Щороку у другу неділю жовтня майстри пензля відзначають День художника України.

Як відомо, образотворче мистецтво є однією з найдосконаліших форм діяльності, оскільки в художній палітрі кристалізується внутрішній світ людини, звучать кольори глибоких почуттів. Роботи художників будять прагнення до прекрасного, змушують замислитися над хвилюючими питаннями і конкретними проблемами.

Цей досконалий і неповторний вид творчості є одним з головних у сучасному світі. За допомогою своїх робіт художники передають внутрішні переживання, красу і недоліки навколишнього світу, намагаються достукатися до людей, несучи їм свої ідеї.

Історія українського живопису дуже багата. Безліч художників України в своїй творчості досягли світового визнання. Вони є майстрами графіки, пластики, абстракції, проявляючи себе у різних напрямках цього мистецтва. Творчі досягнення художників свідчать про потужний потенціал народу, сприяють створенню позитивного іміджу України у світі. 

Читати далі »

 

Цього року ми відзначаємо 120-літній ювілей одного з фундаторів і класиків сучасної української літератури Олександра Івановича Копиленка.

Широкий читацький загал відкрив для себе багато імен, які раніше були відомі лише фахівцям. Виявилося, що українська культура і література, як її різновид, існувала й розвивалася не лише в межах самої України, а й по всьому світі. В цій новій системі координат неминуче виникає потреба переосмислення тих уявлень, які здавалися непорушними. І «радянськість» Копиленка є одним з таких важливих для нашого часу питань.

Якщо ж оцінювати письменника за тими нагородами й відзнаками, що він їх отримав від української радянської держави, то тут Копиленко безнадійно програє. Ні, в нього не було жодного ордену, він не удостоївся Шевченківської премії, він не обіймав жодних великих посад. Може, саме тому його ретельно «забувають» у літературних переліках і викреслили зі шкільного курсу літератури. Однак він залишився у шкільних підручниках з української мови, бо жодне сучасне граматичне чи лексичне правило не обходиться без прикладів саме з його творів.

 

Спостережлива й уважна до деталей вдача письменника допомогла йому у започаткуванні (так, само у започаткуванні) зовсім нового жанру — української літератури для підлітків. Наприкінці 1930-х років з’являється його дилогія «Дуже добре. Десятикласники» і одразу стає справжнім бестселером не лише на Україні, а й в усіх республіках СРСР, і перекладається багатьма мовами світу. Копиленкові вдалося уникнути пропагандистської тріскотні й торкнутися живих, болючих, актуальних для молоді в будь-які часи, тем. Це і перша любов, і негаразди в родині, і подружня зрада, й стосунки між підлітками, шкільні проблеми, труднощі з обранням майбутнього шляху і навіть вади тодішньої системи шкільної освіти. А за цим усім — велике місто як повноцінний дійовий персонаж, на тлі якого й розгораються всі події дилогії.

Любов’ю й добротою просякнутий також цикл оповідань Копиленка про тварин «Як вони поживають» (1961). Будучи біологом за освітою, він добре знав природу рідного краю, багато часу проводив за містом, був завзятий рибалка й мисливець.

Вдома в Олександра Івановича завжди «виховувалися», як він казав, різні птахи й тварини — від їжаків до собак. Тому й матеріалу для оповідань йому не бракувало. Цим коротким замальовкам притаманна кришталева прозорість і бездоганний літературний смак. Вони ніби просякнуті сонцем навіть тоді, коли дія відбувається у погану погоду. Олександр Іванович не уявляв свого життя без спілкування з природою. 

Цікавим прикладом особистої порядності,  хай і на шкоду власній кар’єрі, є сімейна легенда, що ніде поки що не публікувалася. Справа в тому, що по війні Копиленкові доручили (очевидно якісь комсомольські керівники республіки) написати роман про подвиг краснодонців, той самий, що його потім так влучно й успішно описав Олександр Фадєєв у «Молодій гвардії». Так, саме Копиленкові першому було запропоновано цю тему. Він поїхав до Краснодона, порозпитував людей, почитав документи і категорично відмовився про це писати. І в домі ця тема стала забороненою. Можна лише здогадуватися, що там по гарячих слідах побачив і відчув Копиленко, зрозумівши, що відверто написати про трагедію молодого підпілля йому не дадуть, а брехню написати він не зможе.

Повертаючись до різносторонності особистості Копиленка, необхідно згадати і його потяг та цікавість до техніки. Певна, що якби йому судилося дожити до наших днів, він неодмінно став би комп’ютерним генієм.

Якщо оцінювати речі за гамбурзьким рахунком, беручи до уваги лише суть та істину, то на шальки терезів слід покласти не регалії, премії, ордени, посади і відзнаки, а талант і його реалізацію. За цими критеріями Копиленко — не лише фундатор і класик, а величезний талант, твори якого не втратили своєї привабливості й актуальності й досі.

(Детальніше: Копиленко, М. Хто ви, Олександре Копиленку? / Марія Копиленко // Голос України. – 2020. – 6 жовт. – С. 8.)

 

Читати далі »

 

Ось і осінь

Зміни ці відбуватись повинні,

Як вони відбувались і досі.

Відлетіло вже літо у вирій,

Замість нього надходить осінь.

І повільно так, крок по кроку

Витісняє реальність мрію.

А яка ж минулого року

Панувала скрізь ейфорія!

Хтось так солодко вмів говорити

І багато так вмів обіцяти.

Мали знижені бути тарифи,

А підвищитись мали зарплати.

Ми, було, трохи втратили розум,

Але рік цей його додав нам.

У повітрі пахне морозом,

І, здається, ледь-ледь – Майданом.

                           Олександр Ірванець

Читати далі »

8 жовтня 2020 року виповнилося б 65 років від дня народження письменникам-краянам, журналістам Василю і Володимиру Шаровим. На жаль, виповнилося б… Вони пішли зоряною дорогою в інші світи у розквіті літ. Тяжка хвороба обірвала їхні життя. Володимиру Бог відміряв сорок сім, Василю – п’ятдесят два. Але поети повертаються до нас своєю творчістю, не боячись того, «…что кто-то может не понять». Вони писали про те, що пережили особисто, що пройшло крізь серце – хай з гіркотою нездійсненого, хай і з болем втрат.

Це про них наш білоцерківський письменник Петро Розвозчик сказав: «І Василь, і Володимир – це поети, до яких ми ще будемо приходити».

Творчість братів Шарових залишиться близькою і зрозумілою для кожного, хто безмежно любить свою малу батьківщину, свою сім’ю і родину. Любов до матері, до отчого дому, до рідних – це вершинна віха в їхній поезії.

З відстані часу сьогодні нас хвилюють рядки, що наповнені земними турботами і печалями, глибоким філософським змістом.

Хочемо вірити, що мудре, світле, чисте, сповнене гідності, осяяне правдою життя поетичне слово братів Володимира і Василя Шарових ще довго буде зігрівати наші серця. Пам’ять про них буде жити, а поезія – знаходити свого вірного та розуміючого читача.

У 2008 році Білоцерківським міським відділом культури та КЗ БМР Білоцерківською міською ЦБС ім. П.Красножона виданий бібліографічний покажчик «Слово із безсмертя…» із серії «Літературна Білоцерківщина», присвячений творчості талановитих письменників і журналістів братів Василя і Володимира Шарових. 

 

Читати далі »

 

Поетам

легше згасити світло в собі

ніж розігнати пітьму довкола

негше по колу продовжити біг

ніж розірвати щоденності коло

легше цвісти на рівнинному тлі

ніж серед лісу здійнятися вище

легше камінням лежати на дні

аніж постукати богові в днище

легше віддати емоцій потік

ніж почуття перекласти на думку

легше піти рятувати усіх

аніж шукати в собі порятунку

легша скорботна печаль світова

аніж буденна байдужість до світу

легше оці марнувати слова

аніж мовчати – просто і світло

                                   Юрій Іздрик

Читати далі »

 

Павло Попович народився на Київщині 5 жовтня 1930 року у місті Узин Білоцерківського району. Його дитинство не відрізнялося чимось особливим від дитинства мільйонів хлопчаків його покоління. Можливо і не став би він зіркою світового значення, якби не одна деталь.

«Під Узином є великий аеродром, а тому я мріяв ще змалку стати льотчиком і обов'язково – винищувачем», – розповідав Павло Романович.

Повоєнні роки були найскладнішими у житті Павла. Павлу Поповичу довелося працювати на цукровому заводі у нічну зміну, а після зміни, о дев'ятій годині ранку, бігти до школи. Він був не лише мрійником, умів не тільки чогось прагнути, а й досягати. До війни закінчив чотири класи школи – вчився лише на відмінно.

Вперше переступив поріг Магнітогорського аероклубу у 1950 році. І в цьому ж році вперше піднявся в небо на літаку У-2. Після закінчення льотного училища освоїв польоти на найпотужніших на той час літаках МіГ-17. Став професійним льотчиком.

Попович під час польоту 14-15 серпня 1962 року

12 серпня 1962 року, вперше в історії, українець Павло Попович стартував у космос на кораблі «Восток-4». Разом з Андріяном Ніколаєвим, який полетів днем раніше на «Востоці-3», Павло Романович 48 разів облетів навколо Землі! Тоді вперше було встановлено радіозв'язок по лінії «космос-космос» та проведено телевізійний репортаж безпосередньо з космосу. Разом з Андріяном Ніколаєвим вони здійснили перший у світі груповий політ двох космічних кораблів. На орбіті вони знаходилися на відстані чотирьох-п'яти кілометрів один від одного.

Вперше в космосі прозвучала українська пісня «Дивлюсь я на небо» у виконанні Поповича, яку він присвятив нашому земляку, генеральному конструктору С.П. Корольову.

По закінченню Військово-повітряної академії імені Миколи Жуковського, Попович вдруге полетів у космос в 1974 році. Долаючи тяжіння, корабель «Союз-14» відірвався від Землі, щоб зістикуватися зі станцією «Салют-3». На станції Павло Романович перебував разом з космонавтом Юрієм Артюхіним. Політ мав лише військову мету.

Попович, Гагарін і перша жінка-космонавт Валентина Терешкова

За радянських часів постійно обирався депутатом Верховної Ради України:  виборцям подобалося, як оперативно, по-військовому, вирішував справи їх депутат. Після розпаду Радянського Союзу Україна стала незалежною державою. Павло Романович беріг все, що пов'язано з рідною Україною. За його ініціативи у Москві створили Клуб космонавтів-українців, де вивчали нашу історію ракетної техніки. Павло Попович став шостою людиною на планеті, що була в космосі. Сам Попович називав себе «першим космонавтом-українцем».

30 вересня 2009 року в Гурзуфі серце П. Р. Поповича перестало битися. Він
народився на українській землі і востаннє побачив небо України.

Читати далі »

  

Дивні, потішні, страхітливі – яких тільки епітетів не вигадала людина для своїх менших братів! Без тварин не можна уявити наше життя: вони живуть в будинку, прикрашаючи побут, населяють ліси, поля, гори, моря, річки.

Чим приваблюють нас тварини? Чому ми здатні без утоми спостерігати за грайливими кошенятами,  могутнім бігом коней, легким польотом ластівок?

Про Всесвітній день захисту тварин вирішили нагадати своїм  читачам у бібліотеці-філії №3.

До уваги школярів представлено книжкову виставку, яка містить літературу про диких тварин і домашніх улюбленців та догляд за ними.

 Бібліотекар Юлія Сидоренко розповіла дітям про  історію свята, яке відзначають 4 жовтня,  в день пам’яті Франциска Ассізького.  Франциск Ассізький вважається у католиків за покровителя тварин. Рішення відзначати Всесвітній день тварин було прийняте  4 жовтня  на Міжнародному конгресі прихильників руху захисту  прав тварин, який проходив у Флоренції  в 1931 році.

Читачі дізналися багато цікаво, наприклад: дорослий слон може важити до 5 тонн. Щодня він з’їдає приблизно 350 кілограмів їжі й випиває до 90 літрів води. Зате спить слон усього 2-4 години. Слони – велетні суходолу. Вони набагато менші за морських гігантів китів, але порівняно з наземними представниками фауни – вони найбільші тварини. Зараз  на землі живуть два види слонів –африканський та індійський.

А от велику панду, яку китайці називають бей-шунг, що в перекладі означає «білий ведмідь», було виявлено не дуже давно – 1869 року, але спіймати її змогли тільки за 68 років. Багато людей вирушило до Південного Китаю на пошуки невловимої панди, але всі вони поверталися ні з чим. І ось 1937 року за допомогою місцевих мешканців було спіймано першу панду. Відтоді вчені сперечаються, до якої родини зарахувати цю рідкісну тварину. У панди знаходять ознаки ведмедів, єнотів, котів, куниць. І дотепер учені не дійшли спільної думки: в одних класифікація бей-шунга потрібно шукати в родині єнотових, в інших – у родині ведмежих, а треті взагалі вважають, що панд варто виділити в окрему родину, споріднену і з ведмедями, і з кішками. Велика панда – це досить великий звір. Довжина тіла від 120 до 180 см. Є невеликий хвіст завдовжки 12 см. Важить панда від 75 до 160 кг. Зовнішньо вона подібна до ведмедя.

Кенгуру живуть в Австралії. Усього їх там 51 вид, що розрізняються за розмірами і способом життя.  Сумчасті народжують дитинчат, яких доношують, вигодовуючи молоком, у сумці або між складками на череві. Так, у сірого кенгуру немовля ледь досягає 3 см при зрості батьків близько 2 м.

Школярі  пригадали казки, в яких тварини вміли розмовляти і навіть майструвати.

   Юлія Петрівна провела  з дітлахами  веселу гру «Як називається маля » та «Сила тигра».

Взявши до рук олівці, діти з натхненням  розмалювали кумедних  звірят.

 

 Любити й цінувати красу та гармонію природи – право й обов’язок кожного з нас.

Кожна тварина, від найдрібнішої до найбільшої, від найрідкіснішої до найпоширенішої, заслуговує найглибшої поваги й найприскіпливішої уваги. Адже вивчаючи тварин, ми пізнаємо навколишній світ, а отже, самих себе.

Читати далі »

З ініціативи ООН 1 жовтня у світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку. Людиною похилого віку вважається особа, яка досягла 65 років. Таких людей в усьому світі близько 700 мільйонів, а це майже кожна десята людина на Землі. 

Цей день – символ єдності і спадкоємності поколінь, прекрасна можливість сказати теплі слова подяки батькам, матерям і всім літнім людям за багаторічну працю і доброту.

Люди старшого покоління – джерело народної мудрості, їх практичний життєвий досвід, невичерпна енергія, оптимізм повинні стати взірцем для підростаючого покоління.

"Як серце осені не хоче"– під такою назвою в  бібліотеці пройшов день віншування літніх користувачів. Людина, роблячи добрі справи, повертає своє добро сторицею. Людина, яка говорить добрі слова, піднімає настрій оточуючим. Кожному відвідувачу поважного віку бібліотекарі бажали, щоб кожен день додавав бадьорості, щоб сонячне проміння зігрівало серця, а слова подяки возвеличували.

 

Читати далі »