Джанні Родарі – улюбленець дітей всього світу

Джанні Родарі – відомий італійський письменник, улюбленець дітей всього світу. Це він придумав пригоди веселого хлопчика Цибуліно.  70 років тому назад  Джанні Родарі  опублікував свої перші  твори: «Книжка веселих віршів» і «Пригоди Цибуліно».

Джанні Франческо Родарі народився в містечку Оменья (Північна Італія)  23 жовтня 1920 року у родині пекаря. Його батько помер, коли Родарі було лише десять років. Родарі і його два брати, Чезаре і Маріо виховувалися матір'ю в її рідному селі у провінції Варезе. Після закінчення школи Джанні вступив до семінарії, провчився там три роки і здобув диплом учителя. У віці сімнадцяти років він уже почав викладати в початкових класах у селах його провінції. Ще хлопцем Родарі цікавився музикою (вчився грати на скрипці) і також цікавився літературою . 1939 року Родарі вступив на навчання до Міланського університету.

 1948 року Родарі почав працювати журналістом і водночас розпочав писати оповідання для дітей. 

 1951 року Родарі опублікував свої перші твори: «Книжка веселих віршів» і «Пригоди Цибуліно».

 

1953 року одружився з Марією Терезією Феретті, яка чотири роки потому народила йому дочку, Паолу. У 1957 році, після офіційного іспиту, Родарі був визнаний професійним журналістом.

У 1966—1969 роках Родарі працював над спільними проєктами з дітьми. 1970 року за внесок до дитячої літератури був нагороджений Премією Ганса Хрістіана Андерсена, що зробило його одним з найвідоміших італійських дитячих письменників. Його твори почали перекладати на багато мов світу.

Бібліотекар Юлія Сидоренко пропонує вам, діти, прочитати книжку Джанні Родарі «Пригоди Цибуліно» та інші оповідки цього мудрого й доброго письменника.

  Чому не варто вередувати?

 Вередувати – це все одно що гамселити кулаками в глуху стіну: нічого не доможешся, тільки зробиш собі боляче.  А ще вередують тоді, коли хочуть того, в чому немає потреби. Адже коли твоє бажання розумне, то попросити про це можна й без химер – сам знаєш як.

 

Чому в слона хобот?

 Найправильніше було б сказати: тому, що слон його собі зробив. Та цю відповідь не одразу й зрозумієш. Хобот – це видовжений ніс, що  слон використовує по-різному: до чогось доторкатися, щось хапати, щось нюхати. Якби перші люди пристосували носа для тих дій, які ми виконуємо руками, то можеб, і в нас виріс хобот. І тоді ми спостерігали б різні дивовижі: постовий регулював би рух, наліво й направо розмахуючи хоботом; черговий по станції відправляв би поїзди, урочисто вмикаючи хоботом світлофор…

З’явились би й незвичні приказки та прислів’я.  Наприклад:

Не пхай свого хобота в чужі справи.

На вулиці мороз, не висувай хобота.

Цікавій Варварі хобот відірвали.