Народився Адам Петрович Крвавич 31 липня 1938 року у селі Княжпіль Старосамбірського району Львівської області.

На вибір професії Адама значною мірою вплинув старший брат Дмитро – скульптор, мистецтвознавець, педагог.

Він познайомив брата з Я. Красневичем, випускником Краківської академії мистецт, який дав можливість хлопцеві користуватися своєю бібліотекою, долучив до культурної спадщини українського народу, відкрив імена видатних художників світу.

Початкову мистецьку  освіту Адам Крвавич здобув у Одеському художньому училищі на відділенні живопису.

Після закінчення училища  1961 року вступив на факультет графіки до Київського державного художнього інституту та навчався в майстерні книжкової графіки під керівництвом В. І. Касіяна і В. Я. Чебаника. Трудовий шлях майстра графіки починав з комбінату «Укрторгреклама», від 1970 року  – художній редактор експериментальної редакції при видавництві «Дніпро», а впродовж 1974 –1991 років, працював на посаді художника творчо-виробничого комбінату «Художник».

Протягом 1994 – 2011 років – старший викладач кафедри графіки  Видавничо-поліграфічного інституту Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут».

Працював у галузях станкової і книжкової графіки, станкового живопису.

Створив ілюстрації до повісті «Повій, вітре» І. Пільгука, романів «Григорій Сковорода» В. Шевчука (1968) та  «Забіліли сніги» М. Сиротюка (1969),  збірника «Золоті меди» М. Рильського (1974), «Кобзар» Т. Шевченка (1975), «Твори» Левка Боровиковського (1981), «Твори» Ю. Федьковича (1982, томи 1 –2).

Ліногравюри – «Гуцулка» (1968), «Казка про Кирила Кожум’яку» (1970),  «Г. Сковорода» (1973),  «Ремонт дороги» (1975),  «Пилип та Ярина» (1991);  серія «Євангелісти» (2002).

Літографії – «С. Крушельницька», «А. Петрицький», «І. Франко», «М. Заньковецька» (обидва 1982),  «Т. Шевченко» (1985);  цикли «Народні герої України» (1986),  «Українські народні думи» (1982),  до драм «Украдене щастя» І. Франка (1988), «Лісова пісня» Лесі Українки» (1995).

Акварельний поліптих – «Лісова пісня» (1994).

Живопис – «Різдвяний вертеп», «Емігранти» (обидва –1998), «Спалена ікона» (2002), «Жива вода», «Літній день» (обидва – 2010).

Із 1966 року Адам Крвавич брав участь у різних мистецьких виставках. Персональні виставки відбулися у Києві у 1983, 1999, 2003 роках.

Окремі твори зберігаються в Національному художньому музеї України у Києві, Національному музеї у Львові.

Талановитий український художник, який навчався в Київському державному художньому інституті у 1961 – 1967 роках належить до київської школи графіки. Графічні твори майстра вирізняються своєрідністю авторської манери, оригінальністю, майстерністю. Створюючи графічні роботи, автор відтворює й переосмислює історичне минуле українського народу,  художньо-образно трактує фольклорно-етнографічний матеріал.

Роботи художника заслуговують на нашу увагу.

Розповідь про українського художника і педагога Адама Петровича Крвавича підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3  Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про митця, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте в інтернеті.

 

 

Генрі Форд – інженер-конструктор автомобілів, засновник корпорації «Форд Мотор», де вперше почав застосування промислового конвеєра, геніальний менеджер, один із найбагатших людей усіх часів. Про Генрі Форда ще за його життя складали легенди, та й досі певні факти його біографії не є остаточно підтвердженими чи спростованими.

Генрі Форд народився 30 липня 1863 року на фермі поблизу  Дірборна, штат Мічиган (США) в багатодітній родині.

Ще в далекому 1847 році дід Генрі Форд Джон, покинув свою батьківщину Ірландію та емігрував до США. Невдовзі син  Джона – Віль’ям став фермером з великим господарством в штаті Мічиган. У 1863 році у нього народився перший син Генрі. Батько вважав сина ледачим, тому що Генрі за будь-яку роботу на фермі брався неохоче. Вже в ранньому дитинстві, він думав, що багато можна робити по-іншому, більш раціональніше. Наприклад, він повинен був носити воду, піднімаючись крутими сходами. В нього була ідея прокласти трубопровід, але цього не підтримав батько. Генрі більше любив матір, Мері Форд. Вона виховувала ще п’ятьох дітей,  але все ж знаходила час для виховання Генрі.

Будучи директором Ford Motor Company, він брав на роботу жінок в останню чергу, оскільки вважав, що справа жінки – це дім та сім’я. Якщо ж прийняті в компанію жінки виходили заміж, їм відразу відмовляли в роботі.

Коли сину виповнилось дванадцять років, батько подарував йому кишеньковий годинник. Генрі зацікавив принцип роботи годинника, тому він розібрав його, щоб дослідити. Генрі швидко навчився ремонтувати годинники і деякий час заробляв тим, що об’їжджав навколишні ферми та брав у ремонт зламані хронометри.

 Другим потрясінням стала зустріч з локомобілем . Генрі з батьком поверталися на возі з міста і зустріли оповиту парою самохідну машину. Вона обігнала їх і помчала далі. У Генрі виникло сильне бажання бути в кабіні шофера, а не їхати на повільному возі.

Мама Генрі померла коли йому було 13 років. Через 4 роки він утік з дому й вирушив у Дейтройт через небажання займатися фермерством.

На заводі, куди він влаштувався працювати, робили вагони для конки. Він працював там недовго. Йому було достатньо подивитися на зламаний механізм, щоб зрозуміти в чому несправність. Через заздрощі колег йому довелося покинути завод. Потім Генрі влаштувався на судноремонтний завод братів Флауєр. Вночі підробляв ремонтом годинників, щоб було чим платити за кімнату.

Невдовзі перейшов працювати механіком на локомобілях фірми «Вестінгауз», де в нього виникла ідея зробити маленький «легковий» автомобіль на парі. Власноруч зроблений візок на велосипедних колесах він продав одному з фермерів. Це був його перший продаж, але невигідний, враховуючи затрачені сили, час і кошти.

В той час батько Генрі вирішив знайти та забрати сина додому, запропонувавши 40 акрів землі з умовою, що той ніколи в своєму житті не скаже слово «машина». Генрі погодився на пропозицію.

Саме в той час Генрі захотів створити сім’ю.  Клара Джейн  Браянт була молодша за Генрі на три роки. Вони познайомилися на сільських танцях. Генрі був гарним танцюристом і вразив дівчину тим, що показав їй власноруч зроблені кишенькові годинники. Батьки дівчини не хотіли віддавати її за юнака без грошей, землі та дому. Побудувавши на своїй ділянці будинок, Генрі Форд оселився в ньому з молодою дружиною. Згодом Генрі з Кларою несподівано переїхали в Детройт, де Форд влаштувався в Детройську електричну компанію на посаду інженера. Вдень працював, а вночі конструював двигун для свого самохідного екіпажу.

У листопаді 1893 року у подружжя народився син Едсел. Коли була створена  «Форд Мотор Компані», лікар що приймав у Клари  пологи, отримав право на безкоштовне обслуговування.

З 1899 до 1902 року Генрі Форд був співвласником «Детройської автомобільної компанії», але через розбіжність у поглядах з іншими власниками фірми пішов з неї і 1903 року заснував компанію «Форд Мотор Компані», яка спочатку випускала автомобілі під маркою «Ford Model A».  Найбільший успіх прийшов до фірми після початку випуску моделей «Ford Model T» у 1908 році.

У 1910 році Форд побудував і запустив найсучасніший на той час завод в автомобільній промисловості – добре освітлений і вентильований «Хайленд парк». На ньому у квітні 1913 року розпочався експеримент з використанням складального конвеєра. Першою складальною одиницею на конвеєрі став генератор. Принципи при складанні генератора застосовували до двигуна в цілому.

У 1925 році Генрі Форд створив власну авіакомпанію « Ford Airways».

У 1925 році Г. Форда   нагороджено Медаллю  Елліота Крессона  за революційні досягнення в автомобільній промисловості та індустріальне лідерство.

Форд залишався керівником компанії до 1930-х років , коли через конфлікт з профспілками та компаньйонами він передав справи своєму синові Едселу, але після його смерті в 1943 році знову повернувся на посаду очільника фірми. У 1945 році Генрі Форд остаточно передав управління компанією своєму внукові Генрі Форду II.  

 Помер Генрі Форд 7 квітня 1947 року в Дірборні, Мічиган, США.

Не  тільки випуск доступних автомобілів зробив відомою компанію Форда, але і його ставлення до організації виробництва. Свій досвід і принципи управління корпорацією Генрі Форд виклав у книгах, які стали бестселерами і сьогодні користуються великою популярністю.  В них представлено не лише практичні поради та автобіографічні замітки, але й роздуми на тему осучаснення капіталізму. Форд окреслив деякі принципи вдалого управління компанією: головна мета капіталу – не добути більше грошей, а домогтися того, щоб гроші вели до поліпшення життя; той хто зможе дати споживачеві кращу якість за нижчими цінами, неодмінно стане на чолі індустрії; підприємство, яке погано платить завжди нестійке; у дрібному підприємстві людина живе в атмосфері конкуренції, а в великому підприємстві – в атмосфері співпраці; підвищення заробітної плати виходить шляхом збільшення виробництва, а збільшити виробництво можливо тільки шляхом зниження цін.

Не так вже й багато підприємців змогли увійти  в історію як люди, що змінили технічний розвиток. Генрі Форд, будучи одним із них, приніс нові віяння в капіталізм та відносини між роботодавцями і найманими працівниками, не вдаючись до загравання з соціалізмом і, разом з тим, зміг побудувати потужну корпорацію, яка існує по сьогодні під керівництвом його нащадків.

Генрі Форд є зразком і яскравим прикладом традиційної американської мрії, яка стала дійсністю. В Америці таких людей називають «людина, яка сама себе зробила».

Генрі Форду належать такі слова: «Якби я мав ще одне життя – я б хотів прожити його зі своєю дружиною».

Розповідь про відомого американського промисловця, конструктора автомобілів, засновника корпорації «Форд Мотор» Генрі Форда  підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3  Сидоренко Ю. П.

Якщо Вас зацікавила ця розповідь, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

Батько сиріт, Король дітей, Святий усіх церков — так називають у світі Януша Корчака, польського педагога, лікаря і письменника.

Януш Корчак (справжнє ім’я і прізвище Генрик Гольдшмідт), відомий також як Старий Лікар або Пан Лікар  народився 22 липня 1878 року  у Варшаві в полонізованій єврейській родині. Батько – Юзеф Гольдшмідт, адвокат. Мати Цецилія (дівоче прізвище Гембицька). Родина Гольдшмідтів походила з Люблінського воєводства, а Гембицьких – з Великопольщі.

Прадід Маврицій Гембицький і дід Герш Гольдшмідт були лікарями.

Януш Корчак здобував знання у приватній початкрвій школі Августина Шмурла у Варшаві, потім у 7-й міській гімназії з філологічним профілем навчаня.

1898 року почав навчання на медичному факультеті Імператорського Університету  у Варшаві. Він слухав лекції Едварда Пржевоскі – анатомія і бактеріологія, Миколи Насонова  –зоологія і  Олександра Щербака – психіатрія.

Влітку 1899 року – вперше поїхав за кордон – у Швейцарію, де ознайомився, зокрема з педагогічною діяльністю Й. Г. Песталоцці.

1905 отримав диплом лікаря і цього ж року його мобілізували до війська – російської армії, і він узяв участь у російсько-японській війні. Служив у Харбіні. У маньчжурських дітей вчився китайської мови.

Повернувшись до Варшави, з 1906 року працював педіатром в єврейській дитячій лікарні ім. Берсонів і Бауманів. Протягом 1907–1908 років перебував у Берліні, а 1910 року – у Парижі, вдосконалюючи знання з педіатрії і педагогіки, знайомився із закордонним досвідом колег, що займалися терапією та методикою виховання дітей. 1911 року побував у Лондоні, де відвідував місцеві школи і дитячі притулки.

1912 року Януш Корчак звільнився з дитячої лікарні й став директором єврейського Будинку сиріт. Його соратницею була Стефанія Вільчинська, яка допомагала впроваджувати нові педагогічні підходи і пропрацювала у притулку майже 30 років. Коли розпочалася Перша світова війна 1914 року, письменник знову був мобілізований до царської армії, зокрема працював у польовому шпиталі в Україні, а потім був педіатром в сиротинці для українських дітей  – притулок недалеко від Києва.  У воєнні роки Януш Корчак активно пропагував нові педагогічні ідеї та працював над розвідками про виховання дітей, зокрема написав одну з найвідоміших його книжок «Як любити дітей», що була опублікована 1920 року та перекладена багатьма мовами світу.

Свої спостереження про дітей та поради щодо їхнього виховання описував у таких важливих працях, як «Банкрутство маленького Джека» (1926), «Право дитини на повагу» (1929), «Жартівлива педагогіка» (1939). Під керівництвом  педагога була створена перша дитяча газета «Mały Przegląd», де авторами були саме діти. Також Януш Корчак виступав на польському радіо під псевдонімом Старий Доктор. Його художній твір «Король Мацюсь Перший» став одним з найулюбленіших текстів серед дітей.

Коли розпочалася Друга світова війна Януш Корчак постійно перебував у Будинку сиріт, дбав про своїх вихованців, намагався їх підбадьорити і разом з дітьми пішов до газової камери.  5 серпні 1942 року, під час ліквідації Варшавського ґетто, що була частиною операції «Рейнгардт», Януша Корчака та майже 200 вихованців Будинку сиріт було перевезено до табору смерті в Треблінці й страчено.

 

Януш Корчак: 10 заповідей для батьків

1.     Не чекай, що твоя дитина буде така, як ти чи така, як ти хочеш. Поможи їй стати не тобою, а собою.

 

2.     Не вимагай від дитини плати за все, що ти для неї зробив. Ти дав їй  життя, як же вона може віддячити тобі? Вона дасть життя іншій людині, та  – третій, і це  незворотній закон вдячності.

 

3.     Не випоміщуй на дитині своїх образ, щоб у старості не їсти гіркий хліб. Адже що посієш, те й пожнеш.

 

 

4.     Не стався зверхньо до її проблем. Життя дається кожному по силі і будь певен, що дитині воно не менш важке, ніж тобі, а,  можливо, й важче, оскільки в неї немає досвіду.

 

5.     Не принижуй!

 

6.     Не забувай, що найважливіші зустрічі людини – це її  зустрічі з дітьми, адже ми ніколи не можемо знати, кого ми зустрічаємо в дитині.

 

7.     Не муч себе, коли не можеш зробити щось для своєї дитини. Муч, якщо можеш, але не робиш.

 

8.     … Дитина – це коштовна чаша, яку Життя дало тобі на зберігання і плекання у ній творчого вогню. Це душа, дарована на зберігання.

 

9.     Умій любити  чужу дитину. Ніколи не роби їй того, чого не хотів би, щоб робили дитині твоїй.

 

 10. Люби свою дитину будь –якою-якою – неталановитою, невдатною, неуспішною. Спілкуючись із нею, радій, адже дитина – це свято, яке поки що з тобою.

 

Розповідь про  польського педагога, письменника, лікаря Януша Корчака підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

 Якщо Вас зацікавила творчість письменника, то завітайте в бібліотеку філії №3 або  прочитайте в інтернеті.

 

Одеській консерваторії судилося стати найпершим в Україні вищим музичним навчальним закладом,  заснованим 1913 року. А її очолив ректор музикант, чия особистість, освіченість і талант на довгі роки наклали відбиток на  творче обличчя консерваторії.

Йосипа Малішевського вислали з Варшави за участь у Польському повстанні 1863 року. Багатьох бунтарів після жорстокого придушення вислали до Сибіру, а йому як хворому на сухоти  місцем заслання милостиво визначили Кавказ. Край то був на той час хоч і теплий, але й небезпечний. За жорстоких імператорських приборкувачів Кавказу на кшталт генерала Єрмолова потоки крові горців десятиліттями струмували в долині, мов швидкі гірські річки.

Первісток сухотного засланця, Вітольд, народився 20 липня 1873 року у Могилів-Подільському. Він стане добре відомим у музичному світі. Первісну музичну освіту здобуде в Тифлісі під керівництвом відомого композитора та педагога М. Імполітова-Іванова, майбутнього ректора Московської, а потім Грузинської консерваторій, який виховав таких світил музики, як Паліашвілі та Глієр. Наприкінці ХIХ століття той очолював у Тифлісі музичне училище. У його класі здібний юнак навчався композиції, а в училищному оркестрі виступав як скрипаль.

Тим часом, відбувши термін покарання, Йосип із неспокійного Кавказу переїжджає до Житомира. У тому провінційному місті тоді серед українців прижилося багато поляків та німців. Для нього знайшлося солідне місце в банку. Це принесло родині вигнанця не лише достаток,  а й можливість дати дітям добру освіту.

Де тільки не вчився Вітольд. Перш ніж остаточно присвятити себе музиці, попервах рік провчився на математичному факультеті в Санк-Петербурзькому університеті, потім закінчив 1897 року повний курс наук у Військово-медичній академії й лише тоді почав вчитися у славетного Римського-Корсакова – по класах контрапункту, фуги, композиції (1898 – 1902).

Навчаючись студент Вітольд попутно викладав у Гатчині, в Сирітському інституті.

Академічні успіхи увінчалися тим, що в останній рік навчання Вітольда пошанували іменною стипендією – імені Рубінштейна. Це було більш ніж доречно – нещодавно Вітольд одружився. Дружина Наталя Антонівна, уроджена Макаревич, закінчила Інститут шляхетних дівчат, а 1902 року у молодого подружжя народилася перша дитина – Маргарита.

Ще в роки навчання Римський-Корсаков порекомендував свого здібного учня у так званий Бєляєвський гурток. Меценат М. Бєляєв проводив конкурси з солідними преміями (Вітольд  вигравав їх тричі). Молодий композитор як творець самобутніх симфонічних творів став у Бєляєва привілейним автором. Коштом мецената видано три його симфонії (всього він створив їх п’ять), «Весела увертюра», три струнних квартети, соната для скрипки і фортепіано.

Легкий у стосунках з людьми, товариський, працювати він умів самозабутньо. У Гатчині лише по неділях дозволяв собі для розваги пограти в чотири руки з іще одним «бєляєвцем» і також учнем Римського-Корсакова з композиції Василем Золотарьовим.

Як же успішний столичний композитор опинився в Одесі?

Вітольд мав  слабкі легені, йому було важко дихати в дощах і туманах. Лікарі радили йому поміняти клімат і бажано біля моря.

Нагода круто змінити життя випала тоді, коли в Одесі 1908 року  з’явилася вакансія директора Музичного училища.

Римський-Корсаков, О. К. Глазунов, С. Рахманінов рекомендували Вітольда для посади  директора музичного училища.

В Одесі – десятки мов, національних характерів.

Для початку директор перевів навчальний процес Одеського  музичного училища на програми Петербурзької консерваторії. Сам же викладав спеціальні музично-теоретичні дисципліни і керував училищним симфонічним оркестром. Не чекаючи, доки відкриється консерваторія,  для талановитих учнів запровадив так званий «клас вільного творення» – тобто композиції. Але була в нього заповітна мрія – заснувати тут консерваторію.

1913 року було утворено Одеську консерваторію на базі Музичного училища (заснованого 1897 року). Засновником консерваторії був видатний польський композитор, диригент і педагог Вітольд Малішевський.

У консерваторії сам ректор вів заняття з композиції та в оркестровому класі. Людина широко освічена, запровадив у консерваторії «клас енциклопедії». Ота історичність музикознавства і досі вважається органічним для Одеської консерваторії камертоном «класу енциклопедії» В. Й. Малішевського.

Виступав Малішевський і в знаменитому Одеському оперному театрі, одному з найгарніших у Європі, як оперний диригент.

На основі викладацької діяльності він напише в Одесі й видасть 1915 року підручник.  Основні положення давнього підручника використовуються в процесі навчання й понині.

Помешкання Малішевських знаходилося неподалік консерваторії. Жили вони відкритим домом, де товклася сила людей – родичі, колеги, друзі.

1916 року в родині сталася трагедія – не змогли врятувати від дифтериту чотирнадцятирічну Маргариту, старшу дочку. Тоді в сім’ю взяли племінницю по лінії дружини ректора, дочку Катерини Антонівни. Під час революції  і громадянської війни в них жила і дочка двоюрідної сестри Вітольда Ніна.

У Малішевських підростало  ще дві дочки – Магда і Калерія.

Магда Малішевська стала професором консерваторії у Варшаві.

1921 року Вітольд Йосипович Малішевський емігрував у Польщу.

У Польщі ім’я В. Й. Малішевського було відомим. Європейській популярності сприяла репутація гастролюючого диригента, який щоліта працював з оркестром в різних містах і країнах. Та й у Варшаві свого часу прозвучала його Перша симфонія. Тож відомого педагога і композитора з Одеси чекало крісло професора Варшавської консерваторії, а потім і ректора Вищої музичної школи імені Шопена.

У тамтешній консерваторії професор В. Й. Малішевський вів оперний клас,  а з 1931 року й по кінець життя ще й викладав композицію.

Помер Вітольд  Йосипович Малішевський у Заліссі під Варшавою 18 липня 1939 року.

Розповідь про видатного польського композитора, педагога та суспільного діяча, засновника та ректора Одеської консерваторії  В. Й. Малішевського підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про митця, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте в інтернеті.

 

Народилася Галина Олександрівна Зубченко 19 липня 1929 року в Києві, у сім’ї науковців. Батько, Олександр Оксентійович – кандидат наук, автор багатьох праць у галузі сільського господарства. Мати, Ганна Андріївна – науковий співробітник Академії наук України.

Дитинство дівчинки минуло в центрі Києва, на Великій Житомирській. У пам’яті залишилися картини Голодомору – матері та діти опухлі від голоду, що дивом проривалися до столиці з сіл, аби врятуватися від голоду.

Маминого батька, священника Андрія Скрипчинського, заарештували, й він загинув десь у Сибіру. Татового – господаря-селянина – розкуркулили.

На очах Галини більшовики зруйнували Михайлівський золотоверхий монастир.

Тато Галини добре малював, вчився деякий час у Василя Кричевського, полюбляв бойчукістів.

Великий вплив на формування творчої особистості майбутньої художниці мали батьки та їхні друзі. До війни до них в хату приходив батьків товариш, художник-бойчукіст Охрім Кравченко, який і навчав дівчину малюванню.

Затим Галина вчилась у художній студії при палаці дитячої творчості – у Єлизавети Піскорської.

У 1944 – 1949 роках навчалася в Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка в художника-педагога Володимира Івановича Бондаренка. 1954 року вступила до Київського державного художнього інституту, де навчалася в майстерні  професора Олексія Олексійовича Шовкуненка.

З 1956 року почала виїздити на канікули в Карпати.

Варто згадати, що вже перша робота  студентки – «Скидають Перуна» – дуже обурила викладачів. Галині поставили за неї двійку, а викладач марксизму-ленінізму пояснив, що вона «ідеологічно невірно висвітлила подію».

«Гуцульське весілля» – також була сприйнята, м’яко кажучи, неоднозначно. Державна комісія, яка давала допуск до іспитів, примушувала авторку не раз переробляти полотно. І все ж захист відбувся. 1959 року Галина закінчила інститут.

Тема дипломної роботи була невипадковою. Становлення Галини Зубченко як художниці відбувалося саме в Карпатах, дивовижному краї гір і річок, колоритних гуцулів з їхніми піснями й оповідями. Цей край назавжди полонив серце художниці. Сюди вона поверталася щороку – спочатку сама, потім з чоловіком, пізніше – з донькою Ярославою.

Кому доводилося бувати в Карпатах, той і через багато років пригадує їх смерековий дух, стрімкі скелі й бурхливі потоки. Врізаються у пам’ять поетичні враження від пісень і легенд цього краю, створених так близько від неба і пройнятих вільними гірськими вітрами. Хто зійде крутою стежкою до самих вершин, вслухаючись у спокійне й величне життя гір, той зіллється з ними душею і назавжди полюбить Карпати. Така щаслива доля спіткала й художницю Галину Зубченко. Ще замолоду її на все життя причарували гори і горяни.  

На багатьох полотнах Галини Олександрівни постали гуцули у барвистому народному вбранні, характерні моменти традиційного побуту, обрядові дійства. Вони переносять глядача у той яскравий контрастний світ, де на смерековому тлі виграють на флоярах сонячні промені й трембітають поміж скель блакитні вітри, де лунке повітря на кожне слово озивається дримбою, а сива хмара приносить срібні цимбали дощу.

Любов до Карпат художниця відтворила у великому циклі художніх полотен «Українські Карпати».

На початку 1960 року був заснований Клуб творчої молоді у Києві. Головою клубу було обрано режисера Леся Танюка. Галина Зубченко, Алла Горська, Надія Світлична, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Людмила Семикіна створили у Клубі образотворчу секцію.

В 1964 році Алла Горська в співавторстві з Опанасом Заливахою, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко створили у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету вітраж «Шевченко. Мати». Створена після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, тому вітраж був знищений адміністрацією університету.

З 1965 року Галина Зубченко – членкиня  Спілки художників України.

В 1967 році вийшла заміж за живописця Григорія  Пришедька, з яким  протягом 10 років працювала над монументальним оформленням споруд у Києві та інших містах України. Після смерті чоловіка (1978) продовжувала працювати в монументальному мистецтві.

Всі наявні ескізи і картони мозаїк були в 2010 році передані в Музей шістдесятництва в Києві.

З 1988 по1991 рік виїздила в Карпати з донькою Ярославою.

Протягом 80-90-х років створила багато полотен на християнську тематику.

Померла Галина Олександрівна Зубченко 4 серпня 2000 року у Києві.

Покликання художника в утвердженні добра, правди і краси. І якщо він національний художник, то в першу чергу має стверджувати свою націю, свою культуру.

Значна частина мистецької спадщини художниці присвячена творам монументального мистецтва, над яким вона працювала у творчій співпраці зі своїм чоловіком Григорієм Пришедьком, який два роки удосконалював свою майстерність під впливом знаного мексиканського художника Дієго Рівери.

 Ім’я Галини Зубченко стоїть поруч з іменами видатних мистців України. А живописний цикл «Українські Карпати» став золотою сторінкою культурно-мистецького літопису України.

Розповідь про українську художницю Галину Олександрівну Зубченко підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більш детально ознайомитись з творчістю художниці Г. О. Зубченко, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте про неї  в інтернеті.