Геній, якого не зрозуміли

Народився в Грузії, але все своє життя працював на благо розвитку українського кіно, син потомків антикварів, який створив власну унікальну кінематографічну мову. Це все відомий режисер Сергій Параджанов. 

Сам про себе режисер казав, що він: "вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в'язниці за український націоналізм". 9 грудня виповнилося 95 років від дня народження цього велета українського кінематографу.

"Культовий" режисер "культових" 1960-х років, один із найвидатніших митців ХХ ст., Сергій Параджанов, творець поетичного кіно, цілковито належав епосі нонконформізму, якою насправді була епоха українського шістдесятництва. Проте нинішнє суспільство знає про нього радше з легенд і коротких біографічних довідок, аніж з очевидних документальних джерел.

 Хоча найяскравіше уявлення про Параджанова-митця дає екранізація твору М. Коцюбинського "Тіні забутих предків": її художньо-мистецька цінність переживе покоління.

Для видатного генія не стало перепоною і незаконне і зовсім безпідставне ув'язнення за простий жарт під час одного з інтерв'ю. Він збирав на тюремному дворі квіти, кору, робив з них колажі й надсилав у листах друзям. На фользі від молочних пляшок гравюрував портрети. Фольгу заливав смолою, і виходили "талери Параджанова" – із зображенням Петра I, Хмельницького, Пушкіна, Гоголя. Для свого сусіда по камері, котрий помирав, він виготовив з мішковини плащаницю з біблійними сюжетами...

Тільки завдяки світовій кампанії протесту і проханню Луї Арагона (який заснував Міжнародний комітет з визволення Параджанова) про звільнення режисера до Л. І. Брежнєва, яке підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеладжело Антоніоні, Параджанов був звільнений з-під ув'язнення 30 грудня 1977 року.
Сергія Йосиповича вважали "генієм" та "маестро" його друзі – світові митці Федеріко Фелліні, Мікеладжело Антоніоні, Жан-Люк Годар, Анджей Вайда, Ів Сен Лоран, Андрій Тарковський та інші.

Сучасники митця зазначають, що "Йому не дозволялося бути собою, йому взагалі не дозволяли бути, бо для генія бути – це діяти, творити життя ...". Але впертий вірменин не здавався… Сергієві пощастило зібрати навколо себе винятково талановитих творців: художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка (який через ідейні суперечки ледь не стрілявся з Параджановим), акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову та композитора Мирослава Скорика. За допомогою такої команди "Тіні забутих предків" отримали безліч нагород, серед яких: спеціальна премія журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966). 

Але першими фільм відзначили за кордоном (де він демонструвався під назвою "Вогнені кола"): у 1965 році на фестивалі у Мар-дель-Платі, Аргентина, у Римі, у 1966 – в Салоніках, Греції. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр. Вже 2010 року сербський режисер Емір Кустуріца назвав "Тіні забутих предків" найкращою картиною у світі.
Щодо звинувачення в українському націоналізмі Сергій Параджанов відповідав: "я не український націоналіст, я геній".