Народилася Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) 25 лютого 1871 року в місті Зв’ягель (нині Новоград-Волинський) в родині відомих українських діячів. Її мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (псевдонім Олена Пчілка) дворянка за походженням, поетка і дитяча письменниця. Вона була активісткою українського жіночого руху, разом з письменницею Наталею Кобринською видавала альманах «Перший вінок» (1887). Батько, Петро Антонович Косач, дворянин, юрист, високоосвічена людина. Рідним  дядьком письменниці був український публіцист, історик, філософ, літературознавець і фольклорист, громадський діяч Михайло Драгоманов.

Леся мала старшого брата Михайла та молодших – Ольгу, Оксану, Миколу та Ізидору Косачів. 

Це потім Леся  стане великою поетесою, це потім її мужній голос пролунає на  всю  Україною і на весь світ. А поки  що росте собі звичайна дівчинка. Не зовсім, правда, звичайна. Все її цікавить, захоплює, чарує: і чому веселка схожа на барвистий пояс, і чому пташки по-різному співають, і про що  гомонять старезні дуби, що верхів’ям сягають хмар. Її привітні сірі очі з однаковою теплотою дивилися  і на сільських діток, що прибігали до неї бавитися, і на багатьох видатних людей, що бували у їхньому домі.

Дитячі роки Лесі проходили у мальовничому куточку України – на Волині, спочатку в рідному місті, а потім з перервами в Луцьку і в селі Колодяжне, що під Ковелем.

Улюбленими справами дівчинки були рукоділля й допомога бабусі під час випікання хліба. Рано проявилися здібності у Лесі й до навчання.

Леся Українка отримала домашню освіту: після тяжкої застуди у неї діагностували туберкульоз кісток (1883 рік), тому саме мати займалася всебічною освітою та лікуванням дочки, а згодом і підтримкою її творчості.

Лариса Косач навчилася читати в чотири роки, віршувати почала в дев’ять років, а з тринадцяти (1884 рік) вже писала вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» та інші), які стараннями матері публікувалися на сторінках галицьких україномовних часописів «Зоря», «Дзвінок» «Літературно-науковий вісник». 

Саме цього року з’явився і псевдонім «Леся Українка». Псевдонім був фамільним: Лесею Ларису звали Косачі, а «Українцем» називався в еміграції Михайло Драгоманов, рідний дядько Лариси.

Леся знала багато європейських мов: крім слов’янських (української, болгарської, польської), також французьку, англійську, італійську, давньогрецьку та латину; бралася за вивчення  грузинської, шведської, іспанської. Багато перекладала, зокрема Байрона, Гейне, Гюго, Свіфта, Шекспіра, Гомера та інших.

 У 19-літньому віці вона написала для свої сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (опублікований у 1918  році). Маючи художній хист, Лариса Косач деякий час брала уроки в Київській рисувальній школі Олександра Мурашка, звідки залишилась одна картина олійними фарбами.

Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-х років 19 століття, коли Косачі переїхали до Києва: в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». Впродовж 1893 – 1902 років у Львові було опубліковано три поетичних збірки, протягом 1903 – 1913 років поетка написала понад сотню віршів, з яких половина за  її життя не була надрукована. У другій половині 90-х років 19 століття Леся Українка звернулася до драматургії. У першій її драмі «Блакитна троянда» (1896) показано життя української інтелігенції. Широко використовуючи теми й образи світової літератури, вона розвинула новий жанр – драматичну поему. Серед створених нею драматичних поем найбільш відомі «Одержима» (1901), «На руїнах» (1904), «В катакомбах» (1905), «Бояриня» (1910). До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913).

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки займала мистецька проза. Перші оповідання  з сільського життя («Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов’язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль»  і «Приязнь».

Упродовж всього життя Леся Українка цікавилася українським фольклором. Вона знала близько 500 народних пісень і сама була визначним носієм фольклору. Її перша фольклористична праця «Купала на Волині» була опублікована в 1891 році. Під час перебування в Карпатах поетка записувала гуцульські мелодії, у 1903 році вона видала збірник «Дитячі гри, пісні, казки»; наступного 1904-го в неї був задум видати «Народні пісні до танцю» (54 тексти).

Леся Українка була ініціатором видання українського героїчного епосу. У 1908 році вона записала на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. Композитор М. Лисенко зробив 30 записів веснянок і обжинкових  пісень з її голосу; 225 пісень увійшли  до книги «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки», яку впорядкував і видав у 1913 році її чоловік – український музикознавець-фольклорист Климент Квітка.

 У червні 1906 року Леся Українка була обрана до правління київської  «Просвіти», де вона опікувалась бібліотекою. Після 1907 року Леся Українка через прогресуючу хворобу була змушена жити переважно за межами України. Датовані 1913-м, останнім роком життя, твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов’язки митця, його творчий подвиг. Свій ліро-епічний триптих – «Що дасть нам силу?», «Орфеєве чудо», «Про велета» письменниця присвятила І. Франкові  і надіслала до ювілейного збірника на його честь.

Останні роки Лесі Українки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту та на Кавказ. Разом з чоловіком вона продовжувала працювати над збиранням фольклору; на кошт подружжя було організовано етнографічну експедицію українського фольклориста, музикознавця Філарета Колесси, під час якої зроблено одні з перших аудіозаписів кобзарів.

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в Сурамі  (Грузія). Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Розповідь про українську письменницю, перекладачку, фольклористку, культурну діячку Лесю Українку підготувала  бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо маєте бажання більш детально ознайомитися з творчістю  Лесі Українки, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

Серед українських художників, які творили на рубежі  ХIХ – ХХ століть ім’я Гната Гавриловича Яременка незаслужено забуте  і в мистецтвознавчій науці майже невідоме. Однак його творча спадщина, повністю ще не вивчена, дозволяє говорити про нього як про цікавого і своєрідного художника

Народився Гнат Гаврилович Яременко 9 лютого 1874 року у містечку Бахмач Конотопського повіту у бідній козацькій родині. Батьки займались сільським господарством. Гнат був дванадцятою дитиною в родині, і тому йому дозволялося більше, ніж іншим дітям. Проявляючи потяг до малювання, хлопчик цікавився книгами, його вражали ікони в домі батьків. Згодом, коли підріс, бажання малювати стало ще більшим. Хлопець малював, де тільки можна і чим тільки можна. Малюнки з’являлись на запітнілому вікні, на стінах вибіленої хати, на парканах, на дверях сараїв, за що мав великі неприємності.

З дитинства у нього була скалічена ліва рука, і тому виконувати сільськогосподарську роботу не міг. Гната найняли до станційного буфету. Помивши посуд, на казанах намалював поважних пасажирів, що чекали поїзда. За цю витівку малий втратив роботу. Потім його віддали в помічники майстру, що фарбував дахи.  Одного разу, ідучи додому, на паркані зобразив поважного поміщика на коні. Пан впізнав себе, і майстер прогнав Гната. 

Мати вирішила повести хлопця в Києво-Печерську Лавру на прощу, а там – може Бог зцілить руку.

 Під час перебування в Києві неня зробила спробу влаштувати сина на навчання, але з неї тільки посміялися, порадивши хлопчині замітати на вулиці. Але  правду каже народне прислів’я, що світ не без добрих людей. Випадково дві художниці побачили малюнки Гната і залишили його в іконописній школі при Лаврі.

Пізніше Гнат Яременко вступив у Київську малювальну школу, засновану у 1875 році випускником Академії мистецтв  Миколою Мурашком.

У 1895 році, закінчивши Київську  школу малювання, Гнат у складі найкращих учнів був рекомендований на навчання до Петербурзької Академії  мистецтв. Склавши з успіхом іспити, хлопець був зарахований до учбового закладу лише вільним слухачем, бо не мав загальної освіти. Учителем в Академії у нього був видатний художник В. Маковський. У 1897 році навчання було перервано через відсутність коштів. У 1899 році Гнат робить спробу ще раз вступити на навчання, але йому не вдається. І тільки 1900 року Рада Академії дозволила йому продовжити здобувати освіту.

Провчився в Петербурзі Гнат Гаврилович до 1904 року.  За цей час багато працював. Так, влітку 1899 –1900 роках Яременко разом з Мурашком та Соколовим розписували церкву під Черніговом в поміщиці Рігельман, а в 1899 – 1902 роках – церкву в селі Курінь.

Після закінчення Академії мистецтв Гнат Яременко дістав запрошення на роботу в Мінське комерційне училище. Маючи  академічну освіту, зробив багато, щоб підняти престиж образотворчого мистецтва. У 1909 році вже існував створений ним невеличкий краєзнавчий музей. За дев’ять років, які  прожив Гнат Гаврилович у білоруському місті, він декілька разів організовував  виставки, запрошуючи на них художників з різних міст. На одну з таких виставок митець виставив 36 картин та етюдів.

 У 1913 році повернувся на Україну і деякий час працював викладачем графічних мистецтв у Сумському комерційному училищі. Постійні нестатки і непосильна праця підірвали здоров’я художника.

Помер Гнат Гаврилович Яременко у Сумах 8 серпня 1915 року. Похований у Бахмачі.

Художник залишив після себе велику спадщину. Із щоденника, який знаходиться в Конотопському краєзнавчому музеї, відомо, що ним було написано 144 роботи, 86 з них – релігійного змісту. Широко відомі такі його картини, як «Автопортрет» (1897 – 1899), «З життя  сходу» (1903), «Портрет дружини» (1912), «Володимирська гірка», (1900), «Село прокинулось» (1905) та інші.

Окрім образотворчого мистецтва, Гнат Гаврилович захоплювався музикою, українськими народними піснями, театром, писав вірші про своє життя.

Творчість Гната Яременка є славною сторінкою в історії української культури.

 Розповідь про українського маляра і графіка Гната  Яременка підготувала бібліотекар  бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

 Якщо бажаєте більше дізнатися про митця, то завітайте до бібліотеки-філії №3  або перегляньте в інтернеті.