Грушевський-поет

21 березня – Всесвітній день поезії. Працівники бібліотеки для своїх користувачів підготували експрес-інформацію «Грушевський-поет»

до 150-річчя від дня народження.

 

Основна частина поетичних текстів М.Грушевського збереглася у двох рукописних зошитах. Перший з них, датований 1882–1883 роками, містить поетичні твори російською й українською мовами, драматичні проби, щоденникові записи. Це найраніші з дотепер відомих творчі тексти юного автора, більшість із них датовані. Майже всі записи в зошиті – чистові, тобто були переписані з чернеток і є остаточними варіантами.

 Другий компактний масив ранніх віршів М.Грушевського зберігається у Львові, авторська назва: «Зібрані кращі вірші Михайла Сергієнка Заволоки 1883–1884 рр.». Окрім цього, в архіві є кілька десятків поетичних творів на розрізнених аркушах – більшість із них створена пізніше, у 1890-х роках.

Ранні вірші М. Грушевського, в першу чергу російськомовні, мають відбиток просвітительських ідеалів, сповнені міркувань на захист розуму, культури, прогресу, про необхідність вберегти душу людини – а через неї всього суспільства від моральної деградації.

Перші поетичні спроби полонять своєю щирістю, але ще досить невправні. Молодий автор бачив свої слабкі місця й досить критично ставився до цих творів, але потяг до творчості був надто сильним, і часто М. Грушевський брався за перо насамперед з метою “вилити на папір душу”.

 «Україна» (уривок)

Невесело на Вкраїні –

Чужу мову чути,

Стогнуть, плачуть у неволі

Голоднії люде.

На панів своїх роблячи

День-ніч без спочину,

Забувають українці

Славну старовину.

Забувають, не забудуть

Деякі, гарненько

Вони дітям все розкажуть

Про Вкраїну-неньку.

«Я летів до тебе, серденько-дівчино…»

Я летів до тебе, серденько-дівчино,

Щоб намилуватись твоїми очима,

Щоб ще раз упитись милими речами,

Ще надать серденьку палу та кохання.

Скільки ждав я сего, скільки прибирався,

А додому хмурий од тебе вертався.

Щось важке та сумне серце нагнітило –

Чи почуло серце, що тобі немилий?

Чи тобі припав хто инчий до сподоби?

Чи мого кохання проминула доба?

«Я все люблю в тобі…»

Я все люблю в тобі – твій усміх непорочний

І соромливий рух тих полохливих вій,

І голос ласковий, де чую гомін любий

Ще нерозвіяних ясних дівочих мрій.

Дівчино-серденько, коли б схотіла доля

Пересадить тебе із твого квітничка

В мою хатину – ти б скрасила пишно,

Засяла в темряві самотнього кутка.

Світи мені, моя прекрасна зоре,

Тебе я довго так у пітьмі тій шукав,

І ще гірчійш було б, коли б, на мить блиснувши,

Привітний світ в очах моїх пропав.

«Не хтів би жити я…»

Не хтів би жити я, та що вже раз живу –

Я хочу жити і любити

Людей, і правду, і добро,

І їм як довше послужити…

На чолі б буть не хтів, та що вже раз стою,

Хочу нехибно достояти,

І прапор світу і добра

До краю високо держати.

Я б сильним буть не хтів –

Та вже, що маю раз,

Хотів би до краю зужити,

І з плеч недужих тягарі

На плечі власнії зложити.

І я зложив, і я несу,

Цап жертвенний народу свого,

Тягар важкий.