Найбільш широко і урочисто, як і інші народи світу, відзначають українці християнське свято народження Ісуса Христа.

Цього року українці будуть святкувати  його 25 грудня.

За традицією Святвечір відбувається напередодні Різдва.

Святвечір в Україні – це особливий час, сповнений духовності та  давніх традицій, які живуть у серцях українців впродовж століть. Відзначають його у переддень Різдва Христового, 24 грудня, коли, згідно з народним віруванням, небеса найближче до землі, а світло Вифлеємської зірки, що вказувало мудрецям шлях  до новонародженого Ісуса, наповнює серця людей надією та любов’ю.

Вечір  напередодні Різдва (Коляда, Святий вечір) називався ще «Багатою кутею». До нього ретельно готувалися. Ще вдосвіта, як тільки день синім проблиском заглянув у хату крізь замерзлу шибку, господиня приступала до праці. Першою магічною дією було добування нового вогню. Господиня діставала з покуття кремінь і кресало, які останні дванадцять  день лежали під образами. Вона перехрестилася тричі, і ставши обличчям до схід-сонця, викресала «новий вогонь». Цим вогнем  вона розтоплювала в печі дванадцять полін, що їх припасали та сушили дванадцять днів останнього місяця.

Господиня пов’язувалася хусткою, засукувала рукава і починала готувати дванадцять пісних страв.

  Зазвичай це пісний борщ, каші, бобові, риба, мед, сухофрукти та багато іншого. Головне місце на святковому столі займає  кутя – святкова каша з родзинками, перетертим маком і медом. 

До святкової вечері готувалися заздалегідь. На покуті, під образами, розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею і узваром. На підлогу стелили солому або сіно, які виносили з хати на третій день Різдва і палили біля воріт на дорозі або в садку. Скрутнями із різдвяної соломи обв’язували фруктові дерева, щоб вони краще родили наступного року.

У цей день заведено прикрашати оселю рушниками та солом’яними павучками.

Протягом всього дня напередодні Різдва не можна було їсти, доки на небі не зійде перша вечірня зірка, що знаменувала собою народження Христа. Святкова трапеза мала урочистий характер .

 Столу, за яким збиралася вся сім’я, належала важлива роль. За традицією, його притрушували соломою, по кутках клали часник, а потім покривали скатертиною, на яку і виставлялася святкова вечеря.

Під вечір до хати вносили дідуха – обжинкового снопа, якого на радість дітям розцяцьковували цукерками, різнокольоровими стрічками.

Свята вечеря розпочинається молитвою. Запалюють Різдвяну свічку, що символізує душі предків, а також зірки, які з’явилися на небі, коли народився Ісус Христос. На вечерю збирається вся родина. Прийнято, де б хто був, повертатися у цей час до домівки, щоб наступний  рік був нерозлучним.

По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею.

Особливою традицією українського  Різдва  є колядки – веселі пісні на релігійну тематику.

Святкування самого Різдва починається від самого ранку.

Українці зустрічають це велике свято словами «Христос народився!» і чують у відповідь «Славімо Його!». Святкування переважно проходить у родинному колі. Святковий стіл завжди щедрий, вже не пісний.

Ще один важливий символ Різдва – вертеп. Деякі історики впевнені, що українці вже у ХVII столітті виставляли на Різдво вертепну драму.

Інформацію про Різдво Христове підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про історію Різдва Христового, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

Микола Дмитрович Леонтович народився 13 грудня 1877 року в селі Селевинці, присілку села Монастирок Брацлавського повіту Немирівської  волості Подільської губернії у родині сільського священника.

Він був первістком у згодом багатодітній родині. Батько, Дмитро Феофанович Леонтович, походив із сім’ї родових служителів церкви, але, як і його дід-прадід, поєднував виконання духовних відправ з учителюванням.

Раннє дитинство Миколки минуло в селі Шершні Тиврівської волості, куди на нове місце служби перевели батька влітку 1879 року.

Саме в родинному колі хлопчик прилучився до музичного фольклору та української пісенної творчості.

Батько майбутнього композитора чудово співав, грав на цитрі, скрипці, гітарі  та деякий час керував хором семінаристів.

Мати, Марія Йосипівна, (в дівоцтві Ятвицька), – мала гарний голос і часто співала українські народні пісні, брат і сестри також з дитинства вчилися музики й згодом стали співаками та музикантами. В домі часто влаштовувалися музичні вечори. Малий Миколка не лише полюбив слухати, а згодом і виконувати пісні, а й підбирав народні мелодії на музичних інструментах.Таким чином, ще до навчання в школі він мав певну музичну підготовку.

Батько, Дмитро Феофанович Леонтович, мріяв про ґрунтовну світську освіту для старшого сина – у 1887 році віддав його до підготовчого класу Немирівської гімназії. Але, обтяжений родиною, небагатий сільський священик був не в змозі платити за його навчання, і з січня наступного року хлопчик перейшов до першого класу Шаргородського духовного училища, де  вихованці утримувалися на повному пансіоні. У 1892 році, одержавши високі оцінки з нотного співу, чистописання, географії, грецької мови, юний Леонтович закінчив  початкову освіту і в тому ж році продовжив навчання в Кам’янець-Подільській духовній семінарії.

1898 року  Леонтович закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію. Протягом 1898 – 1918 років викладав спів, музику й деякі інші дисципліни у духовних і світських навчальних закладах Поділля та Донбасу.

1901 року уклав збірку обробок народних пісень для хорового співу без інструментального супроводу – «Перша збірка пісень з Поділля»; 1903 року видав «Другу збірку пісень з Поділля». 1904 року одержав свідоцтво регента.  Товаришував з учнем Миколи Лисенка, майстром хорової музики Кирилом Стеценком. Керував хором, кілька разів на рік давав концерти української музики, слухати які приїжджали гості з Вінниці, Києва, Одеси.

Був головою тульчинської «Просвіти». Від 1909 року періодично навчався композиції  у професора Б. Л. Яворського. 1916 року на запрошення К. Стеценка, П. Козицького, О. Кошиця разом з хором виконував свої обробки у Києві. У 1918 – 1919 брав активну участь у розбудові української народної музичної культури – був одним з організаторів 1-ї Української державної капели, викладав  у Музичному драматичному інституті імені Миколи Лисенка, Київській учительській семінарії, на диригентських курсах, керував хором як диригент. Восени 1919 року заснував музичну школу у Тульчині, керував самодіяльними хорами, виступав з концертами. У 1919 – 1920 роках  працює над першим великим симфонічним твором – народно-фантастичною оперою «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Бориса Грінченка.

Автор обробок  для хору класичних творів, понад 150 українських народних пісень; хорових пісень; духовних творів; методичних статей.

Одне з центральних місць у творчості Миколи Леонтовича посідають хори на побутові теми. Вони характерні динамічним розгортанням сюжету, активною драматизацією подій та образів.

 Найвищим досягненням композитора вважають пісні «Щедрик» і «Дударик», в яких Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається «Щедрик».

23 січня 1921 року в селі Марківка загинув Микола Леонтович.

Розповідь про українського композитора, хорового диригента, піаніста,  педагога, громадського діяча Миколу Дмитровича Леонтовича підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про митця, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте в інтернеті.

 

 

 

Для тих, хто полюбляє танці, а особливо танго – цей день особливий.

11 грудня, в день народження аргентинського  співака і кіноактора, знаменитого «короля танго» Карлоса  Гарделя (1887 або1890 – 1935), відзначається Міжнародний день танго – танцю, філософія якого укладена в протиборстві.

Танго вважається одним із найбільш загадкових танців, оскільки тільки в ньому зустрічається стриманість, строгість рухів і при цьому відверта та нестримна пристрасть. Це не звичайний танець – це цілий світ для двох, який сповнений любов’ю. Танго – танець-імпровізація, в ньому дуже важливе уміння партнерів почути один  одного.

Існує кілька версій про походження танго. Найпоширеніша з них – що спочатку танець з’явився в портових передмістях Буенос-Айреса, де на стику ХIХ і ХХ століть  зустрілися і сплелися в одне ціле культурні традиції багатьох країн світу – ритми кубинської хабанери, африканської кандомби, аргентинської мілонги, іспанського фламенко і деяких інших  європейських танців, завезених іноземними матросами. І хоча в Аргентині це був танець бідних кварталів, танець іммігрантів, але незабаром ліричне і пристрасне танго зазвучало по всій країні.

В даний час існує навіть декілька видів танго:«мілонгеро» (найбільш близьке до оригінального аргентинського танго), салонне танго (яке характеризується більшою дистанцією між танцюристами, що дозволяє використовувати більш різноманітні па), «Liso», або просте танго (відрізняється певним малюнком без безлічі імпровізацій і складних кроків), « Nuevo», або нове танго (з безліччю цікавих і складних фігур) і танго «фантазія» (постановочне танго для змагань і театралізованих виступів).

Сьогодні, танго – танець, який виконують аматори та професіонали. Напевно, більше  не знайти настільки пристрасний та переповнений емоціями танець.

 Інформацію підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більш детально ознайомитися з Міжнародним днем танго завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

 

Історія Волта Діснея могла і не стати відомою. Був час, коли Волту Діснею не було за що навіть поїсти, а сьогодні його знають у всьому світі. Він подарував світові десятки  мультиплікаційних шедеврів, серед  них «Міккі Маус», «Кролик Освальд», «Попелюшка», «Забавні симфонії», «Піннокіо», «Фантазія», «Бембі» та багато інших.

Творець першого в історії звукового мультфільму, першого  музичного та першого повнометражного. У своєму надзвичайно напруженому житті Волт Дісней як режисер зняв 111 фільмів і був продюсером ще 576 кіноробіт. Заслуги Діснея в області кіномистецтва були відзначені 26- ма преміями «Оскар» та багатьма іншими нагородами.

5 грудня далекого 1901 року в сім’ї теслі і вчительки з Чікаго народився четвертий з п’яти дітей – Волтер Еліас.

Серед його предків були англійці, ірландці й німці.

На початку ХХ століття в Чікаго прцвітала злочинність. Діснеї ніяк не могли наважитися на переїзд, однак останньою краплею стало вбивство поліцейського на сусідній вулиці.

Так чотирирічний Волт опиняється у місті Марселін, штат Міссурі, де мешкав брат його батька.

Там родина купує невелику ферму. Маленький Волт не мав тоді ні паперу, ні олівців, а йому так хотілося малювати. Хлопчик знайшов смолу, палицю, і  намалював будинок…

Всі в місті знали і любили веселого, добродушного Волтера. Якось літній сусід, доктор Шервуд, заплатив малому 25 центів за малюнок його коня  на клапті паперу. Дісней пізніше згадуватиме, що саме вдалий малюнок коня містера Шервуда і наштовхнув його на думку стати художником. Волт  дуже любив малювати, а тому свої перші комікси почав продавати у сім років. Уже у вісім років батько змушував сина працювати – розносити листи і рекламу його фірми. Усі гроші батько відбирав, але Волт не скаржився. Через два роки батько хлопчика захворів тифом. Згодом  він  видужав, і родина Діснеїв знову знялася з місця у пошуках кращого життя. Цього разу вони обрали Канзас-Сіті. У місті був один прекрасний маєток з розкішним садом та високою огорожею. Волту, як і всім дітям, хотілося потрапити всередину цього казкового замку, прогулятися його високими безлюдними кімнатами,  помилуватися старовинними картинами. Проте всі його спроби проникнути на приватну територію закінчувалися невдачами. Тоді хлопчик поклявся, що коли виросте, обов’язково побудує великий дім для дитячих ігор. Так, мабуть, і зародилася мрія про Діснейленд, якій судилося здійснитися через 40 років.

В дитинстві Волт Дісней, як і його батьки, вчителі та друзі, вважав, що повинен стати актором. Разом з найкращим другом вони копіювали смішну ходу Чарлі Чапліна і всі кишенькові гроші витрачали на кіно.

Коли 1918 року через неповноліття Волта не взяли на військову службу, хлопець записався до Червоного Хреста, де, потрапивши за океан, рік працював водієм швидкої. Та й тут креативний юнак зумів виділитися. Його швидку знали всі – ще б пак! – від самого верху і до коліс Волт розмалював її чудернацьким малюнками. Після повернення Волт вступає до Чиказького інституту мистецтв, але мріє скоріше вирватися з його тенет і нарешті працювати самостійно.

 Після невдалих пошуків роботи художником Діснея зацікавлює мультиплікація. І ось він раптово вирішує покинути рідний Канзас. З кількома малюнками, готовим мультфільмом та 40 доларами в кишені він вирушає в Голлівуд.

Розчарувавшись у професії актора  Дісней винаймає у свого дядечка гараж  та на позичені гроші купує все необхідне для створення мультфільмів. У  якості партнера чоловік бере свого брата Роя. Так вони започаткували  «Дісней Бразерз студіо». З ранку до ночі Волт працював у гаражі, тож усі побутові проблеми, як от приготування обіду, вирішував Рой.  Волт зазвичай був невибагливим до їжі, та якось, не стерпівши огидної баланди, влаштував розгубленому Роєві скандал. Ось тоді обидва чоловіки всерйоз замислились про одруження. Дуже скоро новоспечена дружина Роя самовіддано варила чоловікам обіди, а закохана  асистентка Волта  (його майбутня дружина) Ліліан  Баундс легко відмовлялась від зароблених грошей на благо студії.

Перший мультфільм братів Діснеїв був про дівчинку Алісу – улюбленого персонажа Волта Діснея з книги «Аліса в країні чудес». 16 жовтня 1923 року брати підписали контракт з дистриб’ютором з НЬю-Йорка Маргарет Вінклер. Цей день вважають датою заснування «Walt Disney Company». У липні 1925 року Волт Дісней одружився із Ліліан Баундс. У 1933 році у них народилася дочка Діана Марі Дісней Міллер. Не маючи можливості народити другу дитину, у 1937 році  подружжя вдочерили маленьку дівчинку, давши їй ім’я Шерон Мей Дісней.

У 1927 році величезну популярність отримав фільм «Кролик Освальд», а його герой відкриває галерею знаменитих персонажів з фільмів Діснея.  

Волт Дісней вигадує нового зіркового персонажа  – Міккі Мауса. Мишеня Міккі Мауса, якого намалював компаньйон Діснея Аб Айверкс, спочатку звали Мортімер. Але дружина Волта Діснея порадила взяти ім’я простіше – Міккі. Вона вважала, що як Мортімер він не матиме успіху.

Перші два мультики з цим персонажем не вдалося продати. У тогочасних кінотеатрах вже був звук, картини Діснеїв були німими. Волт береться озвучувати свої роботи і – о, диво! – до нього приходить успіх.

  Третій мультфільм з кумедним мишеням вийшов на екрани  18 листопада 1928 року. Цей день став початком ери Міккі Мауса.  Дуже скоро Дісней отримує і перший Оскар за серію мультфільмів «Безглузді симфонії». Тим часом Міккі Маус став настільки популярним, що його зображення було чи не в кожній сім’ї, де росли  діти, і не лише в Америці, але й у Європі. Згодом Дісней випускає перший кольоровий мультик «Троє поросят». Діснеївські мультфільми настільки припали до душі мільйонам дітей з усієї планети, що Волт зважується на повнометражний мультфільм «Білосніжка і семеро гномів». Мультик став найкасовішим за всю історію мультиплікації. У 1937 році за мультфільм «Білосніжка і семеро гномів» Дісней отримав одну повноцінну статуетку Оскара і сім маленьких – по числу гномів. Різні видання включають «Білосніжку і семеро гномів» в списки найкращих мультфільмів всіх часів.

Відвідуючи зі своїми доньками зоопарки та карнавали і терпляче чекаючи, доки малі веселяться, Дісней піймав себе на думці, що в Америці немає місця, де б було цікаво і дорослим , і дітям. Чому б не створити його самому?  Перший Діснейленд відкрився 1955 року в Анагаймі, штат Каліфорнія. Грандіозний парк розваг занурював гостей у чарівний світ мультфільмів Діснея та дивував чудесами техніки – тут можна було відчути себе посеред джунглів та у підводному царстві. Казковий палац став місцем відпочинку для всієї сім’ї.

Запорука успіху Діснея у силі волі, відважності та наполегливості. Дісней умів нести радість людям.

15 грудня 1966 року Волтер Елаяс Дісней помер в Лос-Анджелісі. У 1968 році Дісней був посмертно нагороджений найвищою нагородою США Золотою медаллю Конгресу.

Розповідь про американського художника-мультиплікатора, кінорежисера, актора, сценариста Волтера Елаяса Діснея підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про Волта Діснея, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 року в селі  Основа (звідси і літературний псевдонім Основ’яненко) на околиці Харкова в сім’ї знатного поміщика-дворянина, який мав багато землі й понад дві сотні кріпаків. Батько майбутнього письменника, Федір Іванович, належав до прогресивного дворянства. Він був близько знайомий з Г. С. Сковородою, брав участь у заснуванні Харківського університету. Мати , Марія Василівна  (у дівоцтві – Шидловська) походила з давнього заможного роду слобідської шляхти Шидловських і, як на свій час, була жінкою вольовою, вельми освіченою, а стріляла влучніше, аніж більшість чоловіків. Не дивно, що більшість біографів називали її людиною суворою та владною. На схилі літ Марія Василівна вдалася до молитовності і воліла збудувати церкву у своєму маєтку. Батько, Федір Григорович, навпаки, був людиною м’якою та товариською, але авторитетною і шанованою.

Григорій став другою дитиною у родині, раніше у 1774, народився його старший  брат Андрій.

Пізніше в сім’ї народилися дочки – Марія, Марія, Єлизавета, Парасковія.

 З дитинства Квітка був хворим і кволим. Дослідники з’ясували, що немовлям внаслідок дитячої хвороби – епідемічний паратит він повністю втратив зір. За іншою версією, коли дитині не минуло ще й двох років, годувальниця необачно зірвала на оці ячмінь і малюк осліп. Як би там не було, та губернські лікарі та місцеві знахарі нічого заподіяти не могли, аж раптом, у шестирічному віці, малий прозрів. Зір повернувся після відвідування з мамою Озерянського храму. Григорій побачив світло, що йшло від ікони Озерянської Божої Матері й прозрів.

Початкову освіту Григорій Квітка здобув під наглядом  свого дядька – настоятиля Курязького монастиря архімандрита Паладія Квітки, а потім вчився в монастирській школі й закінчив її.

Вихований в дусі глибокої релігійності Григорій вступив до монастиря, де провів близько десяти місяців як послушник. Розчарувавшись у монастирському побуті, чернецтва не прийняв. Залишивши монастир Григорій Квітка брав активну участь у громадському й культурному житті Харкова. Він багато сил віддав гуманітарній благодійній діяльності, керував справами благодійного товариства. Г. Квітка виступив ініціатором заснування Харківського інституту шляхетних панн, де тривалий час залишався постійним співробітником. Григорій Квітка служив у народному ополченні (1806 – 1807), був директором Харківського театру (1812), повітовим ватажком дворянства (1817 – 1828), совісним суддею, головою Харківської палати кримінального суду.

У 1833 році в Харкові завдяки Григорію Квітці відкрито губернську бібліотеку.

Григорій Квітка мав музичний хист: грав на флейті та фортепіано. Коли Григорій  Квітка-Основ’яненко знайшов своє справжнє покликання, йому було вже 40 років, і наступні 25 років свого життя він успішно поєднував  службову діяльність з літературною. Свої українські твори підписував псевдонімом Грицько Основ’яненко.

Мова українських творів Квітки багата багата на приказки, прислів, епітети й стилістичні звороти. Мова в творах Квітки відповідає відповідає індивідуальним особливостям дійових осіб: мова статечного господаря відповідає його життєвому досвіду, мова купців відбиває побут базару й крамниці. В основу  своєї творчості письменник поклав мову приміських селян Харкова й харківських міщан, мову української народної казки й пісні. Лексика й синтаксис писань Квітки – народні. За Квіткою залишається неабияке значення в історії української літератури, як творця української художньої і науково-популярної  літератури взагалі і, зокрема, як творця української повісті. Проза Квітки-Основ’яненка була для свого часу явищем новаторським. Представників простого народу автор наділяв такими рисами, як релігійність і патріархальність, розсудливість і доброчесність, щирість і безпосередність у вияві почуттів. У повісті «Маруся» письменник змалював зворушливу історію кохання, у якій розкривається душевне багатство, незіпсованість і краса почуттів простих людей. У повісті «Конотопська відьма» автор майстерно переосмислив народні демонологічні вірування.  Марновірству й забобонам письменник протиставив християнську моральність та раціонально зумовлені правила людського співжиття. Яскравий гумор, добре збудована оповідь, колоритні образи персонажів – усе це визначило високі художні якості твору.

Квітка є також автором цілої низки драматургічних творів. Найбільшу популярність завоювали його п’єси «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці». У драматургії Квітка виступив продовжувачем традицій, започаткованих Іваном Котляревським.

Уже коли письменника не стало, до Харкова надійшов диплом, який засвідчував, що Квітка став членом Копенгагенського королівського товариства північних антикварів.

У червні 1843 року Квітка захворів запаленням легенів. Помер Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко 20 серпня 1843 року у своєму маєтку на Основі, в якому провів майже все життя. Відспівували його у Благовіщенському соборі. Ховали його на Холодногорському цвинтарі. На похорон письменника зібралось майже все місто.

Розповідь про українського прозаїка, драматурга Григорія Федоровича Квітку-Основ’яненка підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Вас зацікавив письменник Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

У містечку Стеблеві (нині Черкаська область) в сім’ї священника  25 листопада 1838 року народився Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми – І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй).

Іван Нечуй-Левицький названий, поза сумнівом, на честь прапрадіда Іоанна та інших Іванів у сім’ї, був найстаршим із дев’яти дітей отця Семена й Ганни.

Із його братів і сестер пережили раннє дитинство тільки четверо – дві пари двійнят. Амвросій, який згодом став священником, і названа на честь матері Анна, яка вийшла заміж за православного священника Григорія Радзієвського, народилися 1842 року. Дмитро і Федір з’явилися на світ 1849 року, але Дмитро помер у семирічному віці. Максим народився 1840 року і через сім місяців помер від віспи. Три доньки – Олександра, Марія й Олена – народилися 1844-го, 1845-го і 1847-го, жодна не прожила й року.

Іван Нечуй-Левицький народився, зростав і виховувався в родині, атмосфера в якій була насичена національним колоритом. Рід І. Нечуя-Левицького – давній український рід, який поколіннями був пов’язаний зі своїм народом, його стражданням, боротьбою, надіями  та сподіваннями.

Перебравши від свого батька о. Степана парафію церкви Преображення Господнього, молодий священник Семен Левицький із дружиною купив окремий будинок неподалік від церкви, біля урвища над Россю. Нечуй змалював той дім як затишну хатинку. Згодом батько добудував іще дві кімнати.

Ганна  Лук’янівна походила з шанованої священницької родини, її батько Лук’ян Олексійович Трезвинський був священником церкви Святого Миколая Лебединського жіночого монастиря.

У дитинстві значний вплив на Івана справила його нянька, баба Мотря. Іванові батьки жили спершу в тісному приміщенні й діти спали на кухні разом із нянькою. Та знала безліч пісень і казок, водила малого з собою по весіллях і хрестинах.

Семен Степанович Левицький, батько малого Івана, був людиною освіченою, прогресивних поглядів. Він любив книгу й мав цілу бібліотеку з друкованих та рукописних книг. Семен Степанович організував в селі школу для кріпацьких дітей, разом з якими вчив і своїх синів. Але місцевий поміщик закрив школу, пояснюючи це тим, що не буде кому працювати на полі якщо всі мужики стануть грамотними.

Семирічного хлопчика  батько відвіз у Богуслав до дядька по матері  Євтропія Лук’яновича Трезвинського, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Здобувши у дядька необхідну підготовку та знання, він успішно склав іспити і вступив до училища. Там він опанував латинську, грецьку, церковнослов’янську мови.

Коли Іванові йшов тринадцятий рік, мати померла (двічі народжувала двійнят і це підірвало її здоров’я).

Після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії (1853 – 1859).  Пізніше він став слухачем Київської  духовної академії (1861 – 1865). Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалював свої знання самотужки: вивчав французьку та німецьку мови, читав твори української класики, а також європейських письменників, серед яких Данте, Сервантес, Лесаж, цікавився творами прогресивних філософів свого часу.

 Юний магістр богослов’я рішуче відмовився від духовної кар’єри.

Завершивши навчання, Іван Нечуй-Левицький тривалий час працював викладачем: учителював у Полтавській семінарії, у гімназіях Каліша, Седлеця, Кишинева.

У 1885 році письменник вийшов у відставку, оселився у Києві. Ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.

Початок літературної діяльності Івана Нечуя-Левицького припав на 60-ті роки. У 70-х – 80-х роках були написані найбільш відомі твори письменника – «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Хмари».

Однією з найбільших заслуг Івана Семеновича Нечуя-Левицького вважають те, що він у співавторстві вперше переклав українською мовою найголовнішу книгу християнського світу – «Біблію» («Святе письмо Старого і Нового Завіту»). Слід зауважити, що повний переклад «Біблії» українською мовою було розпочато Пантелеймоном Кулішем у 60-х роках ХIХ століття. Згодом до нього приєднався Іван Нечуй-Левицький. 1869 року вони залучили до перекладу Івана Пулюя, відомого вченого-фізика, що мав глибокі знання з богослов’я та знав 15 мов.

У 1881 році Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові Новий Заповіт у їхньому перекладі. Праця над Старим Заповітом тривала.  Та пожежа 1885 року на Кулішевому хуторі Мотронівка знищила рукопис перекладу Старого Заповіту. Однак перекладачі знову почали працю над перекладом Старого Заповіту. Завершити переклад уже після смерті П. Куліша довелося Івану Пулюю.

Лише 1903 року Британське закордонне біблійне товариство видало першу повну українську «Біблію» («Святе письмо Старого і Нового Завіту») у перекладі П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, та І. Пулюя. Ця «Біблія» перевидавалася у 1912 році у Відні, у1921  і 1930 роках у Берліні, 1947 в Нью-Йорку та Лондоні. На теренах України, в Києві, цей переклад вперше був виданий у 2000 році.

Помер Іван Нечуй-Левицький 15 квітня 1918 року в Києві.

Розповідь про І. С. Нечуя-Левицького підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо маєте бажання більш детально ознайомитися з творчістю письменника І. С. Нечуя-Левицького, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет про українського письменника Нечуя-Левицького.

 

 

Повне ім’я письменниці Астрід Анна Емілія Ліндгрен. Батьківщина Ліндгрен – Швеція.

Астрід Ліндгрен народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, на хуторі Нес поблизу Віммербю у фермерській родині Самуеля Августа і Ганни Еріксонів.

Батьки Астрід познайомилися в 1888 році на ринку, коли йому було 13 років, а їй 9 років.

Коли Ганні виповнилося 18 – одружилися, 1906 року народився старший брат Астрід Гуннар (став членом шведського парламенту). Астрід стала другою дитиною. Пізніше народилися дві сестри.

Зростала Астрід серед неповторної краси шведської природи. Дітей у родині змалку привчали до праці. Вони допомагали вести домашнє господарство – носили дорослим у поле їжу, пололи грядки, годували курей. Але був у них час і на гру та розваги. Діти із задоволенням лазили по деревах, дахах, грали в ігри, фантазували. І тому ці роки залишили по собі стільки чудових спогадів, що згодом вони стали основою для написання багатьох майбутніх книжок Астрід Ліндгрен.

Вже в школі дався взнаки письменницький талант Ліндгрен. Всі її твори, які писалися за завданням учителя шведської мови, він визнавав як найкращі і зачитував уголос перед класом. А один із творів – «Життя в нашій садибі» – навіть надрукувала газета, що виходила в містечку Віммербю, де містилася школа.

Коли Астрід виповнилося вісімнадцять років вона перебирається до Стокгольма. Стокгольм  зустрів незалежну, повну рішучості, але вкрай обмежену в коштах Астрід повною байдужістю. Дівчина зняла куток і почала вчитися на курсах машинопису та стенографії й водночас працювати. Родичів і знайомих тут не було. Самотність здавалася Астрід нестерпною ще й тому, що вона не могла через свою невлаштованість, бідноту та постійну зайнятість роботою й навчанням  забрати до себе свою дитину – маленького хлопчика Ларса, якого було віддано на виховання знайомій родині, що мешкала в столиці Данії – Копенгагені. Так-так, на той час Астрід уже мала синочка, хоч і не була одружена.

Астрід довелося  попрацювати на кількох роботах, які вона залишала через різні причини, а з останньої її просто звільнили, коли молода жінка, не витримавши довгої розлуки з сином, нікого не попередила й поїхала до нього в Копенгаген.

Нарешті вона влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом  якого був Стуре Ліндгрен. На жаль, жінка, що доглядала малого Ларса, захворіла, і Астрід довелося забрати сина до себе. Присутність Ларса  додавала їй сил і снаги.

Переживши зиму в місті, Астрід із сином їде додому в Нес навесні 1930 року, де її приймають привітно і навіть залишають малого онучка в себе на цілий рік. А навесні 1931 року Астрід виходить  заміж за свого шефа й отримує  нове прізвище: з Астрід Еріксон вона стає Астрід Ліндгрен.

У 1934 році в родині Ліндгренів народжується дочка, якій дають ім’я Карін. Астрід полишає роботу – адже тепер їй доводиться не лише вести дім, а й доглядати за двома дітьми. Крім того, вона іноді вдома редагує книжки Товариства, де працює чоловік, і пише невеличкі казочки та оповідання, які охоче друкують газети й журнали для дітей.

Коли малій Карін було сім років, вона тяжко захворіла й лежала в ліжку кілька місяців. Щовечора вона просила маму розповідати їй якісь історії. Астрід Ліндгрен вже просто не знала, про що й розказувати доні, й спитала, що б тій хотілося почути. А Карін у відповідь: «Про Пеппі Довгапанчоху». Письменниця почала вигадувати дивовижні пригоди.

Отже, роком народження Пеппі був 1941…

А взимку 1944 року біда спіткала вже саму Астрід Ліндгрен – вона зламала ногу. Щоб якось розрадитись, вона почала записувати історії про Пеппі, щоб потім передрукувати їх і подарувати доньці на день народження. Згодом письменниця один із примірників рукопису надіслала до видавництва. Та невдовзі рукопис повернули їй з відмовою. Це не засмутило Ліндгрен. Через рік вона знову подала рукопис на конкурс видавництва «Рабен –Шегрен» – і її казка отримала першу премію! Навіть більше – видавництво, яке ось-ось мало зазнати фінансового краху, видавши книжку Ліндгрен  ураз поправило своє фінансове становище.

У 1945 році Астрід Ліндгрен запропонували посаду редактора дитячої літератури у видавництві  «Рабен-Шегрен».  Вона  прийняла цю пропозицію і пропрацювала на одному  місці до 1970 року, коли офіційно вийшла на пенсію. У тому ж  видавництві виходили всі її книги. Незважаючи  на величезну зайнятість і суміщення редакторської роботи з домашніми обов’язками і творчістю, Астрід виявилася плідною письменницею.

Астрід Ліндгрен за своє життя створила понад 40 повістей і стільки ж «книжок-малюнків», де тексту менше, ніж ілюстрацій, призначених для наймолодшої аудиторії. Ліндгрен – лауреат безлічі літературних премій, володар Великої Золотої медалі Шведської академії, та найбільш дорогі їй дві Міжнародні Золоті медалі Ганса Крістіана Андерсена. Адже ця нагорода вважається найпочеснішою з усіх, яку може отримати дитячий письменник.

Померла Астрід Ліндгрен  28 січня 2002 року в Стокгольмі.

Розповідь про відому шведську письменницю Астрід Ліндгрен підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Ви бажаєте більш детально ознайомитися з творчістю письменниці, то завітайте до бібліотеки філії №3 або прочитайте про Астрід Ліндгрен в інтернеті.

 

 

Пабло Руїс Пікассо  – іспанський та французький художник, скульптор, графік, кераміст і дизайнер.

Пабло Пікассо народився 25 жовтня 1881 року в Малазі, шумному портовому місті на півдні Іспанії. Його батьки – Марія Пікассо Лопес і Хосе Руїс Бласко.

Мати належала до багатого роду власників виноградних плантацій.

У сім’ї було четверо дітей, Пабло був  старшим. Хосе Руїс Бласко був художником і вчителем малювання у школі  Сан Тельмо в Малазі. Пабло малював змалку. Говорять, що його першим словом було – олівець. Талант хлопчика проявився у 7 років.

1891 року родина покинула  Малагу, оскільки батько отримав посаду викладача інституту в місті Ла-Коруньї.

У 1895 році родина переїхала до Барселони, де Хосе став працювати у художній школі Ла-Лонха.

Для навчання в цій школі Пабло був ще малим, але батько наполіг на тому щоб син спробував вступити на конкурсній основі. Хлопець чудово склав іспити та почав своє навчання.

Взимку 1895 року  Пабло Пікассо написав перше академічне полотно – «Перше причастя».

1897 року Пікассо представив полотно «Наука і милосердя» на Виставці мистецтва у Мадриді.

В 1897 році Пікассо  продовжив освіту в мадридській Академії витончених мистецтв. Незабаром він зрозумів, що  Академія нічого йому не дасть і повернувся до Барселони, де організував власну студію. Йому виповнилося тоді всього 16 років.

Пікассо мріяв потрапити в Париж. Його мрія збулася в 1900 році. У  1904 році він остаточно оселився в Парижі.

1900 – 1904 роки називаються «блакитним» періодом у творчості Пікассо, бо більшість створених ним картин написано в холодних блакитних тонах.

«Рожевим» періодом у творчості Пабло Пікассо, коли саме рожева фарба домінувала у палітрі митця, прийнято вважати короткий період від осені 1904 до 1905 року.

У 1905 році пише найвідоміший твір «рожевого» періоду – «Дівчинка на кулі».

Особливе місце у творчості Пабло Пікассо посідає тематика кубізму. Спільно з Ж. Браком у 1907 році вони створюють новий напрям в образотворчому мистецтві – кубізм. Період кубізму у творчості художника закінчився після Першої  світової війни. Але деякі елементи кубізму Пабло використовує до 1921 року.

У 1937 році німецька і італійська авіація знищила Герніку – столицю басків. Ця новина настільки вразила художника, що за два місяці Пабло Пікассо пише одне з найвідоміших полотен –« Герніка». Саме його було виставлено на Всесвітній виставці в Парижі.

Під час Другої світової війни Пабло Пікассо жив у різних місцях Франції.

У післявоєнний час митець створює не лише полотна, а й займається ремеслами та ручною працею. Він створює декоративніт тарілки, статуетки, картини.

 Помер Пабло Пікассо 8 квітня 1973 року в Мужені, Франція.

Пабло Пікассо лишив по собі понад 80000 робіт.

Розповідь про  іспанського і французького художника Пабло Пікассо підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про митця, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте в інтернеті.

 

 

 

 

 

Художник Сергій Іванович Васильківський. Це ім’я відоме не тільки в Україні, а і в багатьох країнах світу.

19 жовтня 1854 року у місті Ізюм на Харківщині народився Сергій  Васильківський в сім’ї писаря.

Батько художника, Іван Федорович Васильківський, народився у 1823 році в родині священника  Різдво-Богородичної церкви слободи  Цареборисів Ізюмського повіту Феодора Васильківського. Як син священника навчався у Харківській духовній семінарії. Він не скінчив і нижнього відділення – був звільнений. Скоріш за все Іван навчався коштом батька, який не мав можливостей його утримувати на навчанні, а можливо не мав жодного хисту до духовного служіння.

Після звільнення Іван Васильківський подався на цивільну службу. В 1853 році він одружився, його дружину звали Параскева Уріїлівна.

1861 року батьки Сергія переїхали до Харкова, головного культурного центру Слобожанщини. У Харкові родина  Васильківських придбала  міську садибу з дерев’яним будинком, у 1870-ті роки будинок було обкладено цеглою.

У Харкові почалося навчання Сергія у гімназії, його дружба з Петром Левченком. Сергій і Петро разом ходили на заняття, сиділи за однією партою. Обоє були захоплені музикою: Сергій грав на кобзі, співав; Петро віртуозно грав на фортепіано. Обоє гарно малювали.  Їх учителем малювання у Харківській гімназії був учень  Карла Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв, колишній кріпак – Дмитро Безперчий. Обоє  були закохані у дочку маестро – Софію Безперчу, яка обрала Сергія. Крім того, Сергій Васильківський паралельно навчався у художниці Марії Іванової-Раєвської.

Після п’яти років навчання в гімназії на вимогу батька вступив до Харківського ветеринарного училища. Але 1873 року він залишив там навчання, через неплатоспроможність і влаштувався працювати деякий час канцелярським службовцем при Харківському казначействі.

Нарешті Сергій зважився на розрив відносин з батьком, який не бажав бачити сина-маляра.

У 1876 –1885 роках Сергій Васильківський навчався у пейзажному класі Петербузької Академії мистецтв у Михайла Клодта і Володимира Орловського. Дотепний  Сергій подружився з Володимиром Орловським. Оскільки батько відмовився допомагати, Сергій зазнав нестатків, жив на горищі в Академії разом з П. Мартиновичем, О. Сластьоном, Г. Ладиженським, М. Самокишем, Я. Ціонглінським.

У 1879 році за етюд з натури С. Васильківський одержав першу академічну нагороду – малу срібну медаль. У 1881 році здобув другу малу срібну медаль.

1883 року молодий Сергій  часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів.

За картину «На Дінці» (1885 ) отримав золоту медаль і право на зарубіжну поїздку  для фахового вдосконалення.

Після академії Сергій і Софія мали дилему: 1.Одружитися, але тоді Васильківський втратить право на безкоштовне стажування за кордоном. 2. Відкласти вінчання щоб Сергій міг поїхати в Європу. Софія вирішила чекати.

У березні 1886 року Сергій Васильківський виїхав за кордон. Жив у Франції та подорожував Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою й Німеччиною, де познайомився з колекціями художніх музеїв. Художник удосконалював майстерність, користуючись порадами В. Орловського та І. Похитонова, які жили в той час у Парижі.

Васильківський багато працював і виставляв свої твори у Паризькому салоні. Він навіть отримав унікальний дозвіл виставляти свої роботи коли, скільки завгодно без рішення комісії.

Коли Сергій  повернувся, батько після 12 років мовчанки заговорив із сином. У рідному місті на нього чекала сумна звістка – не дочекавшись коханого, померла від сухот Софія Безперча, яка очікувала його 10 років. Після смерті нареченої Сергій Іванович Васильківський не шукав собі пари, залишився самотнім, віддаючи всі свої сили роботі. Тільки вісім років по тому в його житті з’явилася жінка – Тетяна Тимофіївна, колишня послушниця Курязького монастиря.

Перебування за кордоном укріпило наміри художника спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві.

Живописець-пейзажист працював також і в історичному  жанрі.

Сергія Васильківського називали «поетом українського малярства» за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів. Типовий сюжет картин – озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку. Переважно, твори художника мали узагальнений характер, в яких була відсутня динамічна дія  чи поширений в той час етнографічно-побутовий сюжет,за винятком таких, як «Сутичка козаків з татарами» (1892) і «Побачення» (1894). Вони трактувалися романтично і були споріднені за настроєм з народним пісенним фольклором. Розквіт творчості письменника припадає на останню третину ХIХ століття, період, коли в Україні  діяли Емський указ та Валуєвський циркуляр. Сергій Васильківський – автор відомого портрета Тараса Шевченка з авторським підписом (1910 –1911). Васильківський був членом журі конкурсу на проект пам’ятника Шевченкові 1911 року.

 С. І. Васильківський був справжнім майстром часу українського Відродження рубежу Х IХ – ХХ століть: виконав розписи будинку Полтавського губернського земства (1903 –1907), разом з М. Самокишем підготував і видав альбом «З української старовини» (1900) та  «Мотиви українського орнаменту» (1912).

 Автор близько 3000 (більшість втрачена в роки Другої світової війни) робіт, зараз в музеях і приватних збірках нараховують близько 500 його творів. Перед смертю він заповідав Музею Слобідської України понад 1340 своїх картин.

Помер Сергій Іванович Васильківський 8 жовтня 1917 року в Харкові.

Розповідь про  українського живописця, пейзажиста, баталіста Сергія Івановича Васильківського підготувала бібліотекар бібліотеки-філії  №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте  більше дізнатися про митця, то завітайте  до бібліотеки філії №3 або перегляньте в інтернеті.

 

Богдан Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року у селі Новиця Горлицького повіту, Австро-Угорщина.

Горлицький повіт Лемківщини, де народився Б. І. Антонич, входив до суцільної української смуги населення.

Батько Богдана Ігоря, священник Василь Антонич, навчався у гімназії в містечку Сянок, яке належало до Перемиського, згодом Галицького князівства. Теологію батько Антонича вивчав у Львові, згодом у Перемиській семінарії. Наука зміцнила його патріотичні  стремління. Звідси вирішальний вплив на формування українськості свого сина. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила перед народженням єдиного сина. Мати майбутнього письменника – Ольга Волошиновець походила із села Липовець Сяноцького повіту. Початкову освіту майбутній поет здобув під наглядом приватної вчительки.

Упродовж 1920 – 1928 років навчався у гімназії гуманітарного типу імені  Королеви Софії у Сяноку. Зважимо: гімназія у Сяноці була єдиною на цілу Лемківщину, де вчили українську мову. Серед 400 учнів українців було 80. У гімназії викладали, зокрема,  професор Володимир Чайківський, професор Лев Герц. З першого і до останнього класу Антонич відзначався як найкращий учень. Із середини 1920-х років батьки Богдана Ігоря Антонича  жили в селі Бортяни (тепер Львівська область), де отець Василь був місцевим парохом. Б. І Антонич часто приїжджав сюди, тут написав низку своїх творів.

Протягом 1928 –1933 років Антонич – студент Львівського університету імені Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність – польська філологія).

Щодо  навчання у Львівському університеті Яна Казимира, то п’ять років стали чільним етапом формування майбутнього письменника. Хоча мовою викладання стала тільки польська, а серед викладачів не було жодного українця,  випускник Сяноцької гімназії Богдан Ігор Антонич, крім сумлінного виконання навчальної програми, самостійно, наполегливо працює над українознавством. У засвоєнні здобутків світової літератури найбільшу роль відіграв історик і теоретик літератури професор Юліуш Кляйнер. Під керівництвом Юліуша Кляйнера Богдан Ігор Антонич написав дві семінарські роботи, зокрема «Фантастичний світ  в «Зачарованому колі» Ридла, «Затопленому дзвоні» Гауптмана і «Балладині» Словацького та «Будова «Мазепи» Словацького».

У 1934 році Б. І Антонич одержав диплом магістра філософії.

Та навіть для високоосвіченого українця в тодішній Польщі державної роботи не було, тож поет заробляв пером.

Друкував у журналах і газетах вірші, статті про літературу і мистецтво.

Ще під час навчання в університеті Богдан Ігор Антонич пройшов також курси іноземних мов. За таким самим принципом вивчав Антонич і українську мову та літературу. Річ у тім, що через історичні обставини повноцінного курсу української філології у Львівському університеті в часі навчання Антонича не було. Всі курси, пов’язані з україністикою, Антонич слухав завдяки тому, що в університеті працював Ян Янув, польський філолог, головним зацікавленням якого були українські тексти 16-17 століть, здебільшого в порівнянні з польськими, та українська діалектологія Галичини. З одного боку вивчення давньоукраїнської  писемності для Антонича було обов’язковим щодо навчальної програми, а з іншого, дало можливість ґрунтовно вивчити та попрацювати із давньоукраїнськими текстами, пам’ятками своєї старовини, адже проводив ці курси  учений українського походження, українофіл.

Усі семінарські роботи та іспити Антонич складав на «відмінно».

У його дипломі магістра філософії із спеціальності «польська філологія» – теж  лише «відмінні оцінки». Звісно, такі результати – це наслідок наполегливої праці.

Відвідини лекцій та участь у семінарах не були єдиним  заняттям Антонича під час навчання в університеті.

Не можна уявити його поза гуртком україністів, що існував  у Львові в другій половині 20-30-х років. Цей гурток збирав всю тодішню свідому , національно-орієнтовану, творчу молодь. Учасники гуртка обговорювали проблеми літератури та мистецтва, зачитували реферати,  рецитували власні твори. Серед відомих діячів української культури та науки в різний час до гуртка україністів входили  Петро Коструба, Євген Юлій Пеленський, Іван Ковалик, Теоктист Пачовський, Степан Щурат, Ірина Вільде та багато інших.

Антонич був членом гуртка студентів україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти» у Львові. Власне, цей гурток створив умови для того, аби Антонич проявив себе як літератор.

Адже на сходинах студенти читали й обговорювали доповіді на теми української мови та літератури, а також зарубіжної літератури.

Б.І. Антонич брав участь у роботі гуртка, часто читав  свої поезії, обстоював потребу єдиного українського правопису, обов’язкового для всіх українців .

Перший свій вірш опублікував 1931 року в пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії в багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на  велику поетичну творчість ,поет все-таки знаходив час на працю в інших журналах та публіцистику. Він виступав з доповідями про українську літературу, робив переклади, писав рецензії, публікував сатиричні фейлетони. Вів літературну хроніку у часописі «Дажбог». Крім того він випробував свої сили в прозі та драматургії. Він  склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.

Проводив редакторську діяльність, деякий час редагував журнал «Дажбог» і разом з Володимиром Гаврилюком журнал «Карби». Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику.

Попри насичену творчість, Б. І. Антонич був щасливим і в особистому житті.

У нього була наречена. Її звали Ольга Олійник – дівчина народилась на 15 днів раніше нього, 20 вересня 1909 року в селі Терпилівка. Родина була незаможною, батько працював учителем, мати рано померла.

Ольгу познайомили з Антоничем В. Ласовський та Оксана Гаращак  у 1934 році.

Та до весілля так і не дійшло. Батьки Антона не надто жалували дівчину, бо була бідна.

 Єдина  хто поставився із розумінням до Ольги – це тітка Антонича. Параскева Волошиновець дуже переймалася, що рідня хлопця так відчужується від дівчини, адже Богдан Ігор любить її. Але на той час молоді закохані не звертали на це уваги. Як раптом на початку червня 1937 року самопочуття Антонича стало різко погіршуватися.

Помер Б. І. Антонич 6 липня 1937 року. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легень перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало.

Похований 8 липня 1937 року у Львові на Янівському цвинтарі.

Ольга Олійник ще у час війни зникає зі Львова.

Після війни вона виходить заміж  за Зенона  Ксєнжопольського з містечка Седлце. Зенон 1927 року народження, був на 18 років молодшим від Ольги. Не вінчались вони ні в костелі, ні в церкві. Вся родина Ксєнжопольських походить із Підляшшя.

Ольга сильно різнилася від навколишнього сіро-бурого світу. Була дуже культурною жінкою, завжди елегантно одягнена. Вона дуже багато читала – не лише книжки, а і пресу. Знала дуже багато про події в Польщі  і у світі. Однак у заміжжі була нещаслива. Дітей подружжя не мало. Померла Ольга 13 січня 1986 року у Холмі.

 Першою книжкою Антонича стала збірка поезій «Привітання життя» (1931).

У 1934 році побачила світ друга поетична книга «Три перстені».

1936 рік – збірка «Книга Лева».

По смерті Антонича з рукописної спадщини поета видано дві книжки «Зелена Євангелія» (1938) та «Ротації»(1938).

Розповідь про українського поета, прозаїка, перекладача, літературознавця Богдана Ігоря Антонича підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Вас зацікавив письменник Б. І. Антонич, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.