Ганс Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 року в старовинному данському містечку Оденсе в сім’ї чоботаря.

Батько, незважаючи на свій фах, був людиною начитаною і свою любов до книги зумів передати Гансу Крістіану. Потяг до творчості привів його в 1819 році до столиці, де він, живучи впроголодь, зміг закінчити школу й університет.

Перші три роки в Копенгагені Андерсен пов'язує своє життя з театром: робить спробу стати актором, пише трагедії та драми. У 1822 році виходить п'єса «Сонце ельфів», написана за давньоскандинавським сюжетом. Драма виявилася незрілим, слабким твором, але привернула увагу дирекції театру, з яким на той час співпрацював автор-початківець. Рада директорів домоглася для Андерсена стипендії й права безкоштовного навчання в гімназії. Сімнадцятирічний юнак потрапляє до другого класу латинської школи й, незважаючи на глузування товаришів, закінчує її.

У 1826-1827 роках виходять перші друковані вірші Андерсена, а в 1829 році він досить вдало випробовує себе в жанрі дорожніх нотаток – книжка  «Подорож пішки від Хольмен-каналу до східного мису острова Амагер» вразила сучасників свіжістю світосприйняття, багатою фантазією й життєрадісним гумором. Мандрувати Андерсен любив протягом усього свого життя: він побував у Німеччині, Італії, Франції, Англії, Швеції, Португалії, Греції, Північній Африці, збирався до Америки. Його дорожні нотатки відзначалися точністю замальовок з натури в поєднанні з романтичною фантазією, мали пізнавальний й захоплюючий характер, були написані живою мовою. Спогади про подорож до Італії стали основою для написання першого роману Андерсена «Імровізатор» (1834). Усього в 30-ті роки XIX століття видатним данчанином було написано шість романів(«Імпровізатор», «О.Т.», «Тільки скрипаль» та ін.), які мали незмінний успіх. Автора навіть порівнювали з В. Скоттом і В. Гюго. Але світове визнання йому принесли казки.

З 1835 року Андерсен починає періодично видавати казки, які в 1841 році увійдуть у книжку «Казки, що були розказані дітям». Ранні казки Андерсена  – це, як правило, літературні переробки народних казок, які він сам чув у дитинстві («Кресало», «Маленький Клаус і Великий Клаус», «Принцеса на горошині», «Дикі лебеді» та ін.). Сюжет «Нового вбрання короля» було запозичено з іспанського джерела. А от «Дюймовочка», «Русалочка», «Калоші щастя», «Ромашка», «Стійкий олов'яний солдатик», «Оле Лукойє», хоча й дещо пов'язані з фольклором, все ж таки є авторськими творами. На тлі численних казкарів, яких породила епоха романтизму в різних країнах, казки Андерсена відрізняються відсутністю дидактичних основ і, як здавалося критикам XIX століття, відсутністю належної шани до королівських осіб, які в казках Андерсена ходять палацом у пантофлях (адже палац є їхнім домом), стелють постелі й варять гречану кашу. Казки Андерсена, з одного боку, є цілком антисоціальними, а з другого  – мегасоціальними. Вони вийшли за межі свого століття, стали постійними супутниками людства через бачення данським казкарем вічного змісту будь-якої людини, нехай то буде король, королева, принцеса або селянин.

Символом творчості Андерсена вважається Русалочка, героїня однойменної казки. Народні сюжети, пов'язані з любов'ю між людиною і антропоморфною природною істотою, існують у різних народів. Знав подібні легенди й данський фольклор. Але казка, яку було створено Андерсеном, набула особливого поетичного змісту. Русалочка втілює стихійні сили, від яких вже давно трагічно відокремилось людство. Русалочка, Дюймовочка, Гидке Каченя відображають протиріччя між трагічно-утилітарним світом людей і таємничими силами природи й творчості.

Сорокові роки XIX століття стають новим і найвищим досягненням казкової творчості Андерсена. До збірки «Нові казки» (1844-1848) увійшли найзначніші й найвідоміші казки: «Снігова королева», «Гидке каченя», «Соловей», «Тінь», «Дівчинка з сірниками».

Збірки останнього етапу творчості письменника вийшли під назвою «Історії» (1852-1855) та «Нові казки та історії» (1858-1872). Це справді були дивовижні історії про навколишній світ, риси реальності дедалі більше проникають у казки письменника, героями яких стають сучасники автора: звичайні люди зі своїми повсякденними турботами і проблемами, видатні вчені й художники. Андерсен хоче привернути увагу читача до майже казкових можливостей людини.

У 1855 році з'являється автобіографічна книжка «Пригоди мого життя», яка стала продовженням і доповненням першого варіанта автобіографії «Казка мого життя» (1847). Зі сторінок цих книжок постає образ видатної людини, великого фантазера, який зумів через усе своє життя пронести дитячу закоханість у таємничий світ казки й щедро поділитися цим зі своїми читачами.

Помер видатний данський письменник, засновник літературної казки, 4 серпня 1875 року в Копенгагені.

Уперше казки Г. К. Андерсена прийшли до українського читача ще за життя письменника –1873 р. в переказах Михайла Старицького («Казки Андерсена з короткою його життєписсю»). Відтоді твори данського казкаря перекладали й інші видатні українські митці – Юрій Федькович, Павло Грабовський, Олена Пчілка та ін. Найбільше казок Г. К. Андерсена переклала з данської Оксана Іваненко.

Розповідь про данського казкаря, романіста, поета і драматурга Ганса Крістіана Андерсена підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Вас зацікавив письменник Ганс Крістіан Андерсен, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

 

 

Слава до Генрі Лонгфелло прийшла ще за життя. На батьківщині його книги видавалися мільйонними  накладами – для видавничої практики ХIХ століття це було неймовірно. Вірші Лонгфелло були перекладені вісімнадцятьма мовами! Українською мовою «Пісню про Гайявату»  перекладали Панас Мирний, Олександр Олесь, Костянтин Шмиговський, Іван Драч.

Генрі Водсворт Лонгфелло народився 27 лютого 1807 року у Портленді, невеличкому портовому містечку на північно-східному узбережжі Америки в родині адвоката. В історії його роду по материнській лінії були предки, які 1632 року одними з перших прибули до берегів Нової Англії (як називали тоді Америку) і стали її засновниками. Митець отримав чудову освіту в приватних школах  та одному з найкращих коледжів того часу – Боудойнському. У студентські роки  Лонгфелло виявив надзвичайні здібності щодо гуманітарних наук.

Одразу після закінчення коледжу йому запропонували місце професора кафедри іноземних мов. На той час письменник вільно володів шістьма мовами і читав іще чотирма. Тоді ж він уперше відвідав Європу, що здавна приваблювала його як найбагатша скарбниця давньої культури, мудрості й краси, де провів три роки. Юнак слухав  лекції в Геттінгемському університеті, відвідав Італію, Іспанію, Францію, Англію, Голландію, Швейцарію. Після повернення Лонгфелло почав  викладати іноземні мови у тому ж коледжі, у котрому навчався. Близько двадцятьох років (1835 – 1854) Лонгфелло був професором кафедри європейських мов Гарвардського університету, а після цього повністю присвятив себе літературній творчості. Коло його науково-літературних інтересів було досить широким і різноманітним. Він писав ліричні вірші, поеми, балади, подорожні нариси, складав поетичні антології, займався перекладами.

У 1955 році Лонгфелло закінчив роботу над найвизначнішою працею свого життя «Піснею про Гайявату». Ця епічна поема створена на грунті пам’яток індіанського фольклору. Поет зібрав і опрацював пісні й легенди, котрі існували серед північноамериканських індіанців, і розповідали про життя, подвиги, боротьбу народного героя – легендарного богатиря Гайявати. Поет розповідає про його дивовижне народження та його величне життя в ім’я щастя свого народу, котрий прагне йти шляхом добра й правди. Гайявата – особа історична. Він жив у ХV сторіччі, походив з племен ірокезів, потім став одним з вождів індіанського народу. У фольклорних оповідях Гайявата наділений рисами казкового героя. Тому в інтерпретації Лонгфелло історія Гайявати стає  поетичною легендою, чарівною казкою, у котрій фантастичний вимисел переплітається з народною мудрістю. Герой поеми – особа незвичайна: автор наділив його чудесною силою, незвичайним розумом і відвагою. Всі свої сили  він віддає на благо свого народу – в цьому й полягає образ суто народного героя. Гайявата навчає індіанців необхідним речам у їхньому житті: майстерності полювання і землеробства, він винаходить писемність, відкриває таємниці лікарського мистецтва. Він вивчає таємниці природи, розуміє голоси звірів і птахів, уміє слухати шум вітру, дзюрчання річки. Поряд з цим у поемі відтворені прекрасні картини природи Північної Америки, змальовано побут індіанських племен, спосіб їхнього життя. З великою достовірністю змальовано одіж, зброю, прикраси, що дає змогу відтворити колорит індіанського життя, відчути правдоподібність. Образи героїв опоетизовані автором: це відважний і ніжний  Чайбайабос, простодушний і сміливий Квазінд, струнка й гнучка Венона, прекрасна Нокоміс. Усі вони енергійні й відважні люди, котрі прагнуть до щастя і хочуть досягти його. У заключній частині поеми Гайявата закликає своїх співвітчизників жити у дружбі з білими й прислухатися до їх мудрих порад. Фінал пісні пронизаний настроями всепрощення.

 Помер Генрі Водсворт Лонгфелло 24 березня 1882 року у Кембриджі.

Розповідь про  американського поета  Генрі Водсворта  Лонгфелло підготувала бібліотекар  бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

 Якщо   бажаєте більше дізнатися про Генрі  Водсворта Лонгфелло, то завітайте  до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

 

 

 Народилася Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) 25 лютого 1871 року в місті Зв’ягель (нині Новоград-Волинський) в родині відомих українських діячів. Її мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (псевдонім Олена Пчілка) дворянка за походженням, поетка і дитяча письменниця. Вона була активісткою українського жіночого руху, разом з письменницею Наталею Кобринською видавала альманах «Перший вінок» (1887). Батько, Петро Антонович Косач, дворянин, юрист, високоосвічена людина. Рідним  дядьком письменниці був український публіцист, історик, філософ, літературознавець і фольклорист, громадський діяч Михайло Драгоманов.

Леся мала старшого брата Михайла та молодших – Ольгу, Оксану, Миколу та Ізидору Косачів. 

Це потім Леся  стане великою поетесою, це потім її мужній голос пролунає на  всю  Україною і на весь світ. А поки  що росте собі звичайна дівчинка. Не зовсім, правда, звичайна. Все її цікавить, захоплює, чарує: і чому веселка схожа на барвистий пояс, і чому пташки по-різному співають, і про що  гомонять старезні дуби, що верхів’ям сягають хмар. Її привітні сірі очі з однаковою теплотою дивилися  і на сільських діток, що прибігали до неї бавитися, і на багатьох видатних людей, що бували у їхньому домі.

Дитячі роки Лесі проходили у мальовничому куточку України – на Волині, спочатку в рідному місті, а потім з перервами в Луцьку і в селі Колодяжне, що під Ковелем.

Улюбленими справами дівчинки були рукоділля й допомога бабусі під час випікання хліба. Рано проявилися здібності у Лесі й до навчання.

Леся Українка отримала домашню освіту: після тяжкої застуди у неї діагностували туберкульоз кісток (1883 рік), тому саме мати займалася всебічною освітою та лікуванням дочки, а згодом і підтримкою її творчості.

Лариса Косач навчилася читати в чотири роки, віршувати почала в дев’ять років, а з тринадцяти (1884 рік) вже писала вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» та інші), які стараннями матері публікувалися на сторінках галицьких україномовних часописів «Зоря», «Дзвінок» «Літературно-науковий вісник». 

Саме цього року з’явився і псевдонім «Леся Українка». Псевдонім був фамільним: Лесею Ларису звали Косачі, а «Українцем» називався в еміграції Михайло Драгоманов, рідний дядько Лариси.

Леся знала багато європейських мов: крім слов’янських (української, болгарської, польської), також французьку, англійську, італійську, давньогрецьку та латину; бралася за вивчення  грузинської, шведської, іспанської. Багато перекладала, зокрема Байрона, Гейне, Гюго, Свіфта, Шекспіра, Гомера та інших.

 У 19-літньому віці вона написала для свої сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (опублікований у 1918  році). Маючи художній хист, Лариса Косач деякий час брала уроки в Київській рисувальній школі Олександра Мурашка, звідки залишилась одна картина олійними фарбами.

Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-х років 19 століття, коли Косачі переїхали до Києва: в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». Впродовж 1893 – 1902 років у Львові було опубліковано три поетичних збірки, протягом 1903 – 1913 років поетка написала понад сотню віршів, з яких половина за  її життя не була надрукована. У другій половині 90-х років 19 століття Леся Українка звернулася до драматургії. У першій її драмі «Блакитна троянда» (1896) показано життя української інтелігенції. Широко використовуючи теми й образи світової літератури, вона розвинула новий жанр – драматичну поему. Серед створених нею драматичних поем найбільш відомі «Одержима» (1901), «На руїнах» (1904), «В катакомбах» (1905), «Бояриня» (1910). До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913).

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки займала мистецька проза. Перші оповідання  з сільського життя («Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов’язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль»  і «Приязнь».

Упродовж всього життя Леся Українка цікавилася українським фольклором. Вона знала близько 500 народних пісень і сама була визначним носієм фольклору. Її перша фольклористична праця «Купала на Волині» була опублікована в 1891 році. Під час перебування в Карпатах поетка записувала гуцульські мелодії, у 1903 році вона видала збірник «Дитячі гри, пісні, казки»; наступного 1904-го в неї був задум видати «Народні пісні до танцю» (54 тексти).

Леся Українка була ініціатором видання українського героїчного епосу. У 1908 році вона записала на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. Композитор М. Лисенко зробив 30 записів веснянок і обжинкових  пісень з її голосу; 225 пісень увійшли  до книги «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки», яку впорядкував і видав у 1913 році її чоловік – український музикознавець-фольклорист Климент Квітка.

 У червні 1906 року Леся Українка була обрана до правління київської  «Просвіти», де вона опікувалась бібліотекою. Після 1907 року Леся Українка через прогресуючу хворобу була змушена жити переважно за межами України. Датовані 1913-м, останнім роком життя, твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов’язки митця, його творчий подвиг. Свій ліро-епічний триптих – «Що дасть нам силу?», «Орфеєве чудо», «Про велета» письменниця присвятила І. Франкові  і надіслала до ювілейного збірника на його честь.

Останні роки Лесі Українки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту та на Кавказ. Разом з чоловіком вона продовжувала працювати над збиранням фольклору; на кошт подружжя було організовано етнографічну експедицію українського фольклориста, музикознавця Філарета Колесси, під час якої зроблено одні з перших аудіозаписів кобзарів.

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в Сурамі  (Грузія). Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Розповідь про українську письменницю, перекладачку, фольклористку, культурну діячку Лесю Українку підготувала  бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо маєте бажання більш детально ознайомитися з творчістю  Лесі Українки, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

Серед українських художників, які творили на рубежі  ХIХ – ХХ століть ім’я Гната Гавриловича Яременка незаслужено забуте  і в мистецтвознавчій науці майже невідоме. Однак його творча спадщина, повністю ще не вивчена, дозволяє говорити про нього як про цікавого і своєрідного художника

Народився Гнат Гаврилович Яременко 9 лютого 1874 року у містечку Бахмач Конотопського повіту у бідній козацькій родині. Батьки займались сільським господарством. Гнат був дванадцятою дитиною в родині, і тому йому дозволялося більше, ніж іншим дітям. Проявляючи потяг до малювання, хлопчик цікавився книгами, його вражали ікони в домі батьків. Згодом, коли підріс, бажання малювати стало ще більшим. Хлопець малював, де тільки можна і чим тільки можна. Малюнки з’являлись на запітнілому вікні, на стінах вибіленої хати, на парканах, на дверях сараїв, за що мав великі неприємності.

З дитинства у нього була скалічена ліва рука, і тому виконувати сільськогосподарську роботу не міг. Гната найняли до станційного буфету. Помивши посуд, на казанах намалював поважних пасажирів, що чекали поїзда. За цю витівку малий втратив роботу. Потім його віддали в помічники майстру, що фарбував дахи.  Одного разу, ідучи додому, на паркані зобразив поважного поміщика на коні. Пан впізнав себе, і майстер прогнав Гната. 

Мати вирішила повести хлопця в Києво-Печерську Лавру на прощу, а там – може Бог зцілить руку.

 Під час перебування в Києві неня зробила спробу влаштувати сина на навчання, але з неї тільки посміялися, порадивши хлопчині замітати на вулиці. Але  правду каже народне прислів’я, що світ не без добрих людей. Випадково дві художниці побачили малюнки Гната і залишили його в іконописній школі при Лаврі.

Пізніше Гнат Яременко вступив у Київську малювальну школу, засновану у 1875 році випускником Академії мистецтв  Миколою Мурашком.

У 1895 році, закінчивши Київську  школу малювання, Гнат у складі найкращих учнів був рекомендований на навчання до Петербурзької Академії  мистецтв. Склавши з успіхом іспити, хлопець був зарахований до учбового закладу лише вільним слухачем, бо не мав загальної освіти. Учителем в Академії у нього був видатний художник В. Маковський. У 1897 році навчання було перервано через відсутність коштів. У 1899 році Гнат робить спробу ще раз вступити на навчання, але йому не вдається. І тільки 1900 року Рада Академії дозволила йому продовжити здобувати освіту.

Провчився в Петербурзі Гнат Гаврилович до 1904 року.  За цей час багато працював. Так, влітку 1899 –1900 роках Яременко разом з Мурашком та Соколовим розписували церкву під Черніговом в поміщиці Рігельман, а в 1899 – 1902 роках – церкву в селі Курінь.

Після закінчення Академії мистецтв Гнат Яременко дістав запрошення на роботу в Мінське комерційне училище. Маючи  академічну освіту, зробив багато, щоб підняти престиж образотворчого мистецтва. У 1909 році вже існував створений ним невеличкий краєзнавчий музей. За дев’ять років, які  прожив Гнат Гаврилович у білоруському місті, він декілька разів організовував  виставки, запрошуючи на них художників з різних міст. На одну з таких виставок митець виставив 36 картин та етюдів.

 У 1913 році повернувся на Україну і деякий час працював викладачем графічних мистецтв у Сумському комерційному училищі. Постійні нестатки і непосильна праця підірвали здоров’я художника.

Помер Гнат Гаврилович Яременко у Сумах 8 серпня 1915 року. Похований у Бахмачі.

Художник залишив після себе велику спадщину. Із щоденника, який знаходиться в Конотопському краєзнавчому музеї, відомо, що ним було написано 144 роботи, 86 з них – релігійного змісту. Широко відомі такі його картини, як «Автопортрет» (1897 – 1899), «З життя  сходу» (1903), «Портрет дружини» (1912), «Володимирська гірка», (1900), «Село прокинулось» (1905) та інші.

Окрім образотворчого мистецтва, Гнат Гаврилович захоплювався музикою, українськими народними піснями, театром, писав вірші про своє життя.

Творчість Гната Яременка є славною сторінкою в історії української культури.

 Розповідь про українського маляра і графіка Гната  Яременка підготувала бібліотекар  бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

 Якщо бажаєте більше дізнатися про митця, то завітайте до бібліотеки-філії №3  або перегляньте в інтернеті.

 

Марія Примаченко – одна з найвизначніших українських художниць. Її  творчість означують як «наївне мистецтво».

Народилася Марія Оксентіївна Примаченко 12 січня 1909 року в селі Болотня на Київщині у родині визнаної майстрині-вишивальниці Параски Василівни та теслі Оксентія Григоровича (майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих головкатих зображень). Бабуся художниці розмальовувала писанки. Марія навчилася від мами майстерності вишивання і носила власноруч вишиті сорочки.

 Дитинство Марії було затьмарене страшною недугою. Коли дівчинці було сім років, вона важко перехворіла поліомієлітом, після чого мала слабке здоров’я та не могла допомагати батькам на полі. Після   хвороби в неї загострився зір, слух і спостережливість до світу. Відтоді Марія Примаченко почала малювати. Її талант ще в дитинстві не залишився непоміченим.  «Починалося все це так, – згадує художниця. ­–  Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску  малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…».

Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. Дивувалися, радили вчитися.

 Певну художню освіту Марії Оксентіївні вдалося отримати завдяки майстрині-ткалі з Києва Тетяні Флору.

У 1936 році  вона запросила   Марію у Київ на навчання у центральні експериментальні майстерні при Київському музеї українського мистецтва.

 Там творчість Марії стала більш різноманітною: малювала, вишивала, захопилася керамікою. Того ж року колекцію картин Марії Примаченко виставляли у європейських містах. 1936 року експериментальну майстерню реформували в Школу народних майстрів, яку вона і закінчила.

Щоправда, після закінчення навчання, Марія залишила Київ і повернулася в рідне село.

Марія пізнала щастя любові і щастя материнства – син Федір. Син Примаченко також став художником в жанрі «наївного мистецтва».

Джерела її натхнення в настінних хатніх розписах, в орнаментальному та пісенному багатстві прийняла з колисковою матері. Примаченко ввібрала розмаїту школу народного мистецтва, багатовікову культуру народу: від медяників у вигляді фантастичних звірів, весільних виробів з тіста, якими славилася вона в селі, і старовинних тканин, килимів, вишивок, вибійок.

Померла Марія Оксентіївна Примаченко 18 серпня 1997 року.

Розповідь про українську народну художницю Марію Оксентіївну Примаченко підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про мисткиню, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.