Батьківщини Ріхарда вже не існує. У 1864 році Мюнхен  був містом самостійного Королівства Баварія, що потім влився в Німецькі землі.

Ріхард Штраус – композитор, чиї опери і музичні поеми підкорювали емоційним одкровенням. Експресія його творів є гострою реакцією на суспільство того часу.

Ріхард Штраус народився 11 червня 1864 року в Мюнхені. Його батько, Франц-Йозеф, виходець із селян, домігся видного положення в артистичному світі. Він був першим валторністом в Мюнхенському придворному оркестрі. Мати Ріхарда – Іозефіна, дочка заможного пивовара, отримала музичну підготовку, її рід налічував чимало інструменталістів і оперних артистів.

Саме батько був першим учителем музики Ріхарда. Вже в 6 років хлопчик володів нотною грамотою і інструментом. Заняття обом – і батькові, і синові доставляли справжню радість. В 6 років Ріхард  склав  кілька п’єс і спробував написати увертюру для оркестру.

У 1874 році Ріхард Страус вперше знайомиться з творчістю Вагнера, його підкорює стиль і настрій опер. Батькові не подобається музика Вагнера, він вважає її низькосортною і забороняє синові її слухати. Лише досягши повноліття, Ріхард починає глибоке вивчення партитури «Трістана і Ізольди». Тим часом, він відвідує репетиції Придворного оркестру і отримує уроки оркестрової теорії.

Пошук свого стилю зайняв у Ріхарда кілька років.

Батьки подбали про загальноосвітню і музичну підготовку сина. Ріхард пройшов курс гімназії. У 1882 році він вступив до Мюнхенського університету, де вивчав історію та філософію, але через рік кинув його.  Але  саме там знайомиться з Максом Шиллингсом. Ріхард і Макс стають такими  близькими приятелями, що Штраус легко переконує одного зайнятися всерйоз улюбленою професією. Завдяки цьому Німеччина отримує блискучого диригента і композитора театральних постановок, а також педагога і автора опери «Мона Ліза».

Ріхард Штраус в 1883 році переїхав до Берліна. Там отримує посаду диригента і продовжує писати композиції в консервативному стилі свого батька, наприклад «Концерт для валторни №1».

Після 1883 року молодий Штраус знайомиться з Олександром Ріттером. Далекий родич Вагнера переконує юнака, що справжня музика не може бути чиїмсь повторенням, що симфонічні поеми – це найбільш правильний шлях для творчості композитора.

Великий вплив на долю і творчість Ріхарда Штрауса зробило його щасливе одруження на Пауліні Марії де Ані. Вони познайомилися в 1887 році в Мюнхені. Влітку цього року,  під час відпочинку в околицях Мюнхена, приятель попросив Штрауса допомогти у заняттях з однією з учениць. Звали її Пауліна де Ана. Батько її, генерал, займав солідну посаду у військовому міністерстві. Це була людина освічена, вільна від забобонів військової касти. Він не перешкоджав  сценічній кар’єрі дочки, що було незвичним для його середовища. Генерал люб’язно приймав Штрауса, чиї твори знав і цінував. Не ставив він перешкод почуттю молодих людей, що зародилося, хоча музикант-початківець був не незавидною партією для генеральської дочки. Залишивши Мюнхен, Штраус переїхав, за рекомендацією Бюлова, в Веймар і став другим диригентом придворного театру, і Пауліна пішла за ним. Блискуче дебютувала  в 1890 році, в 1894 виконувала роль в опері свого вчителя «Гунтрам». Вінчання молодих відбулося 10 вересня в місті Марквартштайне. У шлюбі народився син Франц. Дружина мала норовливий характер, але Ріхард стійко його переносив. За деякими його висловлюваннями, що дійшли до наших днів, після бурхливих сварок з Пауліною його відвідувала Муза натхнення. Дійсно, саме в період одруження Ріхард Штраус створив свої найкращі твори. Для своєї дружини він написав кілька пісень, після виконання яких популярність співачки зросла.

Щасливе  життя сім’ї закінчилося через безглузду помилку. Одного разу дружині передали записку для чоловіка, коли той гастролював у Німеччині, від незнайомої жінки. Пауліна подала на розлучення. Повернувшись додому, Ріхард намагався пояснити, що він ні в чому не винен, але емоційна актриса не захотіла його слухати. До кінця свого життя композитор мав романтичні почуття до колишньої дружини, не раз писав для неї музику і більше ні з ким не зустрічався.

У 1890-х роках Штраус виступав у симфонічних концертах в Англії, Франції, Бельгії, Голландії, Італії, Іспанії.

У 1901 – 1909 роках Ріхард Штраус очолював Всенімецьку музичну спілку.

З 1908 року Р. Штраус обійняв посаду генерального музичного директора в Берліні, в 1917 – 1920 роках викладав композицію в Берлінській академії мистецтв, 1919 – 1924 роках він головний диригент Віденської опери, де поряд із класичним репертуаром поставив свої опери «Аріадна на Наксосі» (вперше у 1912 році) і «Жінка без тіні» (1919 рік). У 1924 році виїхав у Гарміш- Партенкірхен, але продовжував виступати з концертами у Відні.

З приходом до влади нацистів, 1933 року Штраус був призначений головою Імперської музичної палати. Будучи на цьому посту, 1936 року Штраус написав гімн до Олімпійських ігор і сам продиригував оркестром у виконанні його. 1938 року він написав одноактну оперу «День миру», що сприймалася як завуальована критика нацизму, з початком війни опера була знята з репертуару. Впродовж війни Штраусу неодноразово довелося докладати зусиль, щоб врятувати свою невістку Алісу, що мала єврейське походження. 1945 року Штраус був притягнений за звинуваченням у співпраці з нацистами, але вирок був виправдувальним.

 Композитор Ріхард Штраус намагався не піддаватися «політичним бурям» в країні, але як істинний творець вбирав настрій свого народу. Він прожив більше 80 років і  застав три різних урядових режими. Писати музику він міг завжди і скрізь. Його перший твір «Гунтрам», створений у 1893 році, – це музична драма. Подальша творчість композитора володіє таким різноманіттям жанрів, що створюється враження про роботу різних авторів. « «З Італії» (1886 рік) – симфонічна поема, написана за враженням подорожі. У 21 рік молодий композитор відвідує романтичну країну протягом місяця і настільки  сповнений хвилюючих емоцій, що вихлюпує їх на нотний папір. Про композитора починають говорити.

1889 рік – «Дон Жуан»

У 25 років Штраус досягає зрілої майстерності і завойовує музичний світ цією яскравою поемою. Тут відчувається вплив італійського сонця, і закоханості у свою ученицю де Ану. Присвячується поема Людвігу Тюілле, з яким він навчався в Мюнхені. Прем’єра відбулася  11 листопада і мала грандіозний успіх. «Дон Жуан» – це музична історія про нестриманого закоханого. Тема стрімких скрипок, що прагнуть насолоди, передує у феєричному вступі, подібному феєрверку. Дзвони та арфа  розповідають про чари любові і ніжності до жінки. Низькі звуки вартона і кларнета розмовляють ніжним шепотом з тонким звучанням скрипок.  В союзі з трубою дзвіночки наповнюють душу веселощами. Кульмінація п’єси – тремоло скрипок, і закоханий знову самотній.

1888 – 1890 роки – «Макбет»

Після «Дон Жуана» Ріхард Штраус пише оперу «Макбет». Ця симфонія великого фурору не справила, а батько композитора дає різку оцінку творові і в своїх листах просить доопрацювати твір.

1888 –1889 роки – «Смерть і просвітління»

Ця опера Штрауса – тонке сприйняття законів світу і людської слабкості. Вона написана на рубежі зміни урядового ладу і відображає страх сучасного суспільства перед змінами. Ідея злиднів і смерті в поемі Ріхарда вражає своєю інтелектуальністю.

1895 рік – «Веселі витівки»

«Веселі витівки» Штраус присвятив своєму другові Артуру Зайдлю.

Вони навчалися в одному університеті в Мюнхені і зійшлися на любові до творчості Вагнера. Зайдль в свій час вважався спеціалістом по роботі і біографії композитора, якому все життя наслідував Ріхард. Поема дебютувала в Кельні, її виконував Гюрцених- оркестр, диригував Ф. Вюльтерн. Тривалість твору всього 15 хвилин але, критики вважають її вершиною таланту. П’єса складається з 27 епізодів, які розкладають твір на сюжет пригод легендарного героя Уленшпігеля від самого народження до загибелі.

1896 – «Так говорив Заратустра»

У створенні цієї поеми знову взяв участь один композитор Артур Зайдль. За родом  своєї діяльності він з 1898 по 1899 рік був співробітником  Архіву Нітше. Саме він подарував Ріхарду книгу відомого мислителя «Так говорив Заратустра».

Штраус під враженням прочитаного пише чудову симфонічну поему. 9 фрагментів мають назви розділів книги. Автор сам диригує перший виступ у Франкфурті. Музика часто використовується і в сучасному світі.

1905 рік – «Саломея»

Драма Ріхарда написана по твору Оскара Уальда, яку письменник написав для Сари Бернар. Прем’єра ознаменувалася таким скандалом в Берліні, що це можна прийняти за неабиякий успіх п’єси. «Саломея» писалася півтора року. У процесі роботи формувався характер головної героїні. Замість плоского і прямого монстра, охопленого тваринним бажанням, з’явилася тендітна дівчина, яку охоплює трагічна пристрасть. Опера у пуританській Німеччині викликала суперечливі відгуки критиків. Навіть співаки відмовлялися виконувати ролі в п’єсі, називаючи її аморальною. Перша актриса, якій запропонували роль Саломеї, відмовилася її виконувати. Але потім все-таки саме ця співачка взяла на себе сміливість виступу.

1915 рік – «Альпійська»

Остання симфонічна поема німецького композитора. Ще в юності Ріхарда Штрауса хвилювала ідея створення музики, яка звучить як сходження з гори.

Він тричі починав твір, який не був створений. Тільки у 1914 році після опери « Жінка без тіні», автор знову береться за розробку цієї ідеї. Прем’єра відбулася 18 лютого в Берліні, диригував автор. «Альпійська симфонія» – одна з найпопулярніших у наш час. Це програмна музика, розбита за змістом на 22 частини. Останнім знаменним концертом Штрауса вважається саме ця поема у виконанні Баварського Державного оркестру у 1941 році.

На протязі життя Р. Штраус написав чимало пісень для сопрано, яким співала його кохана жінка. У 1948 році створюється «Чотири останні пісні». На концертах цей твір  співають в завершенні. Р. Штраус, пісні якого завжди були наповнені жагою життя і позитивом, в останньому творі писав про втому і передчуття смерті. «У вечірньому світлі» – перша пісня, написана на вірш Ейдендорфа говорить про душевний спокій. Далі йдуть «Весна» і  «Засипаючи». Заключна «Вересень» – приголомшливе проникнення осіннім настроєм і світлим дощем. Ці твори на вірші Р. Гессе. Усі композиції – унікальне поєднання музики і тексту.

Ріхард Штраус – диригент своєї музики і творчості інших композиторів. Його репертуар – це опери і симфонії авторів 18-20 століть..

Три останні роки свого життя Р. Штраус прожив у Швейцарії, помер композитор 8 вересня 1949 року у Німеччині, в Гарміш- Партенкірхені.  

 Статтю підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо ви бажаєте більш детально ознайомитися з творчістю Р. Штрауса, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

Французький художник Поль Гоген залишається донині одним з найзагадковіших персонажів у мистецтві. Він став першим художником, який поїхав на край світу в пошуках себе та художнього стилю, першим арт-критиком цивілізації. Його творчості характерні символізм, синтетичні узагальнення, спрощення кольору і ліній. Його полотна насичені емоційно за кольором і статичні за композицією. У них Гоген втілив побут і легенди народів Океанії, чуттєвість і еротика, пошук основ буття. Його картини – прекрасний міф про гармонію природи і людини.

Поль Гоген народився 7 червня 1848 року в Парижі в родині Кловіса Гогена, журналіста і переконаного радикала. Мати Аліна Марія була родом з Перу з багатої родини. Її матір’ю була відома Флора Тристан. Вона поділяла  їдеї утопічного соціалізму й опублікувала в 1838 році автобіографічну  книгу «Поневіряння партії».

Через політичні перевороти у Франції Кловіс, втративши роботу і турбуючись за безпеку сім’ї, був змушений тікати з країни. В 1850 році разом з дружиною і маленькими дітьми він відправився на судні до Перу, де мав намір осісти в родині своєї дружини Аліни і видавати власний журнал. Але  на шляху до Південної Америки журналіст помер від серцевого нападу. В Перу вдову з двома дітьми сердечно прийняв її дядько. До семирічного віку Поль жив у Перу і виховувався в родині матері. Яскраві національні костюми, екзотична природа, безтурботне життя в маєтку родичів в Лімі запам’яталися хлопчикові  на все життя.

Коли Полю було 7 років, у 1955-му він з матір’ю повернувся до Франції, щоб отримати  від дядька по батьківській лінії спадок, і поселився в Орлеані зі своїм дідом. Поль швидко вивчив французьку мову. Після кількох місцевих шкіл Поля Гогена відправили до престижної католицької школи-інтернату. У школі він провів три роки. Аліна відкрила швейну майстерню в 1861 році в Парижі. Коли Полю виповнилося 14 років він вступив до Лоріольського інституту в Парижі, в підготовчу школу морської академії. Але не пройшов за конкурсом, повернувся до Орлеана навчатися останній рік в ліцеї Жанни Д’арк. У грудні 1861 року найнявся в плавання – учнем лоцмана.

До 1871 року він майже постійно перебував у плаванні по всьому світу: в Південній Америці, в Середземному морі, в північних морях. Коли Поль перебував в Індії  не стало мами. Мати, яка померла під час його плавання, не пробачила синові, що він всупереч її волі вступив на службу до французького торгового флоту і, в покарання, позбавила спадщини.

Повернувшись до Парижу в 1871 році Гоген за допомогою свого опікуна Гюстава Ароза, друга матері, отримав посаду брокера в одній з найбільш солідних біржових фірм столиці. Полю було всього 23 роки, і перед ним відкривалася блискуча кар’єра.

В 1872 році Поль познайомився з молоденькою гувернанткою із Данії Метт-Софі Гад, яка підкорила його своєю незалежністю і вільними манерами. В 1873 році Гоген з нею одружився. За десять років спільного життя у подружжя народилося п’ятеро дітей: син Еміль, донька Аліна, а потім Кловіс, Жан-Рене і Поль.

У вільний від роботи час Гоген малював. Це було його хобі.

Одного разу, одну з картин Поля Гогена відібрали для показу на виставці, але він не сказав про це нікому з родини, бо не був впевнений у своїх художніх силах.

У 1882 році почалася біржова криза в країні, і подальша успішна робота Гогена  почала викликати сумніви. Саме цей факт і допоміг визначитися Гогену, як художнику.

Через Гюстава Ароза, який любив мистецтво і колекціонував картини, Поль Гоген познайомився з імпресіоністами. Після участі в 5 виставках імпресіоністів ім’я Гогена зазвучало в мистецьких колах. Але фінансова криза відбилася і на живопису. Картини погано продавалися  і сім’ї прийшлося виживати. Переїзд в Руан в1884 році, а пізніше в Копенгаген, де художник продавав брезентові вироби, а його  дружина давала уроки французької, не врятували від злиднів і сім’я розпалася. Метт, спочатку піднесена заміжжям до стійкого соціального положення, а тепер втративши його, в гніві постійно принижує Поля. Коли Поль разом з Метт переїхав в Данію до її родичів, то обезпечений сімейний клан Метт прийняв його вороже. Його спроби бути з сім’єю і залишатися художником закінчилися самотністю. А виставлені картини принесли приниження і скандал. Його гнали, і він поїхав ,вважаючи, що розрив з сім’єю тимчасовий. Гоген з сином Кловісом  повернувся до Парижа. Щоб прогодувати сина, великий художник змушений був заробляти розклеюванням афіш.

Яскраві пейзажі, в яких відбивалася перуанська культура, Поль Гоген  створив у період з 1873 по1874 роки. Одна з дебютних робіт молодого художника – «Лісова гущавина в Віроффе» – була виставлена в Салоні і отримала схвальні відгуки критиків.

Невдовзі майстер-початківець познайомився з Камілем Піссаро, французьким живописцем-імпресіоністом. Між двома творчими людьми зав’язалися теплі дружні стосунки.

Коли в середині 1880-х років почалася криза імпресіонізму, то Поль Гоген почав шукати свій шлях у мистецтві. Поїздка до мальовничої Бретані (регіон розташований на північному заході Франції на півострові, що омивається хвилями Біскайської затоки і протоки Ла-Манш), що зберегла свої давні традиції, поклала початок змінам в творчості художника: він відійшов від імпресіонізму і виробив власний стиль, з’єднавши елементи бретонської культури з кардинально спрощеною манерою письма – синтетизм.

В1889 році в Парижі в Гогена на виставці скульптур східних народів з’являється ідея поїхати на райські острови. Там він думає можна жити і творити не піклуючись про гроші, де первозданна чистота і прекрасна природа, повна свобода від соціальних умовностей, древня філософія і мудрість первісних народів, які живуть в гармонії з собою і світом.

В 1891 році художник Поль Гоген  відправляється на Таїті, де його  чекають розчарування: де він зустрічає європейців, що відрізняються колоніальним снобізмом.

Посварившись з місцевою адміністрацією, художник опиняється на межі бідності. Він селиться в бамбуковій хаті і одружується на чотирнадцятилітній таїтянці. Він дізнається від неї прекрасну легенду про походження кращої половини людей Ареорі. Вона настільки зачарувала Гогена, що він за її мотивами написав найкращу картину «Її звуть Вайрауматі». У своїй творчості художник використовує стародавні гаїтянські перекази, образотворчі прийоми східних народностей. Проте життя Гогена на острові було не райським. Він страждає від злиднів, голоду й хвороб.

Через деякий час він повертається в Париж і робить виставку своїх картин, але його роботи нещадно були розкритиковані. Після цього Поль знову повертається на острів Таїті, де в нього знову загострюється хвороба сифілісу. В перервах між нападами болю Гоген пише свій легендарний шедевр «Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?». В картині втілені роздуми художника про таємницю походження і майбутнього людини.

Після створення картини художник приймає смертельну дозу миш’яку, але залишається в живих, його хвороба проходить.

Невдовзі Гоген зустрів ключову людину в своєму житті – арт-дилера – Амбруза Воллара, який продає картини Гогена, постачає йому необхідні матеріали і щомісяця виплачує  300 франків. Отримавши необхідні кошти Поль Гоген відправляється на Маркізькі острови. Біди, які здавалось відступили, знову настигають генія. Він втягнутий в політичні інтриги, його хвороба знову починає прогресувати. У квітні 1903 року Поль Гоген виступив проти поганого поводження з туземцями і за це був засуджений до трьох місяців в’язниці, а через місяць художник помер від гострої серцевої недостатності. Поля Гогена незважаючи на всі життєві складності ніколи не покидала віра у свій талант і місію. Ця  переконаність давала художнику справлятися з труднощами. Він після смерті отримав повне і беззастережне визнання.

Цю коротеньку розповідь про відомого французького митця підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо маєте бажання більш детально ознайомитися з творчістю французького художника Поля Гогена, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

Сьогодні Вам розповім про одного з найвидатніших  архітекторів міста Київ – Владислава Городецького. Цей амбітний, темпераментний і напрочуд талановитий архітектор, якого називали «київським Гауді», подарував Києву неймовірно цікаві споруди.

Славетний український архітектор добре відомий не лише в Україні, але і в Польщі, Ірані та інших країнах. Яскрава особистість, різнобічно обдарована  людина, геніальний архітектор – це все найкраще характеризує цю відому постать. Його унікальні проекти прикрашають міста та вважаються їх архітектурними перлинами.

У маєтку шляхетної польської родини в селі Шолудьки на березі Південного Бугу (нині Немирівський район Вінницької області) 4 червня 1863 року народився Лешек Дезидерій Владислав Городецький. Дитинство Владислава пройшло в родинному маєтку Жабокричі, де у Городецьких був палац, цегельня, млин. Молодий шляхтич їздив у чотиримісній кареті з кучером, мав свого коня для верхової їзди, фортепіано віденської фабрики Зейтнера. Однак, коли хлопчику було 10 років, батькові довелося все це продати за борги. Сім’я повернулася в Шолудьки.

Навчався Городецький у реальному училищі при лютеранському  храмі Святого Павла в Одесі та на архітектурному відділенні Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі.

У 1889 році архітектор переселився до Києва. Одружився з Корнелією Маар, дочкою купця I гільдії, власника двох дріжджово-винокурних заводів на Куренівці. Цей шлюб був взаємовигідний: віддавши дочку за збіднілого шляхтича, Йосип Маар істотно підвищив її статус – Корнелія стала дворянкою, а статус зятя Марра дозволив Городецькому стати «своєю людиною» у вищих колах київських підприємців.

В Києві Владислав Городецький жив і працював впродовж майже 30 років.

Найпершим архітектурним проектом Городецького стало створення тиру та павільйону в садибі Київського відділу Імператорського товариства полювання. Архітектор після цього виконав проекти, пов’язані з похованням почесних мешканців. Найвизначнішими його роботами є – усипальниця баронів Штейнгелів на київському кладовищі, Аскольдова могила, мавзолей для графів Вітте на старому Байковому цвинтарі, мавзолей графів Потоцьких у селі Печері на Поділлі.

Упродовж тридцяти років Владислав Городецький створив близько тридцяти будинків у Києві та інших містах України. Він побудував Шпиківський цукровий завод, каплицю у Рахнах-Лісових на Поділлі, гімназію та міську школу в Умані, жіночу гімназію в Черкасах, лікарню у Мошнах, греблі і шлюзи на волинських річках. В Євпаторії архітектор збудував собі віллу, у Сімферополі – власний завод вуглекислоти та штучного льоду.

Гордецький побудував у Києві на Жилянці Південноросійський машинобудівний завод, який за радянської влади мав назву «Ленінська кузня». На Куренівці звів цементний завод «Фор», який із синьої глини з берегу Глибочиці щороку виробляв 640 тисяч пудів цементу. А для  Всеросійської виставки 1897 року, що розмістилася на Троїцькій площі Городецький  збудував  з дерева павільйони Костянтина та Юзефа Потоцьких.

В кінці ХIХ століття Городецький заснував у Києві свою будівельну контору, яка за його проектами звела кілька будинків у чотирикутнику між Хрещатиком і вулицями Миколаївською, Лютеранською та Банковою. Вирізнялася серед них чотириповерхова будівля Російського страхового товариства на розі Прорізної та Хрещатика, увінчана баштою із шпилем. Її перший поверх займали кав’ярня-кондитерська «Жорж», хімчистка, фотосалон, ковбасний магазин Карла Бульйона та інші крамниці, які торгували галантереєю, годинниками, зброєю, ювелірними виробами, посудом та іншим. Коли відступали радянські війська в 1941 році, було зруйновано цю будівлю.

На початку вулиці Миколаївської архітектор в 1887 році у співавторстві з Георгієм  Шлейфером та Едуардом Брадтманом збудував чотириповерховий готель «Континенталь» (де в майбутньому  знаходилась консерваторія). Актова зала готелю була оформлена у мавританському стилі, а один з трьох ресторанів – у стилі Людовика ХV. Загальна вартість  «Континенталю» становила майже мільйон рублів, а вартість доби проживання коштувала 15 рублів, тобто половину місячного заробітку простого робітника. Таким чином готель вважався найдорожчим у Києві. Всередині будівлі було сто номерів, великий ресторанний зал, зимовий сад, розкішні кабінети, більярди, два електричні ліфти – пасажирський і багажний, комори для зберігання багажу та дорогоцінних речей, ванні кімнати та літній сад із фонтаном, що світиться.

На перетині з нинішньою вулицею Марії Заньковецької Городецький, також із Шлейфером та Брадтманом, побудував пишно оздоблений шестиповерховий прибутковий будинок, що і сьогодні пофарбований у блакитний колір. Поруч із ним Городецький звів чотириповерховий будинок меблевої фірми Йосипа Кімаєра, який за часів радянської влади займало Міністерство юстиції. На перших двох поверхах будинку розташовувався салон меблів, у флігелях на подвір’ї – виробничі корпуси та склади готової продукції, а внутрішній дворик архітектор накрив скляним дахом.

І все ж сама відома будівля Городецького, яку він збудував до свого сорокаліття – Дім з химерами. Історія цієї перлини Києва, як і життя її творця нагадує детектив – вона оповита легендами і міфами. Ця будівля розташована у самому серці верхнього Печерська. Біля неї зупиняються всі: і малі і старі.

Будинок з химерами – це щось казкове, містичне, але дуже щире. У боротьбі левиці з орлом авторства італійського скульптора Еліо Саля, і орел, який б’є дракона, щоб той не підглядав у вікно – всі тварини на будинку дуже природні і живі.

Владислав Городецький і не думав давати своєму славетному будинку на Банковій ім’я. Це зробили кияни. Говорять, що коли будівельні ліси було знято, люди, які стояли біля будинку, зачудовано оглядали невидиме сіре диво з слонами, зміями, жабами, оленями, риб’ячими хвостами і сітями на стінах і стрісі. І хтось таки голосно вимовив: «Ото химера». Насправді ж жодної істинної химери в оздобі будинку ми не знайдемо. Читаємо у словнику: « Химера (від грецького «коза») – у грецькій міфології чудовисько з головою і шиєю лева, тулубом кози, хвостом змії». У середні віки химерами називали горгуль – подібних до драконів змій, які за легендою жили у річці Сіні у Франції та бешкетували, перевертаючи риболовецькі шхуни і затоплювали будинки.

У біології химери – це тварини, або рослини, різні клітини яких містять генетично різнорідний матеріал, тобто потвори, народжені у результаті мутацій. Крім того, химери – це підвид морських цільноголових риб, що вони живуть біля шельфів та в деяких країнах навіть є предметом риболовного промислу. До речі, на даху Будинку є скульптура дівчини, яку на перший погляд можна прийняти за русалку, насправді ж  панянка осідлала морського звіра, який б’є хвостом. Можливо, це і є дивна риба химера.

У готиці часто використовуються зображення химер, подекуди – в інших архітектурних стилях.

Справжні химери, наприклад, сидять і стоять біля башт Собору Паризької Богоматері, вони прикрашають Масандрівський та Лівадійський палаци в Криму.

 Чи не всі дослідники творчості зодчого підтверджують той факт, що в будинку Городецького на Банковій химер немає.

 Слово «химера» у сучасній мові використовують для позначення фантастичної, неможливої, часто навіть порожньої ідеї або вимислу. Химерами називають нездійсненні мрії і фантазії. Фантазійність Будинку з химерами не викликає заперечень.

Він стоїть на крутому південному схилі Хрещатицької  долини.

Цікаво знати, що першою назвою, яку кияни дали чудернацькому будинку, було «Морське дно». Сам Владислав  Городецький був знаною людиною в Києві і його дуже любили кияни. Його постать і за життя, і після смерті була оповита великою кількістю легенд і переказів.

Найпоширенішою легендою серед інших є та, за якою донька архітектора Владислава Городецького втопилася у Дніпрі ( за іншою версією – у Середземному морі) чи то через нещасне кохання, чи з якихось інших причин. Біографи встановили, що донька Олена (після заміжжя Яценко) під час будівництва була жива. Вона взагалі пережила батька на кілька десятиріч, переїхавши із власною родиною спочатку до Польщі, а потім після закінчення війни, до Швейцарії. А люди просто пов’язали з новим будинком давню історію про загиблу в морі доньку попереднього власника маєтку – Мерінга.

На початку ХХ століття в Києві творили архітектори  – Олександр Кобелєв, Валеріан Риков, Володимир Леонтович та інші. Вони збиралися в театрі Соловцова (зараз театр імені Франка) на клуб за інтересами. На цих посиденьках і було укладене парі, згідно з яким Городецький заприсягнувся побудувати будинок на крутому схилі, що збігав до Соловцова. Архітектори засперечалися, що це неможливо. Але Городецький сказав, що можливо все.

Архітектор, як заможна людина,  купує непридатну для будівництва ділянку і починає роботу. Городецький за допомогою Страуса зміцнює 50 палями уривистий схил і зводить на ньому будинок. Будинок з химерами був побудований у стилі модерн у 1901 –1903 роках. Це був перший будинок у Києві, зведений з використанням нового матеріалу – цементу. Здійснення такого проекту могло служити ще й рекламною акцією промисловця Ріхтера, що займався виробництвом цементу.

Свій Будинок Городецький спроектував у формі куба, з боку вулиці Банкової він має три, а з боку площі Івана Франка – шість поверхів. Використавши високий парапет на даху, зодчий практично сховав покрівлю, то ж будівлю вважають першою «бездаховою» в Києві. Свою садибу Владислав Городецький задумав не просто як красиву споруду.

Це був доходний будинок – зручний і функціональний для мешканців. У будинку було сім квартир: на першому поверсі – дво-та трикімнатні, на другому – шестикімнатна, на третьому та шостому – восьмикімнатні, на п’ятому – дев’ятикімнатна, на четвертому – десятикімнатна. Городецький оселився у одній із квартир, а решту здавав в оренду. У кімнатах стояли унікальні каміни, виготовлені за ескізами Городецького відомою німецькою фірмою Мейсона.

Між поверхами будинку був ліфт для подачі страв з кухні. У підвалі був корівник – Городецький хотів, щоб мешканці щоранку ласували свіжим молоком. При цьому вентиляцію архітектор спроектував так, щоб специфічні запахи з корівника не долинали до квартир. Крім того, у будівлі були льодовик з окремими холодильними камерами для кожної квартири, пральня, дров’яний склад, винний льох, екіпажний сарай.

Малюнки Городецького кожен може побачити на стіні біля Будинку, яка відділяє сад від вулиці Банкової – варто спуститися сходами вниз і зазирнути за паркан. Тут є і пихатий страус, і гнучка антилопа, і примітлива олениця. Рясно  прикрашені картинами, художніми рорзписами, мармуром, ліпним декором, дерев’яним різьбленням, інкрустацією були і стіни всередині садиби Городецьких. Усі скульптури, надзвичайні мармурові сходи з  гірляндами винограду та екзотичних рослин, барельєфи з оленячими і кабанячими головами були створені італійцями братами – скульпторами Саля за ескізами пана архітектора.

Владислав Городецький був завзятим мисливцем. Полював  на слонів, антилоп, носорогів. Щороку їздив на полювання до Афганістану, Азербайджану, на Кавказ та Алтай, до Кенії, Ірану, Монголії, Середньої Азії, Сибіру і Тибету. Був членом мисливських товариств Франції, Англії.

Враження від своїх подорожей Городецький виклав у книзі  «У джунглях Африки. Шоденник мисливця», яку він  проілюстрував  своїми малюнками та фотографіями і видав власним коштом.

Городецького знав увесь Київ. Він одним із перших у Києві купив авто, дозволяв собі кататися з вітерцем по Хрещатику у відкритому кабріолеті з мавпочкою на плечі, дружив з Ігорем Сікорським, піднімався в небо з першими авіаторами на очах вражених глядачів. Владислав Городецький дійсно був надзвичайною людиною. І, крім того, дуже заможною людиною.  Його постійно чекала в Неаполі особиста яхта. В столичному Оперному театрі у Городецького була своя ложа.

Городецький також проектував меблі, виготовляв ювелірні прикраси, малював ескізи театральних декорацій, вітражів, шпалер, тканин, взуття та одягу, розписував плафони, різьбив камінь і оформляв книги.

Городецький в останній рік ХIХ  століття працював одночасно над проектами трьох цілковито відмінних будівель. На  схилі над Європейською площею він звів будинок Історичного  музею із класичним шестиколонним портиком, який стережуть двоє левів роботи Саля. Збудував Владислав Городецький на Ярославовому валу у мавританському стилі караїмську кенасу, стіни якої Саля оздобив різьбленням та ліпленням. У долині Либеді митець збудував костьол Святого Миколая у неготичному стилі, вперше використавши залізобетонні палі та перекриття, а Саля прикрасив храм фігурами янголів.

Що ж відбулося з Будинком з химерами пізніше?

Цікаво, що химери, яких на фасаді будинку було досить багато, не вберегли господаря від злодіїв. 1908 року газета «Киевлянин»  сповіщала про те, що будинок Городецького пограбовано.

У липні 1912 року Владислав Городецький закладає свою садибу Київському товариству взаємних кредитів. Вважають, що він зробив це через скрутне фінансове становище, викликане надмірним захопленням полюванням. А можливо цей крок скоріше був етапом розвитку Городецького – підприємця.

У 1913 році маєток на Банковій через нездатність виплатити відсотки за кредитом товариство продає на аукціоні, і його купує французький консульський агент Данило Балаховський.  А вже  за три роки власником будівлі стає купець першої гільдії Самуіл Німець.

Після революції 1917 року Будинок націоналізується, а всі квартири в ньому стають комунальними. У 20-х роках тут розташовується штаб військово-трудової лісозаготовчої дружини, пізніше – ветеринарне управління Київського військового округу.

Після другої Світової війни у Будинку деякий час жили актори  театру імені Франка, згодом тут у радянські часи було облаштовано поліклініку №1 для членів центрального комітету комуністичної партії – так званого четвертого управління.

У 1920 році Городецький разом з дружиною Корнелією Маар емігрував в Польщу, а потім на Схід. Наприкінці життя він збудував залізничний вокзал, палац для шаха в Тегерані, спроектував готель.

Помер Владислав Городецький 3 січня 1930 року і похований на римо-католицькій частині християнського цвинтаря Долаб у Тегерані.

Розповідь про українського і польського архітектора підготувала бібліотекар Сидоренко Ю. П. бібліотекар бібліотеки-філії №3.

Якщо бажаєте більш детально ознайомитися з діяльністю архітектора Городецького В. В., то завітайте в бібліотеку філії №3 або ознайомтеся в інтернеті.