературній творчості. Коло його науково-літературних інтересів було досить широким і різноманітним. Він писав ліричні вірші, поеми, балади, подорожні нариси, складав поетичні антології, займався перекладами.

У 1955 році Лонгфелло закінчив роботу над найвизначнішою працею свого життя «Піснею про Гайявату». Ця епічна поема створена на грунті пам’яток індіанського фольклору. Поет зібрав і опрацював пісні й легенди, котрі існували серед північноамериканських індіанців, і розповідали про життя, подвиги, боротьбу народного героя – легендарного богатиря Гайявати. Поет розповідає про його дивовижне народження та його величне життя в ім’я щастя свого народу, котрий прагне йти шляхом добра й правди. Гайявата – особа історична. Він жив у ХV сторіччі, походив з племен ірокезів, потім став одним з вождів індіанського народу. У фольклорних оповідях Гайявата наділений рисами казкового героя. Тому в інтерпретації Лонгфелло історія Гайявати стає  поетичною легендою, чарівною казкою, у котрій фантастичний вимисел переплітається з народною мудрістю. Герой поеми – особа незвичайна: автор наділив його чудесною силою, незвичайним розумом і відвагою. Всі свої сили  він віддає на благо свого народу – в цьому й полягає образ суто народного героя. Гайявата навчає індіанців необхідним речам у їхньому житті: майстерності полювання і землеробства, він винаходить писемність, відкриває таємниці лікарського мистецтва. Він вивчає таємниці природи, розуміє голоси звірів і птахів, уміє слухати шум вітру, дзюрчання річки. Поряд з цим у поемі відтворені прекрасні картини природи Північної Америки, змальовано побут індіанських племен, спосіб їхнього життя. З великою достовірністю змальовано одіж, зброю, прикраси, що дає змогу відтворити колорит індіанського життя, відчути правдоподібність. Образи героїв опоетизовані автором: це відважний і ніжний  Чайбайабос, простодушний і сміливий Квазінд, струнка й гнучка Венона, прекрасна Нокоміс. Усі вони енергійні й відважні люди, котрі прагнуть до щастя і хочуть досягти його. У заключній частині поеми Гайявата закликає своїх співвітчизників жити у дружбі з білими й прислухатися до їх мудрих порад. Фінал пісні пронизаний настроями всепрощення.

 Помер Генрі Водсворт Лонгфелло 24 березня 1882 року у Кембриджі.

Розповідь про  американського поета  Генрі Водсворта  Лонгфелло підготувала бібліотекар  бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

 Якщо   бажаєте більше дізнатися про Генрі  Водсворта Лонгфелло, то завітайте  до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

 

Читати далі »

 

 Народилася Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) 25 лютого 1871 року в місті Зв’ягель (нині Новоград-Волинський) в родині відомих українських діячів. Її мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (псевдонім Олена Пчілка) дворянка за походженням, поетка і дитяча письменниця. Вона була активісткою українського жіночого руху, разом з письменницею Наталею Кобринською видавала альманах «Перший вінок» (1887). Батько, Петро Антонович Косач, дворянин, юрист, високоосвічена людина. Рідним  дядьком письменниці був український публіцист, історик, філософ, літературознавець і фольклорист, громадський діяч Михайло Драгоманов.

Леся мала старшого брата Михайла та молодших – Ольгу, Оксану, Миколу та Ізидору Косачів. 

Це потім Леся  стане великою поетесою, це потім її мужній голос пролунає на  всю  Україною і на весь світ. А поки  що росте собі звичайна дівчинка. Не зовсім, правда, звичайна. Все її цікавить, захоплює, чарує: і чому веселка схожа на барвистий пояс, і чому пташки по-різному співають, і про що  гомонять старезні дуби, що верхів’ям сягають хмар. Її привітні сірі очі з однаковою теплотою дивилися  і на сільських діток, що прибігали до неї бавитися, і на багатьох видатних людей, що бували у їхньому домі.

Дитячі роки Лесі проходили у мальовничому куточку України – на Волині, спочатку в рідному місті, а потім з перервами в Луцьку і в селі Колодяжне, що під Ковелем.

Улюбленими справами дівчинки були рукоділля й допомога бабусі під час випікання хліба. Рано проявилися здібності у Лесі й до навчання.

Леся Українка отримала домашню освіту: після тяжкої застуди у неї діагностували туберкульоз кісток (1883 рік), тому саме мати займалася всебічною освітою та лікуванням дочки, а згодом і підтримкою її творчості.

Лариса Косач навчилася читати в чотири роки, віршувати почала в дев’ять років, а з тринадцяти (1884 рік) вже писала вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» та інші), які стараннями матері публікувалися на сторінках галицьких україномовних часописів «Зоря», «Дзвінок» «Літературно-науковий вісник». 

Саме цього року з’явився і псевдонім «Леся Українка». Псевдонім був фамільним: Лесею Ларису звали Косачі, а «Українцем» називався в еміграції Михайло Драгоманов, рідний дядько Лариси.

Леся знала багато європейських мов: крім слов’янських (української, болгарської, польської), також французьку, англійську, італійську, давньогрецьку та латину; бралася за вивчення  грузинської, шведської, іспанської. Багато перекладала, зокрема Байрона, Гейне, Гюго, Свіфта, Шекспіра, Гомера та інших.

 У 19-літньому віці вона написала для свої сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (опублікований у 1918  році). Маючи художній хист, Лариса Косач деякий час брала уроки в Київській рисувальній школі Олександра Мурашка, звідки залишилась одна картина олійними фарбами.

Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-х років 19 століття, коли Косачі переїхали до Києва: в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». Впродовж 1893 – 1902 років у Львові було опубліковано три поетичних збірки, протягом 1903 – 1913 років поетка написала понад сотню віршів, з яких половина за  її життя не була надрукована. У другій половині 90-х років 19 століття Леся Українка звернулася до драматургії. У першій її драмі «Блакитна троянда» (1896) показано життя української інтелігенції. Широко використовуючи теми й образи світової літератури, вона розвинула новий жанр – драматичну поему. Серед створених нею драматичних поем найбільш відомі «Одержима» (1901), «На руїнах» (1904), «В катакомбах» (1905), «Бояриня» (1910). До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913).

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки займала мистецька проза. Перші оповідання  з сільського життя («Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов’язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль»  і «Приязнь».

Упродовж всього життя Леся Українка цікавилася українським фольклором. Вона знала близько 500 народних пісень і сама була визначним носієм фольклору. Її перша фольклористична праця «Купала на Волині» була опублікована в 1891 році. Під час перебування в Карпатах поетка записувала гуцульські мелодії, у 1903 році вона видала збірник «Дитячі гри, пісні, казки»; наступного 1904-го в неї був задум видати «Народні пісні до танцю» (54 тексти).

Леся Українка була ініціатором видання українського героїчного епосу. У 1908 році вона записала на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. Композитор М. Лисенко зробив 30 записів веснянок і обжинкових  пісень з її голосу; 225 пісень увійшли  до книги «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки», яку впорядкував і видав у 1913 році її чоловік – український музикознавець-фольклорист Климент Квітка.

 У червні 1906 року Леся Українка була обрана до правління київської  «Просвіти», де вона опікувалась бібліотекою. Після 1907 року Леся Українка через прогресуючу хворобу була змушена жити переважно за межами України. Датовані 1913-м, останнім роком життя, твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов’язки митця, його творчий подвиг. Свій ліро-епічний триптих – «Що дасть нам силу?», «Орфеєве чудо», «Про велета» письменниця присвятила І. Франкові  і надіслала до ювілейного збірника на його честь.

Останні роки Лесі Українки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту та на Кавказ. Разом з чоловіком вона продовжувала працювати над збиранням фольклору; на кошт подружжя було організовано етнографічну експедицію українського фольклориста, музикознавця Філарета Колесси, під час якої зроблено одні з перших аудіозаписів кобзарів.

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в Сурамі  (Грузія). Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Розповідь про українську письменницю, перекладачку, фольклористку, культурну діячку Лесю Українку підготувала  бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо маєте бажання більш детально ознайомитися з творчістю  Лесі Українки, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

Читати далі »

 

Серед українських художників, які творили на рубежі  ХIХ – ХХ століть ім’я Гната Гавриловича Яременка незаслужено забуте  і в мистецтвознавчій науці майже невідоме. Однак його творча спадщина, повністю ще не вивчена, дозволяє говорити про нього як про цікавого і своєрідного художника

Народився Гнат Гаврилович Яременко 9 лютого 1874 року у містечку Бахмач Конотопського повіту у бідній козацькій родині. Батьки займались сільським господарством. Гнат був дванадцятою дитиною в родині, і тому йому дозволялося більше, ніж іншим дітям. Проявляючи потяг до малювання, хлопчик цікавився книгами, його вражали ікони в домі батьків. Згодом, коли підріс, бажання малювати стало ще більшим. Хлопець малював, де тільки можна і чим тільки можна. Малюнки з’являлись на запітнілому вікні, на стінах вибіленої хати, на парканах, на дверях сараїв, за що мав великі неприємності.

З дитинства у нього була скалічена ліва рука, і тому виконувати сільськогосподарську роботу не міг. Гната найняли до станційного буфету. Помивши посуд, на казанах намалював поважних пасажирів, що чекали поїзда. За цю витівку малий втратив роботу. Потім його віддали в помічники майстру, що фарбував дахи.  Одного разу, ідучи додому, на паркані зобразив поважного поміщика на коні. Пан впізнав себе, і майстер прогнав Гната. 

Мати вирішила повести хлопця в Києво-Печерську Лавру на прощу, а там – може Бог зцілить руку.

 Під час перебування в Києві неня зробила спробу влаштувати сина на навчання, але з неї тільки посміялися, порадивши хлопчині замітати на вулиці. Але  правду каже народне прислів’я, що світ не без добрих людей. Випадково дві художниці побачили малюнки Гната і залишили його в іконописній школі при Лаврі.

Пізніше Гнат Яременко вступив у Київську малювальну школу, засновану у 1875 році випускником Академії мистецтв  Миколою Мурашком.

У 1895 році, закінчивши Київську  школу малювання, Гнат у складі найкращих учнів був рекомендований на навчання до Петербурзької Академії  мистецтв. Склавши з успіхом іспити, хлопець був зарахований до учбового закладу лише вільним слухачем, бо не мав загальної освіти. Учителем в Академії у нього був видатний художник В. Маковський. У 1897 році навчання було перервано через відсутність коштів. У 1899 році Гнат робить спробу ще раз вступити на навчання, але йому не вдається. І тільки 1900 року Рада Академії дозволила йому продовжити здобувати освіту.

Провчився в Петербурзі Гнат Гаврилович до 1904 року.  За цей час багато працював. Так, влітку 1899 –1900 роках Яременко разом з Мурашком та Соколовим розписували церкву під Черніговом в поміщиці Рігельман, а в 1899 – 1902 роках – церкву в селі Курінь.

Після закінчення Академії мистецтв Гнат Яременко дістав запрошення на роботу в Мінське комерційне училище. Маючи  академічну освіту, зробив багато, щоб підняти престиж образотворчого мистецтва. У 1909 році вже існував створений ним невеличкий краєзнавчий музей. За дев’ять років, які  прожив Гнат Гаврилович у білоруському місті, він декілька разів організовував  виставки, запрошуючи на них художників з різних міст. На одну з таких виставок митець виставив 36 картин та етюдів.

 У 1913 році повернувся на Україну і деякий час працював викладачем графічних мистецтв у Сумському комерційному училищі. Постійні нестатки і непосильна праця підірвали здоров’я художника.

Помер Гнат Гаврилович Яременко у Сумах 8 серпня 1915 року. Похований у Бахмачі.

Художник залишив після себе велику спадщину. Із щоденника, який знаходиться в Конотопському краєзнавчому музеї, відомо, що ним було написано 144 роботи, 86 з них – релігійного змісту. Широко відомі такі його картини, як «Автопортрет» (1897 – 1899), «З життя  сходу» (1903), «Портрет дружини» (1912), «Володимирська гірка», (1900), «Село прокинулось» (1905) та інші.

Окрім образотворчого мистецтва, Гнат Гаврилович захоплювався музикою, українськими народними піснями, театром, писав вірші про своє життя.

Творчість Гната Яременка є славною сторінкою в історії української культури.

 Розповідь про українського маляра і графіка Гната  Яременка підготувала бібліотекар  бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

 Якщо бажаєте більше дізнатися про митця, то завітайте до бібліотеки-філії №3  або перегляньте в інтернеті.

Читати далі »

 

Марія Примаченко – одна з найвизначніших українських художниць. Її  творчість означують як «наївне мистецтво».

Народилася Марія Оксентіївна Примаченко 12 січня 1909 року в селі Болотня на Київщині у родині визнаної майстрині-вишивальниці Параски Василівни та теслі Оксентія Григоровича (майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих головкатих зображень). Бабуся художниці розмальовувала писанки. Марія навчилася від мами майстерності вишивання і носила власноруч вишиті сорочки.

 Дитинство Марії було затьмарене страшною недугою. Коли дівчинці було сім років, вона важко перехворіла поліомієлітом, після чого мала слабке здоров’я та не могла допомагати батькам на полі. Після   хвороби в неї загострився зір, слух і спостережливість до світу. Відтоді Марія Примаченко почала малювати. Її талант ще в дитинстві не залишився непоміченим.  «Починалося все це так, – згадує художниця. ­–  Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску  малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…».

Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. Дивувалися, радили вчитися.

 Певну художню освіту Марії Оксентіївні вдалося отримати завдяки майстрині-ткалі з Києва Тетяні Флору.

У 1936 році  вона запросила   Марію у Київ на навчання у центральні експериментальні майстерні при Київському музеї українського мистецтва.

 Там творчість Марії стала більш різноманітною: малювала, вишивала, захопилася керамікою. Того ж року колекцію картин Марії Примаченко виставляли у європейських містах. 1936 року експериментальну майстерню реформували в Школу народних майстрів, яку вона і закінчила.

Щоправда, після закінчення навчання, Марія залишила Київ і повернулася в рідне село.

Марія пізнала щастя любові і щастя материнства – син Федір. Син Примаченко також став художником в жанрі «наївного мистецтва».

Джерела її натхнення в настінних хатніх розписах, в орнаментальному та пісенному багатстві прийняла з колисковою матері. Примаченко ввібрала розмаїту школу народного мистецтва, багатовікову культуру народу: від медяників у вигляді фантастичних звірів, весільних виробів з тіста, якими славилася вона в селі, і старовинних тканин, килимів, вишивок, вибійок.

Померла Марія Оксентіївна Примаченко 18 серпня 1997 року.

Розповідь про українську народну художницю Марію Оксентіївну Примаченко підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про мисткиню, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

 

Читати далі »

 

Найбільш широко і урочисто, як і інші народи світу, відзначають українці християнське свято народження Ісуса Христа.

Цього року українці будуть святкувати  його 25 грудня.

За традицією Святвечір відбувається напередодні Різдва.

Святвечір в Україні – це особливий час, сповнений духовності та  давніх традицій, які живуть у серцях українців впродовж століть. Відзначають його у переддень Різдва Христового, 24 грудня, коли, згідно з народним віруванням, небеса найближче до землі, а світло Вифлеємської зірки, що вказувало мудрецям шлях  до новонародженого Ісуса, наповнює серця людей надією та любов’ю.

Вечір  напередодні Різдва (Коляда, Святий вечір) називався ще «Багатою кутею». До нього ретельно готувалися. Ще вдосвіта, як тільки день синім проблиском заглянув у хату крізь замерзлу шибку, господиня приступала до праці. Першою магічною дією було добування нового вогню. Господиня діставала з покуття кремінь і кресало, які останні дванадцять  день лежали під образами. Вона перехрестилася тричі, і ставши обличчям до схід-сонця, викресала «новий вогонь». Цим вогнем  вона розтоплювала в печі дванадцять полін, що їх припасали та сушили дванадцять днів останнього місяця.

Господиня пов’язувалася хусткою, засукувала рукава і починала готувати дванадцять пісних страв.

  Зазвичай це пісний борщ, каші, бобові, риба, мед, сухофрукти та багато іншого. Головне місце на святковому столі займає  кутя – святкова каша з родзинками, перетертим маком і медом. 

До святкової вечері готувалися заздалегідь. На покуті, під образами, розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею і узваром. На підлогу стелили солому або сіно, які виносили з хати на третій день Різдва і палили біля воріт на дорозі або в садку. Скрутнями із різдвяної соломи обв’язували фруктові дерева, щоб вони краще родили наступного року.

У цей день заведено прикрашати оселю рушниками та солом’яними павучками.

Протягом всього дня напередодні Різдва не можна було їсти, доки на небі не зійде перша вечірня зірка, що знаменувала собою народження Христа. Святкова трапеза мала урочистий характер .

 Столу, за яким збиралася вся сім’я, належала важлива роль. За традицією, його притрушували соломою, по кутках клали часник, а потім покривали скатертиною, на яку і виставлялася святкова вечеря.

Під вечір до хати вносили дідуха – обжинкового снопа, якого на радість дітям розцяцьковували цукерками, різнокольоровими стрічками.

Свята вечеря розпочинається молитвою. Запалюють Різдвяну свічку, що символізує душі предків, а також зірки, які з’явилися на небі, коли народився Ісус Христос. На вечерю збирається вся родина. Прийнято, де б хто був, повертатися у цей час до домівки, щоб наступний  рік був нерозлучним.

По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею.

Особливою традицією українського  Різдва  є колядки – веселі пісні на релігійну тематику.

Святкування самого Різдва починається від самого ранку.

Українці зустрічають це велике свято словами «Христос народився!» і чують у відповідь «Славімо Його!». Святкування переважно проходить у родинному колі. Святковий стіл завжди щедрий, вже не пісний.

Ще один важливий символ Різдва – вертеп. Деякі історики впевнені, що українці вже у ХVII столітті виставляли на Різдво вертепну драму.

Інформацію про Різдво Христове підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про історію Різдва Христового, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

Читати далі »

 

Микола Дмитрович Леонтович народився 13 грудня 1877 року в селі Селевинці, присілку села Монастирок Брацлавського повіту Немирівської  волості Подільської губернії у родині сільського священника.

Він був первістком у згодом багатодітній родині. Батько, Дмитро Феофанович Леонтович, походив із сім’ї родових служителів церкви, але, як і його дід-прадід, поєднував виконання духовних відправ з учителюванням.

Раннє дитинство Миколки минуло в селі Шершні Тиврівської волості, куди на нове місце служби перевели батька влітку 1879 року.

Саме в родинному колі хлопчик прилучився до музичного фольклору та української пісенної творчості.

Батько майбутнього композитора чудово співав, грав на цитрі, скрипці, гітарі  та деякий час керував хором семінаристів.

Мати, Марія Йосипівна, (в дівоцтві Ятвицька), – мала гарний голос і часто співала українські народні пісні, брат і сестри також з дитинства вчилися музики й згодом стали співаками та музикантами. В домі часто влаштовувалися музичні вечори. Малий Миколка не лише полюбив слухати, а згодом і виконувати пісні, а й підбирав народні мелодії на музичних інструментах.Таким чином, ще до навчання в школі він мав певну музичну підготовку.

Батько, Дмитро Феофанович Леонтович, мріяв про ґрунтовну світську освіту для старшого сина – у 1887 році віддав його до підготовчого класу Немирівської гімназії. Але, обтяжений родиною, небагатий сільський священик був не в змозі платити за його навчання, і з січня наступного року хлопчик перейшов до першого класу Шаргородського духовного училища, де  вихованці утримувалися на повному пансіоні. У 1892 році, одержавши високі оцінки з нотного співу, чистописання, географії, грецької мови, юний Леонтович закінчив  початкову освіту і в тому ж році продовжив навчання в Кам’янець-Подільській духовній семінарії.

1898 року  Леонтович закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію. Протягом 1898 – 1918 років викладав спів, музику й деякі інші дисципліни у духовних і світських навчальних закладах Поділля та Донбасу.

1901 року уклав збірку обробок народних пісень для хорового співу без інструментального супроводу – «Перша збірка пісень з Поділля»; 1903 року видав «Другу збірку пісень з Поділля». 1904 року одержав свідоцтво регента.  Товаришував з учнем Миколи Лисенка, майстром хорової музики Кирилом Стеценком. Керував хором, кілька разів на рік давав концерти української музики, слухати які приїжджали гості з Вінниці, Києва, Одеси.

Був головою тульчинської «Просвіти». Від 1909 року періодично навчався композиції  у професора Б. Л. Яворського. 1916 року на запрошення К. Стеценка, П. Козицького, О. Кошиця разом з хором виконував свої обробки у Києві. У 1918 – 1919 брав активну участь у розбудові української народної музичної культури – був одним з організаторів 1-ї Української державної капели, викладав  у Музичному драматичному інституті імені Миколи Лисенка, Київській учительській семінарії, на диригентських курсах, керував хором як диригент. Восени 1919 року заснував музичну школу у Тульчині, керував самодіяльними хорами, виступав з концертами. У 1919 – 1920 роках  працює над першим великим симфонічним твором – народно-фантастичною оперою «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Бориса Грінченка.

Автор обробок  для хору класичних творів, понад 150 українських народних пісень; хорових пісень; духовних творів; методичних статей.

Одне з центральних місць у творчості Миколи Леонтовича посідають хори на побутові теми. Вони характерні динамічним розгортанням сюжету, активною драматизацією подій та образів.

 Найвищим досягненням композитора вважають пісні «Щедрик» і «Дударик», в яких Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається «Щедрик».

23 січня 1921 року в селі Марківка загинув Микола Леонтович.

Розповідь про українського композитора, хорового диригента, піаніста,  педагога, громадського діяча Миколу Дмитровича Леонтовича підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про митця, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте в інтернеті.

 

 

Читати далі »

 

Для тих, хто полюбляє танці, а особливо танго – цей день особливий.

11 грудня, в день народження аргентинського  співака і кіноактора, знаменитого «короля танго» Карлоса  Гарделя (1887 або1890 – 1935), відзначається Міжнародний день танго – танцю, філософія якого укладена в протиборстві.

Танго вважається одним із найбільш загадкових танців, оскільки тільки в ньому зустрічається стриманість, строгість рухів і при цьому відверта та нестримна пристрасть. Це не звичайний танець – це цілий світ для двох, який сповнений любов’ю. Танго – танець-імпровізація, в ньому дуже важливе уміння партнерів почути один  одного.

Існує кілька версій про походження танго. Найпоширеніша з них – що спочатку танець з’явився в портових передмістях Буенос-Айреса, де на стику ХIХ і ХХ століть  зустрілися і сплелися в одне ціле культурні традиції багатьох країн світу – ритми кубинської хабанери, африканської кандомби, аргентинської мілонги, іспанського фламенко і деяких інших  європейських танців, завезених іноземними матросами. І хоча в Аргентині це був танець бідних кварталів, танець іммігрантів, але незабаром ліричне і пристрасне танго зазвучало по всій країні.

В даний час існує навіть декілька видів танго:«мілонгеро» (найбільш близьке до оригінального аргентинського танго), салонне танго (яке характеризується більшою дистанцією між танцюристами, що дозволяє використовувати більш різноманітні па), «Liso», або просте танго (відрізняється певним малюнком без безлічі імпровізацій і складних кроків), « Nuevo», або нове танго (з безліччю цікавих і складних фігур) і танго «фантазія» (постановочне танго для змагань і театралізованих виступів).

Сьогодні, танго – танець, який виконують аматори та професіонали. Напевно, більше  не знайти настільки пристрасний та переповнений емоціями танець.

 Інформацію підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більш детально ознайомитися з Міжнародним днем танго завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

Читати далі »

 

Історія Волта Діснея могла і не стати відомою. Був час, коли Волту Діснею не було за що навіть поїсти, а сьогодні його знають у всьому світі. Він подарував світові десятки  мультиплікаційних шедеврів, серед  них «Міккі Маус», «Кролик Освальд», «Попелюшка», «Забавні симфонії», «Піннокіо», «Фантазія», «Бембі» та багато інших.

Творець першого в історії звукового мультфільму, першого  музичного та першого повнометражного. У своєму надзвичайно напруженому житті Волт Дісней як режисер зняв 111 фільмів і був продюсером ще 576 кіноробіт. Заслуги Діснея в області кіномистецтва були відзначені 26- ма преміями «Оскар» та багатьма іншими нагородами.

5 грудня далекого 1901 року в сім’ї теслі і вчительки з Чікаго народився четвертий з п’яти дітей – Волтер Еліас.

Серед його предків були англійці, ірландці й німці.

На початку ХХ століття в Чікаго прцвітала злочинність. Діснеї ніяк не могли наважитися на переїзд, однак останньою краплею стало вбивство поліцейського на сусідній вулиці.

Так чотирирічний Волт опиняється у місті Марселін, штат Міссурі, де мешкав брат його батька.

Там родина купує невелику ферму. Маленький Волт не мав тоді ні паперу, ні олівців, а йому так хотілося малювати. Хлопчик знайшов смолу, палицю, і  намалював будинок…

Всі в місті знали і любили веселого, добродушного Волтера. Якось літній сусід, доктор Шервуд, заплатив малому 25 центів за малюнок його коня  на клапті паперу. Дісней пізніше згадуватиме, що саме вдалий малюнок коня містера Шервуда і наштовхнув його на думку стати художником. Волт  дуже любив малювати, а тому свої перші комікси почав продавати у сім років. Уже у вісім років батько змушував сина працювати – розносити листи і рекламу його фірми. Усі гроші батько відбирав, але Волт не скаржився. Через два роки батько хлопчика захворів тифом. Згодом  він  видужав, і родина Діснеїв знову знялася з місця у пошуках кращого життя. Цього разу вони обрали Канзас-Сіті. У місті був один прекрасний маєток з розкішним садом та високою огорожею. Волту, як і всім дітям, хотілося потрапити всередину цього казкового замку, прогулятися його високими безлюдними кімнатами,  помилуватися старовинними картинами. Проте всі його спроби проникнути на приватну територію закінчувалися невдачами. Тоді хлопчик поклявся, що коли виросте, обов’язково побудує великий дім для дитячих ігор. Так, мабуть, і зародилася мрія про Діснейленд, якій судилося здійснитися через 40 років.

В дитинстві Волт Дісней, як і його батьки, вчителі та друзі, вважав, що повинен стати актором. Разом з найкращим другом вони копіювали смішну ходу Чарлі Чапліна і всі кишенькові гроші витрачали на кіно.

Коли 1918 року через неповноліття Волта не взяли на військову службу, хлопець записався до Червоного Хреста, де, потрапивши за океан, рік працював водієм швидкої. Та й тут креативний юнак зумів виділитися. Його швидку знали всі – ще б пак! – від самого верху і до коліс Волт розмалював її чудернацьким малюнками. Після повернення Волт вступає до Чиказького інституту мистецтв, але мріє скоріше вирватися з його тенет і нарешті працювати самостійно.

 Після невдалих пошуків роботи художником Діснея зацікавлює мультиплікація. І ось він раптово вирішує покинути рідний Канзас. З кількома малюнками, готовим мультфільмом та 40 доларами в кишені він вирушає в Голлівуд.

Розчарувавшись у професії актора  Дісней винаймає у свого дядечка гараж  та на позичені гроші купує все необхідне для створення мультфільмів. У  якості партнера чоловік бере свого брата Роя. Так вони започаткували  «Дісней Бразерз студіо». З ранку до ночі Волт працював у гаражі, тож усі побутові проблеми, як от приготування обіду, вирішував Рой.  Волт зазвичай був невибагливим до їжі, та якось, не стерпівши огидної баланди, влаштував розгубленому Роєві скандал. Ось тоді обидва чоловіки всерйоз замислились про одруження. Дуже скоро новоспечена дружина Роя самовіддано варила чоловікам обіди, а закохана  асистентка Волта  (його майбутня дружина) Ліліан  Баундс легко відмовлялась від зароблених грошей на благо студії.

Перший мультфільм братів Діснеїв був про дівчинку Алісу – улюбленого персонажа Волта Діснея з книги «Аліса в країні чудес». 16 жовтня 1923 року брати підписали контракт з дистриб’ютором з НЬю-Йорка Маргарет Вінклер. Цей день вважають датою заснування «Walt Disney Company». У липні 1925 року Волт Дісней одружився із Ліліан Баундс. У 1933 році у них народилася дочка Діана Марі Дісней Міллер. Не маючи можливості народити другу дитину, у 1937 році  подружжя вдочерили маленьку дівчинку, давши їй ім’я Шерон Мей Дісней.

У 1927 році величезну популярність отримав фільм «Кролик Освальд», а його герой відкриває галерею знаменитих персонажів з фільмів Діснея.  

Волт Дісней вигадує нового зіркового персонажа  – Міккі Мауса. Мишеня Міккі Мауса, якого намалював компаньйон Діснея Аб Айверкс, спочатку звали Мортімер. Але дружина Волта Діснея порадила взяти ім’я простіше – Міккі. Вона вважала, що як Мортімер він не матиме успіху.

Перші два мультики з цим персонажем не вдалося продати. У тогочасних кінотеатрах вже був звук, картини Діснеїв були німими. Волт береться озвучувати свої роботи і – о, диво! – до нього приходить успіх.

  Третій мультфільм з кумедним мишеням вийшов на екрани  18 листопада 1928 року. Цей день став початком ери Міккі Мауса.  Дуже скоро Дісней отримує і перший Оскар за серію мультфільмів «Безглузді симфонії». Тим часом Міккі Маус став настільки популярним, що його зображення було чи не в кожній сім’ї, де росли  діти, і не лише в Америці, але й у Європі. Згодом Дісней випускає перший кольоровий мультик «Троє поросят». Діснеївські мультфільми настільки припали до душі мільйонам дітей з усієї планети, що Волт зважується на повнометражний мультфільм «Білосніжка і семеро гномів». Мультик став найкасовішим за всю історію мультиплікації. У 1937 році за мультфільм «Білосніжка і семеро гномів» Дісней отримав одну повноцінну статуетку Оскара і сім маленьких – по числу гномів. Різні видання включають «Білосніжку і семеро гномів» в списки найкращих мультфільмів всіх часів.

Відвідуючи зі своїми доньками зоопарки та карнавали і терпляче чекаючи, доки малі веселяться, Дісней піймав себе на думці, що в Америці немає місця, де б було цікаво і дорослим , і дітям. Чому б не створити його самому?  Перший Діснейленд відкрився 1955 року в Анагаймі, штат Каліфорнія. Грандіозний парк розваг занурював гостей у чарівний світ мультфільмів Діснея та дивував чудесами техніки – тут можна було відчути себе посеред джунглів та у підводному царстві. Казковий палац став місцем відпочинку для всієї сім’ї.

Запорука успіху Діснея у силі волі, відважності та наполегливості. Дісней умів нести радість людям.

15 грудня 1966 року Волтер Елаяс Дісней помер в Лос-Анджелісі. У 1968 році Дісней був посмертно нагороджений найвищою нагородою США Золотою медаллю Конгресу.

Розповідь про американського художника-мультиплікатора, кінорежисера, актора, сценариста Волтера Елаяса Діснея підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про Волта Діснея, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

Читати далі »

 

Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 року в селі  Основа (звідси і літературний псевдонім Основ’яненко) на околиці Харкова в сім’ї знатного поміщика-дворянина, який мав багато землі й понад дві сотні кріпаків. Батько майбутнього письменника, Федір Іванович, належав до прогресивного дворянства. Він був близько знайомий з Г. С. Сковородою, брав участь у заснуванні Харківського університету. Мати , Марія Василівна  (у дівоцтві – Шидловська) походила з давнього заможного роду слобідської шляхти Шидловських і, як на свій час, була жінкою вольовою, вельми освіченою, а стріляла влучніше, аніж більшість чоловіків. Не дивно, що більшість біографів називали її людиною суворою та владною. На схилі літ Марія Василівна вдалася до молитовності і воліла збудувати церкву у своєму маєтку. Батько, Федір Григорович, навпаки, був людиною м’якою та товариською, але авторитетною і шанованою.

Григорій став другою дитиною у родині, раніше у 1774, народився його старший  брат Андрій.

Пізніше в сім’ї народилися дочки – Марія, Марія, Єлизавета, Парасковія.

 З дитинства Квітка був хворим і кволим. Дослідники з’ясували, що немовлям внаслідок дитячої хвороби – епідемічний паратит він повністю втратив зір. За іншою версією, коли дитині не минуло ще й двох років, годувальниця необачно зірвала на оці ячмінь і малюк осліп. Як би там не було, та губернські лікарі та місцеві знахарі нічого заподіяти не могли, аж раптом, у шестирічному віці, малий прозрів. Зір повернувся після відвідування з мамою Озерянського храму. Григорій побачив світло, що йшло від ікони Озерянської Божої Матері й прозрів.

Початкову освіту Григорій Квітка здобув під наглядом  свого дядька – настоятиля Курязького монастиря архімандрита Паладія Квітки, а потім вчився в монастирській школі й закінчив її.

Вихований в дусі глибокої релігійності Григорій вступив до монастиря, де провів близько десяти місяців як послушник. Розчарувавшись у монастирському побуті, чернецтва не прийняв. Залишивши монастир Григорій Квітка брав активну участь у громадському й культурному житті Харкова. Він багато сил віддав гуманітарній благодійній діяльності, керував справами благодійного товариства. Г. Квітка виступив ініціатором заснування Харківського інституту шляхетних панн, де тривалий час залишався постійним співробітником. Григорій Квітка служив у народному ополченні (1806 – 1807), був директором Харківського театру (1812), повітовим ватажком дворянства (1817 – 1828), совісним суддею, головою Харківської палати кримінального суду.

У 1833 році в Харкові завдяки Григорію Квітці відкрито губернську бібліотеку.

Григорій Квітка мав музичний хист: грав на флейті та фортепіано. Коли Григорій  Квітка-Основ’яненко знайшов своє справжнє покликання, йому було вже 40 років, і наступні 25 років свого життя він успішно поєднував  службову діяльність з літературною. Свої українські твори підписував псевдонімом Грицько Основ’яненко.

Мова українських творів Квітки багата багата на приказки, прислів, епітети й стилістичні звороти. Мова в творах Квітки відповідає відповідає індивідуальним особливостям дійових осіб: мова статечного господаря відповідає його життєвому досвіду, мова купців відбиває побут базару й крамниці. В основу  своєї творчості письменник поклав мову приміських селян Харкова й харківських міщан, мову української народної казки й пісні. Лексика й синтаксис писань Квітки – народні. За Квіткою залишається неабияке значення в історії української літератури, як творця української художньої і науково-популярної  літератури взагалі і, зокрема, як творця української повісті. Проза Квітки-Основ’яненка була для свого часу явищем новаторським. Представників простого народу автор наділяв такими рисами, як релігійність і патріархальність, розсудливість і доброчесність, щирість і безпосередність у вияві почуттів. У повісті «Маруся» письменник змалював зворушливу історію кохання, у якій розкривається душевне багатство, незіпсованість і краса почуттів простих людей. У повісті «Конотопська відьма» автор майстерно переосмислив народні демонологічні вірування.  Марновірству й забобонам письменник протиставив християнську моральність та раціонально зумовлені правила людського співжиття. Яскравий гумор, добре збудована оповідь, колоритні образи персонажів – усе це визначило високі художні якості твору.

Квітка є також автором цілої низки драматургічних творів. Найбільшу популярність завоювали його п’єси «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці». У драматургії Квітка виступив продовжувачем традицій, започаткованих Іваном Котляревським.

Уже коли письменника не стало, до Харкова надійшов диплом, який засвідчував, що Квітка став членом Копенгагенського королівського товариства північних антикварів.

У червні 1843 року Квітка захворів запаленням легенів. Помер Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко 20 серпня 1843 року у своєму маєтку на Основі, в якому провів майже все життя. Відспівували його у Благовіщенському соборі. Ховали його на Холодногорському цвинтарі. На похорон письменника зібралось майже все місто.

Розповідь про українського прозаїка, драматурга Григорія Федоровича Квітку-Основ’яненка підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Вас зацікавив письменник Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

Читати далі »

 

 

У містечку Стеблеві (нині Черкаська область) в сім’ї священника  25 листопада 1838 року народився Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми – І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй).

Іван Нечуй-Левицький названий, поза сумнівом, на честь прапрадіда Іоанна та інших Іванів у сім’ї, був найстаршим із дев’яти дітей отця Семена й Ганни.

Із його братів і сестер пережили раннє дитинство тільки четверо – дві пари двійнят. Амвросій, який згодом став священником, і названа на честь матері Анна, яка вийшла заміж за православного священника Григорія Радзієвського, народилися 1842 року. Дмитро і Федір з’явилися на світ 1849 року, але Дмитро помер у семирічному віці. Максим народився 1840 року і через сім місяців помер від віспи. Три доньки – Олександра, Марія й Олена – народилися 1844-го, 1845-го і 1847-го, жодна не прожила й року.

Іван Нечуй-Левицький народився, зростав і виховувався в родині, атмосфера в якій була насичена національним колоритом. Рід І. Нечуя-Левицького – давній український рід, який поколіннями був пов’язаний зі своїм народом, його стражданням, боротьбою, надіями  та сподіваннями.

Перебравши від свого батька о. Степана парафію церкви Преображення Господнього, молодий священник Семен Левицький із дружиною купив окремий будинок неподалік від церкви, біля урвища над Россю. Нечуй змалював той дім як затишну хатинку. Згодом батько добудував іще дві кімнати.

Ганна  Лук’янівна походила з шанованої священницької родини, її батько Лук’ян Олексійович Трезвинський був священником церкви Святого Миколая Лебединського жіночого монастиря.

У дитинстві значний вплив на Івана справила його нянька, баба Мотря. Іванові батьки жили спершу в тісному приміщенні й діти спали на кухні разом із нянькою. Та знала безліч пісень і казок, водила малого з собою по весіллях і хрестинах.

Семен Степанович Левицький, батько малого Івана, був людиною освіченою, прогресивних поглядів. Він любив книгу й мав цілу бібліотеку з друкованих та рукописних книг. Семен Степанович організував в селі школу для кріпацьких дітей, разом з якими вчив і своїх синів. Але місцевий поміщик закрив школу, пояснюючи це тим, що не буде кому працювати на полі якщо всі мужики стануть грамотними.

Семирічного хлопчика  батько відвіз у Богуслав до дядька по матері  Євтропія Лук’яновича Трезвинського, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Здобувши у дядька необхідну підготовку та знання, він успішно склав іспити і вступив до училища. Там він опанував латинську, грецьку, церковнослов’янську мови.

Коли Іванові йшов тринадцятий рік, мати померла (двічі народжувала двійнят і це підірвало її здоров’я).

Після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії (1853 – 1859).  Пізніше він став слухачем Київської  духовної академії (1861 – 1865). Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалював свої знання самотужки: вивчав французьку та німецьку мови, читав твори української класики, а також європейських письменників, серед яких Данте, Сервантес, Лесаж, цікавився творами прогресивних філософів свого часу.

 Юний магістр богослов’я рішуче відмовився від духовної кар’єри.

Завершивши навчання, Іван Нечуй-Левицький тривалий час працював викладачем: учителював у Полтавській семінарії, у гімназіях Каліша, Седлеця, Кишинева.

У 1885 році письменник вийшов у відставку, оселився у Києві. Ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.

Початок літературної діяльності Івана Нечуя-Левицького припав на 60-ті роки. У 70-х – 80-х роках були написані найбільш відомі твори письменника – «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Хмари».

Однією з найбільших заслуг Івана Семеновича Нечуя-Левицького вважають те, що він у співавторстві вперше переклав українською мовою найголовнішу книгу християнського світу – «Біблію» («Святе письмо Старого і Нового Завіту»). Слід зауважити, що повний переклад «Біблії» українською мовою було розпочато Пантелеймоном Кулішем у 60-х роках ХIХ століття. Згодом до нього приєднався Іван Нечуй-Левицький. 1869 року вони залучили до перекладу Івана Пулюя, відомого вченого-фізика, що мав глибокі знання з богослов’я та знав 15 мов.

У 1881 році Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові Новий Заповіт у їхньому перекладі. Праця над Старим Заповітом тривала.  Та пожежа 1885 року на Кулішевому хуторі Мотронівка знищила рукопис перекладу Старого Заповіту. Однак перекладачі знову почали працю над перекладом Старого Заповіту. Завершити переклад уже після смерті П. Куліша довелося Івану Пулюю.

Лише 1903 року Британське закордонне біблійне товариство видало першу повну українську «Біблію» («Святе письмо Старого і Нового Завіту») у перекладі П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, та І. Пулюя. Ця «Біблія» перевидавалася у 1912 році у Відні, у1921  і 1930 роках у Берліні, 1947 в Нью-Йорку та Лондоні. На теренах України, в Києві, цей переклад вперше був виданий у 2000 році.

Помер Іван Нечуй-Левицький 15 квітня 1918 року в Києві.

Розповідь про І. С. Нечуя-Левицького підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо маєте бажання більш детально ознайомитися з творчістю письменника І. С. Нечуя-Левицького, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет про українського письменника Нечуя-Левицького.

 

Читати далі »