Як часто ми недооцінюємо значення справжньої дружби у нашому житті. Вірний друг завжди підтримає, розділить миті радості і розрадить у миті суму. Веселий жарт та кілька цікавих історій – і ось губи вже розпливаються в нестримній посмішці. Ще древні мислителі говорили про важливість дружби для душевного спокою та повноцінного існування особистості.

Аби нагадати про цінність щирих стосунків між близькими людьми, працівники книгозбірні для користувачів молодшого і середнього шкільного віку підготували викладку творів художньої літератури «Дружба, дружба над усе…». Читайте і насолоджуйтеся майстерністю пера найвідоміших авторів світу і друзям про них розкажіть!

240 років назад 29 липня 1776 року останнього українського кошового отамана Петра Калнишевського відправили на Соловецькі острови, де він провів в ув’язненні 25 років.

Князь Потьомкін запропонував ліквідувати Запорізьку Січ 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Його було заарештовано і довічно заслано до Соловецького монастиря, без права писати листи і спілкуватися з іншими в’язнями.

Працівники книгозбірні для своїх користувачів підготували цікаву історичну серію творів науково-популярної та художньої літератури «Останній гетьман України» про Петра Конашевича-Сагайдачного.

28 липня в Україні урочисто відзначатимуть 1028-му річницю Хрещення Руси-України та вшановуватимуть Хрестителя – київського князя Володимира не тільки, як святого, а і як видатного державотворця. До цієї пам’ятної історичної дати працівники бібліотеки підготували олайн-виставку «Найдавніші рукописні книги», які є ювілярами 2016 року.

940 років створення 

«Ізборніка Святослава» (1076)

Ізборніком у Стародавній Русі називали збірник, куди входили статті та уривки з різних книг. Вони були переписані для київського князя Святослава Ярославовича, сина Ярослава Мудрого.

Ізборник 1076 року — невеликого формату, містить уривки з різних творів грецьких авторів. Значне місце в ньому займають Афанасієві відповіді, Стословець патріарха Геннадія, Премудрість Ісусова сина Сірахова та інше. Частину творів, що увійшли до Ізборника, перекладено безпосередньо з грецької мови, однак деякі уривки було взято з попередніх київських перекладів, зокрема із Ізборника 1073 року.

Переписав книгу «грішний Іоанн», про що свідчить його приписка (він також вказав рік написання). Однак він був не просто писарем, а редактором-упорядником, що прагнув полегшити читачам розуміння філософських понять. Беручи до уваги його роботу над спрощенням стилістики та підбір текстів, Ізборник 1076 року вважають пам'яткою східнослов'янської редакції. 

900 років від виконання 

другої редакції «Повісті минулих літ» (1116)

 Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша – складена ченцем Києво-Печерського монастиря із літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга – ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава – сина Володимира II Мономаха.

«Повість минулих літ» – перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди. Написана мовою, близькою до живої народної з нашаруванням церковнослов’янських елементів.

445 років створення рукописної книги 

«Пересопницьке Євангеліє» (1561)

Величезна книга у дерев’яній палітурці. Подекуди на ній залишилися шматочки зеленого оксамиту – колись він її огортав, мов святкове вбрання. Спробуйте підняти книгу – вона важить понад дев’ять кілограмів. Книгу прикрашають художні орнаменти, її оздоблено стилізованими під рослинні орнаменти заставками й ініціалами. 

15 серпня 1556 року в с.Двірці син протоієрея Василевича Михайло розпочав переписування та переклад Євангелія зі староболгарської мови. Закінчив переклад і переписування 1561 року архімандрит Пересопницького монастиря на Рівненщині Григорій. Пересопницьке Євангеліє – визначна пам’ятка письма й староукраїнської мови. Варто додати, що на ній тепер присягають Президенти України.

435 років першому повному 

виданню «Острозької Біблії» (1581)

Острозька Біблія 1581 р. – перше повне видання всіх книг Св. Письма церковнослов'янською мовою, здійснене в Острозі заходами князя Костянтина Острозького і підготовлене гуртком учених при Острозькій школі. Надрукована друкарем Іваном Федоровичем (Федоровим), на папері з філігранями Буської папірні і містить 628 аркушів, з численними заставками, кінцівками та ініціалами.

Острозька Біблія відіграла важливу роль у боротьбі проти наступу католицької церкви на православ'я. Видавець зібрав церковнослов'янські та грецькі списки з монастирів усього православного Сходу. За обсягом це надзвичайно велике видання, проте завдяки майстерності набору та застосуванню дрібного шрифту книга не видається такою масивною чи незграбною.

Сьогодні Іванові Дзюбі виповнюється 85.Життя неперевершеного майстра слова має кілька рубежів, перший з-поміж них територіальний — переїзд разом з батьками із села Миколаївки на Донеччині, де народився, до Оленівських Кар’єрів (тепер Докучаєвськ).

Символічно, що нині  рідне село — також рубіж, але тільки фронтовий. Миколаївка  перебуває на передньому краї бойових дій, зазнаючи постійних руйнувань, ворожі снаряди лягають на рідні вулиці, нищать домівки, а снайперські кулі раз по раз витьохкують у нічній тиші. А Оленівські Кар’єри лежать у відокремленій території (у так званій ДНР), на яку можна потрапити через блокпости з перевіркою документів.

В одному з мемуарних нарисів «Спогади і роздуми на фінішній прямій» Іван Михайлович, роздумуючи над тим, «як це сталося, що я виріс на Донеччині, в «російськомовному» нібито краї, а зберіг українську мову,  та ще й удостоївся звання «українського буржуазного націоналіста», наголошує: «От жили ми всі, здається, за однакових обставин, однаково нас виховували, одне й теж ми читали, в одному і тому ж оточенні росли; одним і тим же життям жили, але для одних Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже, якесь територіальне означення. Ще треті, скажімо, якусь причетність до України відчувають, але не дуже близько до серця беруть». 

Іван Дзюба постійно перебуває на передньому краї — там, де схрещуються думки у двобої й де вирішується питання сучасного Української держави і її майбуття.

Детальніше читайте в газеті «Урядовий кур’єр» за 26 липня 2016 року на сторінці 7.

26 липня в читальній залі нашої книгозбірні відбулася презентація поетичної збірки юної авторки, книголюбки, учениці 7 класу БЗШ№15 Анни Зорич. 

Це друга збірка поезій дівчинки. Любов до Батьківщини, родини, поваги до книги – основні мотиви творчості ще зовсім юної поетки.

На зустріч  з новою книгою юної авторки прийшли однокласники, класний керівник Ольга Яременко, батьки, бабуся, дідусь, друзі та користувачі бібліотеки. 

А яка презентація можлива без головного редактора книги, наставника, натхненника, вимогливого коректора, члена НСПУ Володимира Івановича Дідківського? Ось що він сказав про свою ученицю: «Анна Зорич малює світлі яскраві образи.

Її метафора в багатьох випадках іще традиційна, що характерно для початківців, але є в поетичних рядочках дівчини любов і душа.  А нерідко трапляється й оригінальна метафора – щира, дитяча:

Скапує  листя сльозами…

Грибочки сидять  між дубами…

Важливо те, що юна поетеса намагається творити цілісні образи. Вірші її сповнені любові до світу, віри в мирне майбутнє. Тут навіть соловейко співає не просто так:

То він осанну складає народу

За милосердя і зоряну вроду!

Зерна доброти й хисту – в кожнім слові юної поетеси.

Дай Боже чистого й мирного неба нашій «зіроньці» ясній!»

Вірші Анни читали її ровесниці – Анна Жарікова та Юлія Талимончик. Їх виконання супроводжувалося ніжною «Мелодією» Мирослава Скорика, піснями Ірини Федишин, Миколи Мозгового, Наталії Бучинської.

І сама юна поетеса читала свої вірші: про маму, книгу, сонце, Україну, мрію… Ще й про бібліотекарів.

Бібліотекар

Безліч на білому

               світі стежок!..

Лиш небагато

          ведуть до книжок.

Бібліотекар

           покаже доріжку

Тому, хто хоче

           отримати книжку!..

Повість, роман,

         гумореску чи казку…

В бібліотеку

      звертайтесь, будь ласка!..

Мудра, як вересень,

                    і краснослівна,

Стріне вас радісно

               Ксеня Петрівна!

Можна по-доброму позаздрити і долі, і вдачі Анни Зорич, що вона зберігає гармонію в своїй душі, і дає можливість відчути красу слова своїм ровесникам.

Час не в змозі стояти на місці. У вирі літніх подій треба просто жити, бути, насолоджуватися миттю. Заповніть сторінки свого життя незабутніми літніми враженнями!

25 липня в малій виставковій залі «Артпростори-96» для широкого загалу користувачів мікрорайону Залізничне селище відкрилася виставка «Країна мрій і таємниць» юної художниці, активної читачки нашої книгозбірні Сидоренко Катерини. Сьогодні працівники бібліотеки пропонують познайомитися з її роботами. Можливо вони надихнуть вас розкривати й плекати власні таланти.

Не знаю, коли і як народжуються її картини, але іноді мені здається, що вона вибирає «свої» фарби, додає дрібку фантазій і кружляє у танку під звуки легкого вальсу.

Отож, знайомтеся – Катерина Сидоренко. Народилася в Білій Церкві, навчається в десятому класі гімназії №1. З другого класу займається в літературній студії члена Національної спілки письменників України Володимира Івановича Дідківського. Друкувалася в газеті «Казковий вечір». Переможниця міських та дипломант обласного конкурсу «Я Київщини гордість і надія».

Скільки себе пам’ятає дівчина завжди малювала. Якщо не вдавалося їй робити це фарбами чи олівцями, малювала очима. Любила малювати все що бачила: ліс, річку, парк, сад, прапор, тризуб, будинки, квіти. Коли починає працювати тоді й приходить натхнення. Природа, люди, котрі проходять повз, і от зблисне, раптом, якась іскорка, і все навкруги стає таким несподіваним.

Катя – автор поетичних збірок «Прилетів лелека», «Барвисті метелики» і не тільки автор, а ще й ілюстратор. Талант? Безперечно! Останнім часом активно працює над графічними роботами не пов’язаними з літературними джерелами. Здебільшого це композиції виконані пером або олівцем, у яких приваблює абстрактна лінія роздумів, пошуку відповідей на вічні питання…

«Найголовніше, – каже юна художниця, – не втручатися у дитячу творчість. Дитина краще за дорослих знає, як звести свої думки та емоції в малюнки. Скажу вам, що малювати дуже, дуже цікаво і приємно».

Правду кажуть: що більше серце віддаєш, то більше набуваєш. Так і художник вкладає в роботу всю свою душу, генеруючи безліч яскравих ідей. Отже, попереду її інші картини.

22 липня 1819 року на сцені Полтавського театру відбулася прем’єра п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка». 

Автор написав її у 1819 році, взявши за основу цікаві факти з життя простого українського народу, виклавши її на папері, а потім переніс на сцену у вигляді драми. 

Ця п’єса набула настільки великої популярності, що «Наталка Полтавка» завжди збирала аншлаг. Газети писали, що якщо немає в театрі збору, став «Наталку Полтавку». Минуло майже два століття з часу прем’єри цієї п’єси та ідеї і персонажі, створені Котляревським, залишаються близькими і сучасному глядачеві.

Добра, мудра, чарiвна казка завжди була у пошанi. Її із задоволенням слухають i дiти, i дорослi. Казки бувають рiзнi: довгi i короткi, веселi, чарiвнi, написанi автором або складенi народом.

Сьогодні в читальній залі нашої книгозбірні відбулася літературна вікторина «Казковий відпочинок».  Діти по черзі відповідали на запитання за змістом українських народних казок. «Впізнай з якої казки» – за прочитаним уривком читачі відгадували назви літературних казок та їх авторів. А в музичному конкурсі присутні називали твори, за мотивами яких написані опери та прослухали з них фрагменти.

Казка – це той жанр у світовій літературі, з якого людина починає свій життєвий шлях і з яким не розлучається протягом усього життя. Чарівний світ, прихований під барвистою обкладинкою, допоможе дитині набути безцінного досвіду. 

Життя можна прожити по-різному. Можна йти довго й тихо, залишаючи непомітні сліди на піску буття, що змиє час, а можна спалахнути коротко і яскраво, осліпивши своїм блиском все навкруги. Історія знає немало прикладів таких зірок, чиї життя згоріли миттєво за ідею чи справу, але чию жертву ми пам’ятаємо і шануємо. 21 липня виповнюється 110 років з дня народження талановитої української поетеси і патріотки Олени Теліги, чия зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки. Свій останній притулок вона знайшла в Бабиному Яру, залишивши по собі декілька збірок поезій і великий слід в українській історії.

І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.

Про життя і творчість Олени Теліги відомо багато і водночас мало. Емігрантська доля, участь у боротьбі за вільну, незалежну Україну серед вояків УПА спричинили тривале замовчування її творчості в радянські часи. Багато її поезій загубилися, тому реальна картина творчого й життєвого шляху поетеси ще попереду.

Біографія видатної громадської діячки, натхненниці українського націоналізму  цікава з багатьох аспектів. Народившись в Росії та отримавши блискуче дворянське виховання, Олена Теліга не підтримала агресивні імперські погляди, а  рішуче стала на  захист України, української мови та незалежності. 

Більшість  сучасних дослідників життя Олени Теліги розглядають її діяльність через призму національно-патріотичних ідей, якими просякнута творчість авторки.  Втім, Олена Теліга  концентрувалася не лише на боротьбі за вільну Україну. Як прогресивну в  поглядах  громадську діячку,  її цікавила доля українського жіноцтва. Олена Теліга не раз поверталася  до роздумів про роль української  жінки в національному аспекті. З образом  українських  жінок, утвердженим в літературі та суспільстві, вона  відверто не погоджувалася.

Ім’я Олени Теліги виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 р. в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь, вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, створено Всеукраїнське жіноче товариство імені О.Теліги, засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію. На сьогодні відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою. За життя їй так і не вдалося видати жодної збірки. Та хоч і залишила вона по собі невеликий творчий спадок, життя її було коротке, але яскраве й сповнене великих справ, а тому й має бути вічним у нашій пам’яті.

   

  

17 липня – 170 років 

з дня народження Миклухи-Маклая

Російська Вікіпедія стверджує, що «вопрос о национальной идентичности Миклухо-Маклая не может считаться окончательно решенным», що, однак, не перешкоджає називати нащадка українських козаків Макух виключно «русским этнографом, антропологом и путешественником». Така сама ситуація з «русским прозаиком» Миколою Гоголем, який, згідно з Вікіпедією, «польской нации», хоч «большинство биографов склонны считать, что он малоросс».

Не варто дивуватися настільки вільному трактуванню історичних фактів, бо навіть нинішню назву Московії, яка стала Росією, запозичено в Київської Русі.

«Моя особа – приклад того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Запальна кров запорожців мирно злилася з кров’ю гордих ляхів та розбавилася кров’ю холодних німців», – визначав свою етнічну належність Миклуха‑Маклай, жодним словом не обмовившись про буцімто російське походження. Мало хто сьогодні знає, що «доважок» Маклай учений змушений був узяти, аби врятуватися за кордоном від ув’язнення в Росії.

Столичне видавництво «Ярославів Вал» видало  історичний роман відомого волинського прозаїка Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Епіграфом до нього невипадково взяті слова Пантелеймона Куліша: «Багато нашого по чужих хатах позалежувалось, що не всяке вже й пізнає, чиє воно спершу було.
Багато позабирали в нас усякого добра сусіде, багато і самі наші предки по чужих людях порозносили... А воно Бог зна коли було наше «непрошене й не дане», тільки що не було в нас на Вкраїні захисту все те ховати».

Іван Корсак відкриває читачеві багато невідомих граней із життя Миколи Миклухо-Маклая, зокрема розповідає про страждання, спричинені втратою коханої людини, які супроводжували його майже все життя і припинилися лише коли вчений зустрів своє «запізніле кохання» - доньку прем’єра провінції Новий Уельс Маргарет Робінсон. Глибину їхніх почуттів допомагають збагнути уривки з особистого щоденника Маргарет, вміщені наприкінці роману.

Найбільше уваги автор роману зосереджує на діяльності та подорожах Миколи Миклухо-Маклая. Уже з перших сторінок поринаєш у вир подій та випробувань, які випали на долю науковця. Тож прочитавши роман Івана Корсака, переконаєтеся, що Миклухо-Маклай й справді був видатним, але аж ніяк не російським мандрівником.