4 червня – свято з ряду дванадесятих – Зішестя (Зіслання) Святого Духа на апостолів, П’ятидесятниця. Розмовні назви – Трійця (Тройця), Зелені свята.

У давнину то було друге з трьох великих свят юдеїв, установлене в пам’ять дарування народові закону при горі Синай. Відзначалося у п’ятдесятий день після Пасхи. Саме тоді в тих краях завершувалися жнива та збирання плодів, перші начатки яких приносилися в жертву в храм.  У день П’ятдесятниці, в десятий день по Вознесінні Ісуса Христа сталося обіцяне Ним зішестя Святого Духа на учнів Його, що зібралися в одному будинку на Сіонській горі, і з ними були Мати Божа, деякі святі жони та юдеї, котрі увірували у Христа. І явилися їм ніби вогненні пасма –  по одному на кожного апостола, і сповнилися вони Духа Святого й стали говорити іншими мовами. До будинку того почав стікатись народ, і апостол Петро став перед людьми і пояснив юдеям, що той Ісус, якого вони розіп’яли, – є Син Божий, Месія, про котрого їм віщували пророки, що Він воскрес, був вознесений на небо і прийняв од Бога Отця обітовання Святого Духа, якого й вилив на учнів Своїх. Слова апостола Петра, навіяні йому Святим Духом, справили величезне враження на народ, і того дня близько трьох тисяч людей прийняли хрещення. Таким  був початок проповідування Євангелія, яке через святих апостолів та їхніх учнів поширилося спершу в Юдеї, а тоді і в усьому світі.

Внаслідок цієї вікопомної події свято П’ятдесятниці перейшло і в Християнську Церкву, зберігши ту ж назву, яку іноді замінюють однією з вищезгаданих.

У VIII столітті Іоанн Дамаскін та Косьма Маюмський склали на честь свята П’ятдесятниці численні піснеспіви, які й нині співає наша Церква.

Свято День Святої Трійці або П’ятидесятницю отримало свою назву на честь сходження Святого Духа на апостолів, яке їм обіцяв Ісус Христос перед своїм Вознесінням на небеса.

Після  вознесіння Ісуса Христа настав десятий день, це був п’ятдесятий день від Воскресіння Христового. Всі учні Христа і Божа Матір, які знаходились у одному приміщенні, раптом почули гуркіт з неба, немов би здійнявся невидимий вітер. А коли гуркіт заповнив весь будинок, нізвідки у повітрі з’явилися язики вогню, котрі підлетіли і зупинились по одному біля кожного з учнів Христових. Так зійшов на апостолів Святий Дух. Він наділив їх здатністю і силою проповідувати вчення Христа усім народам.

Українська назва християнського свята Трійці, що відзначається на 50-й день після Великодня. Троїцько-русальна обрядовість знаменувала завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі її лежали культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю.

Останній перед Трійцею тиждень в народі називають Клечальним, або ж Зеленим. Це час буяння трав. Мабуть, це  та сама пора, про яку так чудово сказала Ліна Костенко:

Поглянь усе навколо зацвіло.

Ясна вода і сонце золоте.

Цвітуть гаї, цвіте густе зело…

В народі Свято Трійці відзначається три дні. Перший день – то Зелена, або Клечальна неділя. В цей день треба бути особливо обережним, бо це день найбільшої агресивності мавок, русалок, потерчат та іншої нечисті. На Зелену неділю дівчата ворожать на вінках.

Для цього потрібно піти до ставка та пустити вінки за водою, якщо вони зійдуться, то дівчина цього року вийде заміж. У Зелену неділю треба сходити на кладовище та пом’янути померлих родичів, обов’язково залишивши їм які-небудь наїдки. Після цього влаштовують різноманітні гуляння зі скоморохами та рядженими.

Другий день – Клечальний понеділок.

В цей день після церковної відправи освячують поля, аби Господь захистив їх від граду та пожеж.

В понеділок починалися троїцькі розваги, які тривали цілий тиждень. Звичайно, їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків – ігорного дуба або явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене гіллям, квітами, стрічками.

Третій – Богодухів день, найбільше святкують дівчата, які влаштовують цікаві забави, наприклад, «Водити тополю». Суть її полягає в тому, що серед гурту дівчат обирають найгарнішу, яка і виконує роль Тополі. Цю красуню, аби її ніхто не впізнав, прикрашають вінками. Разом з веселою юрбою Тополя ходить по домівках, і господар кожного дому, в який вона зайде, має її щедро віддячити.

Пропоную Вам вірш О. Васильця: «Із Трійцею».

Зелена неділя, клечана

неділя,

із Трійцею, з святом

вітаємо вас!

Даруйте оселям

клечання веселе

На щастя, на спокій,

на радісний час.

 

Щоб в полі врожайно

жита колосились,

Щоб сонечко гріло

і дощ напував,

Любисток і м’яту

заносьте у хату,

Ховайте долівки

під розкішшю трав.

У п’ятницю до схід сонця жінки йдуть до лісу, збирають лікарські трави, які мають найбільшу цілющість в цей  день.

Вранці в суботу рвуть квіти материнки, чебрецю, а також полин та лепеху, яким уквітчують оселі. Надвечір збирають гілки берези, липи, ясеня, якими прикрашають своє житло, щоб зберегти його від зазіхань нечистої сили, крім осики, яка вважається грішним деревом, бо саме вона пустила гвіздки до хреста Господнього, тому нею прикрашають лише найглухіші кутки в хаті.

Що не можна робити на Зелені  свята?

–       На Трійцю заборонена будь-яка фізична робота.

–       Виконувати будь-яку домашню роботу.

–       Не можна проявляти негатив.

–       Заборонено вінчатися.

–       Не можна купатися.

–       Не можна зрубувати чи спилювати дерева.

–       Не можна стригтися й займатися косметичними процедурами.

–       Не можна плести, в’язати та вишивати.

 Статтю підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.

Якщо бажаєте біль детально ознайомитися з цим святом, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

25 травня 2023 року святкують Вознесіння Господнє. До празників, котрі не тримаються числа, а тримаються дня, належить і Вознесіння  (Знесіння, Вшестя, або Шестя).

Свято це за церковним календарем є одним з найважливіших, так званих двонадесятих, і залежить од Великодня. Його відзначають на сороковий день Христового воскресіння.

У християнстві ця подія – велике  свято. У Католицькій церкві Вознесіння Господнє має найвищий статус – торжества.

Після Воскресіння Господь наш Ісус Христос ще сорок днів перебував на землі. Він мав зійти на небеса відразу, але залишився, щоб переконати всіх в істинності Свого Воскресіння.

Святим апостолам Він «…являв Себе живим» з багатьма вірними доказами, впродовж сорока днів являючись їм і говорячи про Царство Боже.

Христос возноситься на небо з гори Єлеонської, де так часто проводив ночі в молитві, де зрадив Його Іуда, звідки починався Його голгофський шлях. Христос возноситься на небо, де належить Йому бути, і де Він повинен приготувати місце для нас: «… Я йду приготувати місце вам».

Христос був піднесений на небо Своєю божественною силою.

Увечері напередодні Вознесіння у храмах проходить всенічне бдіння. На саме свято служать літургію. Вважають, що цього дня Господь вислуховує всі прохання. Також поминають покійних, можна поставити свічку за упокій душі. За церковним статутом на Вознесіння немає посту, тому після служби збираються за святковим столом.

Ось так, на сороковий день після воскресіння Ісус Христос вознісся на небо. Цей день випав на четвер. З цього приводу в народі кажуть: «Не прийдеться в середу Вшестя».

Це останній день, коли  можна вітатися словами «Христос воскрес!». Опісля Вшестя  вже заборонялося, бо в храмах ховають плащаницю. Саме для цієї відзнаки люди готували спеціальне обрядове печиво у формі драбинок, «щоб було по чому Христові  вилізти на небо».

У багатьох місцевостях пироги робили із сімома перекладками, що символізувало сім небес. Такий ритуальний хлібець відносили на могили своїх рідних і поминали померлих. У деяких регіонах випікали поминальні паски і фарбували яйця, але їх уже не освячували в церкві.

Окрім «драбинок» дехто готував і тонкі млинці з пшоняного борошна. Їх у народі називали «божими онучами» (до речі, так деінде йменували й налисники).

За народними віруваннями, на Вшестя найактивніше проростає зело, де б воно не росло – у полі, лісі чи на горі. Щоб не заважати його буйному росту, селяни в цей день не працювали, а «лишень посилали молитву  Творцеві світу». Вважається, що молитва в цей день має особливу силу.

Селяни на Вшестя обходили свої посіви, качали на них крашанки, оскільки «На Вшестя жито вже починає викидати колос». До цього дня намагалися повністю обсіятися, бо через десять днів наступає Трійця. Молодь тим часом збиралася «в складчину» – організовувала різноманітні забави.

Вважалося, якщо на Вознесіння гарна погода, то на добрий врожай, а коли слякотлива – то на недорід.

Що не можна робити у Вознесіння

–       Не можна відмовляти у допомозі нужденним та мандрівникам. За традицією у цей день по  Землі ходить сам Господь, перевдягнений у жебрака.

 

–       Не можна викидати сміття і плюватися. Цим ви ображаєте  Бога.

 

–       Не можна полювати.

 

–       Не можна працювати.

 

–       На Вознесіння, як і в інше велике свято, забороняється лаятися, сперечатися, скандалити.

 

–       Не варто цього дня плакати та сумувати. Вознесіння краще провести спокійно і в гарному настрої.

 

Які прикмети у цей день

 

–       Стародавні слов’яни вірили, що саме з Вознесінням весна йде геть, а на зміну приходить літо.

–       Якщо у день Вознесіння Христового співатимуть пташки, наступний тиждень буде теплим, без неспокійного вітру.

 

–       Якщо погода буде хороша, то вона протримається до Святого Михайла, тобто до 21 листопада. Дощ, своєю чергою, віщує хвороби та поганий врожай.

 

–       Дівчата ворожили – заплітали в коси кілька гілочок берези. Якщо гілочки не зів’яли за 10 днів до Трійці, то в цьому році варто чекати весілля.

 

–       Роса на Вознесіння Господнє вважається цілющою, а трави підсилюють і зберігають свої лікувальні властивості до настання Івана Купала, тобто 7 липня.

 

–       Гарна погода на Вознесіння – дощове літо, погана погода – до спеки.

 

Інформацію про свято Вознесіння Господнє підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.

Якщо бажаєте більш детально ознайомитися з цією подією, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.  

 

Конан Дойл – британський письменник, відомий насамперед своїми творами про Шерлока Холмса. Він був шотландцем за народженням, ірландцем за національністю, англійцем за вихованням.

Народився в шотландському місті Единбург 22 травня 1859 року у родині двадцятидворічного художника й архітектора Чарльза Алтамонта Дойла і 17 річної Мері Фоллі. Батько майбутнього письменника був сином відомого художника Джона Дойла. Чарльз приїхав з Лондона в Единбург на роботу в одну з державних контор для того, щоб вийти з тіні свого батька і двох  успішних братів. Один з них, Джеймс, був головним художником гумористичного журналу «Панч», видавав власний журнал. Брат, Генрі, став директором Національної художньої галереї Ірландії. Чарльз в Единбурзі займався паперовою роботою, отримувавши трохи більше 200 фунтів на рік. Він навіть не вмів добре продати свої малюнки, намальовані аквареллю і з великою фантазією.

Велику роль у житті Конана Дойла відіграла його мати. Від неї він успадкував свій інтерес до лицарських традицій, подвигів і пригод.

 Мері Фоллі була нащадком старовинного аристократичного роду, вона походила з давнього королівського роду Плантагенетів,  предком батька був один із лицарів, близьких до короля Річарда I  Левове Серце. Артур був першим сином  в сім’ї. З дев’яти дітей, яких народила Мері Фоллі, вижили сім.

Незважаючи на свій талант, батько не міг забезпечити гідне майбутнє своєї сім’ї і свого власного сина, бо був хронічним алкоголіком, і сім’я жила в досить обмежених обставинах. Коли Артуру виповнилося дев’ять років, за його навчання погодилися сплатити більш забезпечені члени родини.

Шкільне життя письменника пройшло в похмурих «баштах і стінах» підготовчої школи Годдера, а потім єзуїтського закритого коледжу Станігерст (графство Ланкашир) (1869 – 1876), звідки майбутній письменник виніс ненависть до релігійних, расових забобон, а також до фізичного покарання.

Зі шкільних років у Конана Дойла «заговорив» розповідач. Почуте від матері, від уяви, що прокинулася, все це стало матеріалом для усних розповідей, якими він  бавив своїх знайомих.

В 1876 році вступив до Единбурзького університету на медичний факультет. Під час навчання в ньому (1876 – 1881) його характеризували як старанного студента, що багато часу проводить читаючи книги.

Вже в студентські роки, а саме в жовтні 1879 року  Конан Дойл надрукував своє перше оповідання «Таємниця Сесасської долини». Останні студентські канікули плавав на судні, де був корабельним лікарем і побував в арктичних водах. 1881 року Конан Дойл отримав університетський диплом та став бакалавром медицини і магістром хірургії. Протягом восьми років (1882 – 1890)  працював лікарем, на початку своєї практики здійснив ще одну морську подорож до Західної Африки. З 1891 року його основною професією стає літературна діяльність, натомість медичну практику він завершив.

Дойл двічі був одружений.

1885 року Конан Дойл одружився з Луїзою Гокінс, яка хворіла на туберкульоз і померла 1906 року. 1907 року Артур Конан Дойл одружився з Джині Лекі, котру знав із 1897 року. Дойл мав п’ятеро дітей: двох від першої дружини –Мері й Кінгслі, і трьох від другої – Джин, Деніса і Андріана.

Сер Артур  Конан Дойл фізично був дуже сильною і міцно складеною людиною, активно займався спортом. Втім, улюбленим його спортом був більярд, який не передбачає значних фізичних навантажень. Конан Дойл  був добровільним випробувачем одного і перших прототипів мотоцикла. Сучасники відзначали, що письменник завжди був чемним і шанобливим, особливо під час спілкування з дамами. Ідеали лицарства, закладені в нього матір’ю ще в дитинстві, залишилися на все життя. Саме Артур Конан Дойл придумав надувні рятувальні плоти і бронежилети. А ще він першим запропонував прорити тунель під протокою Ла-Манш, щоб з’єднати Великобританію і Францію. Конан Дойл зізнавався, що створив образ Шерлока Холмса під враженням від доктора на ім’я Джозеф Белл, який працював в Единбурзі. У «Записках про Шерлока Холмса» Артур Конан Дойл описав такі криміналістичні методи, яких тоді ще не було, зокрема, вивчення недопалків і попелу, і пошук доказів за допомогою  збільшувального скла. Поліція взяла їх на озброєння тільки після виходу книги. Потягом більшої частини життя Конан Дойл був прихильником ідей спіритизму, він вірив в існування надприродних сил і істот. На початку XX століття, після публікації книги про Шерлока Холмса і собаку Баскервілів, Артур Конан Дойл був найбільш високооплачуваним у світі письменником .Під час англо-бурської війни, яка велася на території Африки, Конан Дойл брав участь в бойових діях і виконував роботу польового лікаря.

Вже перший роман Артура Конан Дойла «Пригоди Міка Кларка», який він написав у лютому 1888 року припав до смаку публіці. Роман присвячено повстанню, яке мало своїм завданням повалити короля Якова II, а дії відбувались 1685 року.

Наступним важливим романом став присвячений Столітній війні роман «Білий загін», який вийшов у світ 1891 року. Тема Наполеонівських воєн стала основою  історичного роману Артура Конан Дойла «Родні Стоун», який вийшов у світ 1896 року. Також темі Наполеонівських воєн присвячено романи «Подвиги  бригадира Жерара» та  «Пригоди бригадира Жерара».

Справжню славу письменнику принесла його серія оповідань «Пригоди Шерлока Холмса», перше  оповідання «Скандал у Богемії» було опубліковане 1891 року. Головний  герой – приватний детектив Шерлок Холмс має свого прототипа – професора Единбурзького університету Джозефа Белла, який вмів з дрібних деталей «прочитати» характер та минуле людини. Протягом двох років Артур Конан Дойл написав кілька оповідань з цієї серії, вони настільки полюбились читачам, що коли 1893 року в оповіданні «Остання справа Холмса» він  вирішив покінчити із своїм героєм у сутичці з професором Моріарті, цього публіка не сприйняла, тож його довелося «воскресити». Загалом  до холмсівської серії входять чотири романи: «Етюд у багряних тонах» (1887), «Знак чотирьох» (1890), «Собака Баскервілів» (1900), «Долина жаху» (1915) та п’ять збірок оповідань серед яких «Пригоди Шерлока Холмса» (1892), «Записки про Шерлока Холмса» (1894) та «Повернення Шерлока Холмса» (1905). Шерлок Холмс став легендарною постаттю, за творами знято безліч фільмів.

7 липня 1930 року письменник помер у власному будинку в Кроуборо, графство Сассекс, що на півдні Англії. Причиною смерті став серцевий напад. Він був похований неподалік від свого садового будиночка. На надгробній плиті на прохання вдови вигравіруваний лицарський девіз: «Вірний, як сталь, прямий, як клинок».

Найповніша біографія Артура Конан Дойла відображена в книзі «Істинний Конан Дойл», написаній його сином Андріаном.

Розповідь про відомого письменника – Артура Конан Дойла підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.

 Якщо Вас зацікавив шотландський англомовний письменник Артур Ігнатіус Конан Дойл, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.    

 

 

 Література народів, що користувалися мовами іранської групи (персів, таджиків, афганців, курдів) та тюркомовних народів(узбеків, туркменів, азербайджанців, турків), а також мусульман Індії називають ще персидсько-таджицькою літературою.

Найвидатніший персидсько-таджицький поет-гуманіст і вчений Омар Хайям народився 18 травня 1048 року в Нішапурі.

Роки життя Хайяма різноманітні джерела вказують по-різному. Посилаючись на деякі енциклопедії, він народився близько 1040 року і помер у 1123 році. З іншого боку, його вважають ровесником візиря Нізама ал-Мулка (1017 –1092), за гороскопом Хайяма, це –1106 – 1174 роки. Згідно з більшістю джерел, Хайям народився в місті Нішапурі, де й знаходиться його могила. Місто, де народився і помер видатний мислитель, існує й  тепер. Це одне з міст провінції Хорасан, що на північному сході Ірану. У давнину Хорасан становив ядро парф’янської держави. Парфія належала до складу давньоперсидського царства. Хорасан був місцем своєрідної розмаїтості багатьох культур – парф’янської і персидської, грецької і римської, арабської і турецької. Наука країн ісламу ввібрала в себе традиції, що склалися ще в давнині на її територіях. Багато класичних праць вчених елінської епохи -  Евкліда, Архімеда, Аполонія, Арістотеля та інших філософів, а також сирійська, персидська та індійська література (як вчені праці, так і народний епос) – були перекладені арабською мовою. У VIII столітті центром науки країн ісламу стає Багдад, де навчалося багато попередників Хайяма.

Ім’я Хайяма в різних рукописах перекладалося по-різному. У найбільш повній формі це Гіяс ад-Дін Абу-л-Фатх Омар ібн Ібрахім Хайям Нішапурі. Виходячи з повного імені Хайяма, ми бачимо, що його батька звали Ібрахім, і він, певно,  походив з роду ремісників. Про молоді роки Хайяма майже нічого невідомо. Існує лише легенда про дитячі роки Хайяма й візира Нізама ал-Мулка, які, навчаючись разом, товаришували й дали клятву допомагати один одному, якщо хтось із них досягне високого стану. Сталося так, що Нізам ал-Мулк досяг ступеня візира, і Омар Хайям з’явився до нього й нагадав про клятву. Візир визнав старе право і хотів, щоб друг управляв Нішапуром і його околицями, але Омар віддав перевагу лише щорічній платі. Що ж  вивчав Хайям за роки свого навчання? Перш за все у середньовічних мусульманських школах студіювали священну книгу мусульман Коран. Роки навчалися змінилися роками вчителювання, бідування і мандрів. Мандрівки Хайяма проходили в різних містах – у Нішапурі, Самарканді, Бухарі.

Він був не тільки видатним математиком, але й видатним енциклопедистом свого часу. У філософії  він визнавав себе послідовником Іби Сіни. У двадцятип’ятирічному віці він написав алгебричний  трактат, який  уславив його. Мислителя запросили до Ісфахана в 1074 році  –  колишню столицю сельджукидського султана  Малік-шаха – керівником обсерваторії. Там він склав у 1079 році на основі довготривалих астрономічних обчислювань сонячний календар, який і тепер серед усіх існуючих є найбільш точним. Там же він написав другу знамениту математичну працю «Коментарі до труднощів у вступах  книг Евкліда» звід майже всієї давньогрецької елементарної геометрії і теорії чисел, і деякі філософські твори, зокрема «Трактат про буття і повинність», що був написаний майже езоповою мовою у формі відповіді на те, що він не визнає буття Бога й необхідності виконувати релігійні обряди. Коли в 1092 році загинули покровителі вченого Малік-шах і його візир і була закрита Ісфаханська  обсерваторія, Хайям намагався зацікавити спадкоємців шаха астрономічними заняттями, але безуспішно. Через декілька років столиця Сельджукідів була перенесена у Мерв. Хайям  переїхав туди і продовжував свою наукову роботу. Оточений недоброзичливцями з числа реакційного духовенства, він уникав публічних виступів, але десять його трактатів дійшли до нас.

Із свідчень сучасників і близьких продовжувачів точно відомо, що Хайям складав чотиривірші (рубаї).

Чотиривірші виконувалися в усній формі, можливо, виспівувались. Факт існування «хайямівських рубаїв» є незаперечним. Які з них належать саме йому? Перш  за все ті, що близькі йому духовно, і ті, що про них ми дізнаємося з рядків авторів, які знали його особисто. Ми  маємо понад тисячу чотиривіршів, які приписують Хайяму. Багато віршів збереглось у різних варіантах, і це показує, що спочатку їх не записували – їх передавали з уст в уста.

Омар Хайям уславлений як неперевершений майстер рубаї, в яких він у довершеній лаконічній формі висловлював глибоку думку, відображав складні людські почуття. Його поезія була пристрасним закликом до свободи особистості, в ній звучав протест проти пануючої у світі несправедливості, насильства, лицемірства.

Складний і багатогранний світ душевних переживань поета відкривається у його поезіях. Мотиви рубаї поета відображають його погляди й почуття, пов’язані з подіями суспільного життя, із біографічними фактами, значне місце посідають мотиви, навіяні філософськими роздумами над проблемами буття, суспільного й особистого, про сутність людини. Значна частина мотивів є відгуком на конкретні життєві події, стосунки, почуття, настрої

У метафоричній картині космічного масштабу поет висвітлює в алегоричній формі своє бачення світу. Як у байці, у рубаї автором використовуються образи тварин, що вже у фольклорі набули конкретних усталених характерних рис:

Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься,

Є й під землею бик, що бачить не дається,

Хто ж оком розуму погляне, той помітить,

Що посередині табун ослів пасеться.

Самотнім відчуває себе поет, і це виливається у скорботні рядки рубаї:

Не ті тепер часи,щоб друзів добирати.

З людьми на відстані безпечніш розмовляти,

До найвірнішого приглянсь розумним оком –

І ворога в ньому зумієш розпізнати.

Вищі кола суспільства, високе чиновництво викликає особливу неприязнь поета. На його думку, вони ведуть нікчемне життя, заповнене інтригами, прагненням досягти багатства й успіху у кар’єрі. В їхньому середовищі панує бездуховність:

Хіба не дивно, що пани чиновні

Самим собі нудні, хоч горді зовні.

Ідеал Хайяма – вільна непересічна особистість із чистою душею, світлим розумом, життєрадісна й доброзичлива. Він уславлює людяність, духовність, які, на його переконання, не залежать від соціального стану і їх треба шукати скрізь. Цей мотив перегукується з широко відомим мотивом пошуків людини вдень із ліхтарем:

Шукай людину скрізь: на бідному постої,

У закутку нужди і в пишному покої.

Уявлення про ідеал поета доповнюється його закликом: «Розумним і твердим у цьому світі будь!» Він пропагує життєрадісність як єдину втіху: «Будь там, де п’ють вино, Де є красуні й квіти!» Розум, на переконання поета, є головною чеснотою людини, яка мусила б допомагати у житті, сприяти вдосконаленню людських стосунків. Але уславлюючи розум, Хайям водночас усвідомлює, що у суспільстві панує прямо протилежне ставлення до цієї людської чесноти.

Надзвичайною глибиною змісту й майстерністю художніх творів Омар Хайям здобув світову славу. Його твори перекладені мовами багатьох народів світу і читаються із зацікавленістю майже через тисячоліття після їх створення.

Розповідь про митця підготувала бібліотекар Сидоренко Ю. П. бібліотеки-філії №3.

Якщо бажаєте більш детально ознайомитися з творчістю Омара Хайяма, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

Він невимовно любив квіти – це була його пристрасть, насолода, розкіш. Міг милуватися ними безкінечно – так людей чарує вогонь і вода. Квіти уявлялися йому живими – зі своїм буттям, таємницею, долею. У теплі пори року ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці.

Михайло і сам був схожий на горду прегарну квітку. Великі чорні замріяні очі, дуже проникливі. Високий, ставний, з ладною фігурою та елегантною ходою. Голова красивої форми, чисто, до блиску виголена. А темні вуси прикрашали, надавали його інтелігентному обличчю природної завершеності. Одягався вишукано, влітку – в білі костюми. В його постаті, одязі й манерах була простота, і в той же час відбивалось якесь внутрішнє благородство і привабливість. Європеєць з голови до п’ят...

Народився Михайло Михайлович Коцюбинський 15 вересня 1864 року у Вінниці в родині дрібного чиновника. Його батько, Михайло Матвійович, чоловік добрий і працелюбний, відрізнявся, проте, небажанням миритися з несправедливістю начальства. Це змушувало його часто міняти роботу, переїздити з одного міста до іншого. Разом з ним «подорожувала і родина».

Мати письменника, Ликера Максимівна, була на одинадцять років молодша за батька. Заміж вона вийшла всупереч волі своїх батьків (бо Михайло Матвійович був вдівцем з двома дітьми).

Спочатку родина жила заможно. Коцюбинські мали свою хату, город, садок. Малого Михайлика доглядала сільська жінка Хима. Михайлик був первістком і улюбленцем сім’ї. Називали його батьки лагідно – Муся. У дитинстві його любили, навіть нерідні сестри, з якими він охоче грався і до яких ставився з приязню і добротою. В години дозвілля діти (їх було шестеро) під керівництвом матері любили ставити вистави, інсценізувати народні пісні.

У 1874 році Коцюбинські переїхали у місто Бар. Оселилася родина поблизу міського саду та біля руїн древньої фортеці. Старовина приваблювала Михайлика своєю таємничістю і він часто блукав серед темних стін, за що не раз отримував докори від матері, яка хвилювалася за Мусю.

У Барі Михайло вступив до останнього (третього) класу початкової школи, після закінчення якої продовжив освіту в Шаргородському духовному училищі. Після закінчення училища М. Коцюбинський готується екстерном скласти екзамен у гімназію, мріє вступити в університет. Та не судилося. Сімнадцятирічному Михайлу довелося звалити на свої плечі тягар клопотів про родину: батько залишився без роботи, мати осліпла. Хлопець почав давати приватні уроки, весь вільний час присвячував творчості.

У 1881 році Коцюбинський повернувся до Вінниці де з’явилися його перші твори «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, невченіє тьма» (1884), «Дядько та тітка» (1886).

13 квітня 1890 року у львівському журналі для дітей «Дзвіночок» було вперше опубліковано вірш Коцюбинського «Наша хатка». У цьому ж таки році письменник поїхав до Львова, де познайомився з редакторами багатьох видань, зустрівся з Іваном Франком. З того часу Коцюбинський став постійним співробітником західноукраїнських журналів і газет і часто посилав до них свої вірші, оповідання, науково-популярні статті, переклади.

У 1891 році склав іспити при Вінницькому реальному училищі й одержав посвідчення народного вчителя. Вчителював у селі Лопатинцях на Вінничині. Написав оповідання «Харитя», «Ялинка», «Пятизлотник», повість «На віру», статтю «Яків Кухаренко».

Протягом 1892 – 1895 років письменник працював у Молдавії в комісії по боротьбі з філоксерою. Вивчав життя бессарабських молдаван. Написав твори «Ціпов’яз», «Маленький грішник», «Хо», «Для загального добра», «На крилах пісні».

Робота у філоксерній комісії не приносила письменникові задоволення: йому здавалося, що це даремна праця, а сам філоксерист уявлявся одним із паразитів на винограді; тому при першій же нагоді Михайло Михайлович подав прохання про відставку.

Зиму 1884/95 року письменник провів у Чернігові і Вінниці. Він познайомився з Вірою Устимівною Дейшею, яка стала його дружиною, надійним товаришем і помічником у всіх справах.

Своє кохання Михайло зустрів, коли йому було тридцять один рік. Віра Дейша. Вони були майже ровесники – у кожного за плечима нелегкий життєвий багаж. Віра закінчила чернігівську гімназію, потім викладала в жіночому духовному училищі. Згодом виїхала до Петербурга і вступила на фізико-математичний факультет Бестужевських курсів. Це був неординарний вчинок: до курсисток в той час відносилися насторожено. Та й потрапити на курси – дуже не просто: вимагалася згода батьків на навчання, отримати яку дуже часто годі було й думати. Віра виявила неабиякий бійцівський характер, витримала двобій з родиною (вона як і Коцюбинський, походила із старого дворянського роду) – і опинилась у колі передової інтелігенції Петербургу, де її захопив вир революційної романтики, під впливом народницького руху. Все закінчується плачевно. За поширення нелегальної літератури Віру Дейшу арештували й ув’язнили у Варшавській цитаделі. Після виходу з тюрми Віра повертається до Чернігова.

В 1896 році Віра і Михайло вирішили поєднати свої долі назавжди.

Вінчання відбулося у вінницькому Преображенському соборі. Морозного січневого дня молоде подружжя вийшло з церкви і в оточенні друзів та рідних прямувало центральною вулицею. Ніяких пишних урочистостей, ніякого весільного кортежу. На красиву пару оберталися перехожі – під зимовим сонцем вони випромінювали щастя і наче були створені Небом одне для одного.

У подружжя народилося четверо дітей – Юрій, Оксана, Ірина, Роман.

Віра Устимівна створила рідкісний уклад життя – домашню ідилію, в якій виховувалися щасливі діти, в довірі, приязні та ніжності. Михайло був улюбленцем родини, її осередком, сонцем, навколо якого все оберталося, і це було не лише його заслугою – так повелося від Віри.

Михайло Михайлович багато давав сім’ї, але й багато чого одержував від неї. Життя родини Коцюбинських вражало контрастами. Купляли дорогі книги, ноти, не відмовляли собі в поїздках до Києва, відвідували театри. До дітей ходили вчителі, кожен вівторок всією сім’єю бували на концертах. І в той же час діти влітку бігали босими, сукні для дівчат шилися з дешевої тканини. Продукти в магазині часто брали в борг.

Якийсь час подружжя мешкало у Вінниці.

У 1898 році Коцюбинські переїхали до Чернігова. Вони придбали великий затишний будинок, справжньою окрасою якого був незвичайний сад – царство декоративних та фруктових дерев і вишуканих екзотичних квітів. Цей чудесний оазис з натхненною фантазією творила вся сім’я.

Михайло Михайлович отримав посаду діловода при Чернігівській земській управі. Через деякий час він почав завідувати відділом народної освіти і редагувати «Земську збірку».

Інколи письменник, був змушений звертатися до знайомих видавців з проханням про матеріальну допомогу. А позичку, яку взяв у банку для придбання садиби, так і не зміг сплатити до кінця свого життя.

А потім у його долю ввійшла жінка, що стане болючою таємницею, від якої несила відмовитися і з котрою неможливо бути разом… Олександра Аплаксіна. Вони познайомилися в 1902 році, коли Коцюбинському було тридцять вісім років, а Олександрі – 22. В обох не було більше снаги боротися зі своїми почуттями – і почалися таємні зустрічі, перша з яких відбувалася в теплий, наче весняний день на початку січня. Олександра здавалася Коцюбинському схожою на старовинний портрет – він милувався нею, з нетерпінням чекав побачень, які перетворював на справжні свята любові. Таємна любов була з Коцюбинським до кінця його життя.

У Чернігові були створені його найкращі твори. У 1906 – 1912 роках – оповідання «В дорозі», «Коні не винні», новели «Intermezzo», «Persona grata», повість «Fata morgana».

1905 рік – Коцюбинський подорожує до Центральної та Західної Європи – Австро-Угорщини, Німеччини, Італії, Швейцарії.

В 1909 році перебуває на лікуванні в Італії. Тут він пиши новели «Лист», «Подарунок на іменини».

Повертаючись з Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того чарівного краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір не дали письменникові достатнього матеріалу для твору. Проте бажання написати про «незвичайний казковий народ» – гуцулів – не полишає його. М. Коцюбинський іще раз відвідує гуцульський край, вивчає звичаї, побут, фольклор його мешканців. Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті «Тіні забутих предків» (1911). На думку письменника, гуцули й у ХХ столітті залишилися язичниками. Автор досліджує вплив фантастичних, міфологічних уявлень на формування характеру головного героя та його світосприйняття.

Початок твору простий , спокійний, як і властиве казці. Від самого народження потрапляє Іван у дивний світ міфологічних вірувань. У дорослому віці фантастичні уявлення не зникають, вони просто набирають інших форм, виявляються у вірі в таємничу, животворну силу вогню, ворожіння та ритуальності дій гуцулів.

У повісті химерно переплітаються реальність і фантастичне, дійсність і вигадка. Проте завдяки майстерності автора читач завжди може розрізнити правдиве й вигадане, що є результатом чи то багатої, чи то збудженої уяви героїв. У повісті «Тіні забутих предків» Коцюбинський виявив себе майстром сюжету. Автор у властивій йому імпресіоністичній манері змалював життя, кохання і смерть Івана і Марічки, передав дух гуцульського села, вірування гуцулів, їхні язичницькі звичаї та обряди.

А чи знаєте ви, що карпатські старожили знали чимало повір’їв, у яких ішлося про цілющі властивості живої ватри (так вони називали вогонь, добутий тертям двох сухих скалок за допомогою шкіряного паса). Сам обряд запалювання живої ватри відтворено в повісті близько до реальності із зазначенням сакральних моментів:

чіткий поділ на тих, хто видобуває й доглядає ватру (ватаг і спузар), і тих, хто нею користуватиметься;

процес «народження» і «засинання» вогню.

Процес народження вогню доручався лише обраним, до яких належав ватаг. Саме він готував суху губку, скалки, лодву, шкіряний ремінь і за допомогою пастуха починав тертя. Усе це робилося в повній тиші, яка панувала до тих пір, аж поки скалка не займалася. Лише після цього «ватаг побожно підняв вогонь і встромив у ватру…» – описує М. Коцюбинський у повісті. Перші хвилини життя вогню могли супроводжуватися молитвою: «Допоможи мені, Господи як єси поміг цю живу ватру розкласти, єї ізгасити».

Доступ до розведеної ватри мала спеціальна людина, яку називали спузарем. У його обов’язки входило сокотіння (збереження) полонинської душі – вогню.

Магічна сила ватри триватиме до того моменту, аж поки гуцули не збиратимуться з полонини додому. Її категорично заборонялося гасити, бо «вогонь» полонинський, що сам народився, наче бог, сам має й заснути. Процес засинання вогню споглядали лише двоє – ватаг і спузар.

А чи відомо вам, що бринза була основним видом харчування у гуцулів та інших гірських народів? Вона готувалася за старовинними рецептами, які передавалися з покоління в покоління. Технологія приготування, дотримання усіх вимог робило її цілющою і поживною стравою, яка могла зберігатися кілька років.

Старожили ретельно описали архаїчний процес приготування будзу.

Здоєне молоко виливають у велику путину, додаючи до нього глєгу (в перекладі з грецької – «молоко»). Аби зробити глєг треба мати ринзу. А ринза називався шлунок маленького теляти або ягняти, які живилися лише молоком. Цей шлунок вимивали й наповнювали молоком щойно вположеної корови або вівці. До молока додавали перепаленої до червоного кольору солі навпіл з непаленою і непочатої води, взятої до схід сонця. Наповнений шлунок туго зав’язували й вивішували сушити. Це й називали ринзою. До ринзи додавали молоко, розтирали, і так отримували глєг.

Ватаг насипав глєг у посудину з молоком, обертав її коло ватри, аби нагріти суміш. Від глєгу тепле молоко ловиться в сир – будз.

Письменник відтворив у «Тінях забутих предків» лише частину обряду приготування будзу, зосередившись в основному на зовнішніх моментах: «Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бігають та гладять там всередині, і раптом з дна посудини, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимось чудом родилось».

За мотивами твору «Тіні забутих предків» знято фільм, режисер С. Параджанов.

Помер Михайло Коцюбинський 25 квітня 1913 року. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові – його улюбленому місці відпочинку.

25 квітня 2023 року відзначається 110 років від дня смерті М. М. Коцюбинського – українського письменника.

Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу, радість і страждання, самотність і кохання. І жив на краю своєї власної долі, надриваючи серце у невмирущому прагненні любові.

Статтю про М. М. Коцюбинського підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо маєте бажання більш детально ознайомитися з творчістю письменника М. М. Коцюбинського, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет про українського письменника Коцюбинського.

 

 

 

Народився Фелікс Михайлович Блуменфельд 19 квітня 1863 року в селі Ковалівка (Херсонська губернія, нині Кропивницький) у єврейській родині вчителя музики й французької мови. До 12 років займався у чоловіка його старшої сестри. Батьки хотіли бачити свого сина відомим музикантом. І коли влітку 1879 року в їхнє місто, Єлисаветград, завітав з концертом Модест Мусогорський, що гастролював півднем імперії із співачкою Дариною Леоновою, то родичі Фелікса запросили його до себе в гості.

В 17 років хлопець став учасником зборів об’єднання композиторів «Могутня купка», куди привів його Мусогорський.

Приїхавши до Петербурга для вступу в консерваторію, Фелікс познайомився з іншими членами «Купки», де його знову ж представив М. Мусогорський.

У 1881 – 1885 роках Блуменфельд навчається в Петербурзькій консерваторії у Ф. Ф. Штейна (фортепіано) і М. А. Римського-Корсакова (композиції).

На «оперних ранках», де вперше повністю виконані опери Мусогорського «Борис Годунов», «Хованщина», уривки з його ж «Сорочинського ярмарку», Блуменфельд проводив усю підготовчу роботу зі співаками – солістами Маріїнської опери М. Корякіним, М. Луначарським, Д. Леоновою, дивився за репетиціями, виконував фортепіанні партії.

Як піаніст Блуменфельд формувався під впливом мистецтва А. Г Рубінштейна і М. О. Балакірєва і виступав як піаніст-віртуоз. Дивовижна здібність читати ноти з листа, незалежно від почерку автора, складності музики, дозволяла йому грати тільки-но створені фортепіанні п’єси Лядова, Чайковського, Балакірєва, Глазунова, переклади для фортепіано симфонічних п’єс Римського-Корсакова, Мусогорського, Бородіна та інших. Більше 30 вокальних творів Мусогорського і Даргомизького були виконані на одному з вечорів під фортепіанний супровід Блуменфельда. Іншого разу – під його ж акомпанемент вперше повністю прозвучала опера Мусогорського «Женитьба». Римський-Корсаков довіряв Феліксу виконання нових творів не тільки в домашньому колі, а й на офіційних показах в Маріїнському театрі.

Початок ХХ століття та кінець ХIХ століття були щасливим періодом у творчому та особистому житті Фелікса.

В 1884 році він одружується з Марією. В 1885 році у них народилася дочка Ніна, а через кілька років – Наталя і Віктор.

В 1887 році Блуменфельд активно концертував у містах Росії, виступав в ансамблі з Л. С. Ауером, П. Сарасате.

На початку 900-х років він познайомився з Шаляпіним. Останній на поради й поправки від Фелікса не ображався і не скандалив. Той був для співака не просто чутливим інтерпретатором, а рівноцінним партнером, близьким за духом і художнім смаком. Вони виступали і в публічних концертах.

В період 1885 – 1905 і 1911 – 1918 роках Блуменфельд викладав в Петербурзькій консерваторії.

З 1895 – 1911 працював концертмейстером в Маріїнському театрі, а з 1898 року – диригентом. В Петербургських концертах звучали фортепіанні та симфонічні твори самого музиканта.

У 1907 році в Парижі були виконані уривки з опер «Князь Ігор» Бородіна, «Снігурочка» Римського-Корсакова і «Борис Годунов» Мусогорського.

У 1908 році в Grand Opera під орудою Блуменфельда відбулось сім спектаклів «Бориса Годунова» з Шаляпіним у головній ролі.

У 1909 році Фелікса вразила тяжка хвороба – крововилив у мозок, наслідком якого став правосторонній параліч. Деякий час Блуменфельд обмежився лише педагогічною роботою.

В 1918 році він переїздить до Києва і повертається до концертної діяльності.

З 1918 – 1920 роки Блуменфельд очолював Державний музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка в Києві.

З 1920 –1922 – ректор Київської консерваторії. Сприяв об’єднанню двох концепцій музичної освіти, що існували в ХIХ та на початку ХХ століття в культурі України: академічної заснованої на західноєвропейській культурі виховання інструментальних виконавців і лисенківської, яка спиралася на вокально-хорові традиції українського виконавства. До роботи в навчальному закладі він залучив таких видатних музикантів як Д. Бертьє, Є. Муравйова, Б. Лятошинського.

Фелікс Блуменфельд – автор більше ста фортепіанних творів, 50 романсів.

Помер Блуменфельд у Москві 21 січня 1931 року.

Розповідь підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про видатного композитора і диригента Фелікса Блуменфельда, завітайте в бібліотеку філії №3 або подивіться в інтернеті.

 

 

Борис Лятошинський – творець нової композиторської мови в українській музиці початку ХХ століття: для 10-х, 20-х років ХХ століття його засоби письма стали зразками модерністської композиторської техніки, стилю і особливо, світосприйняття. Вже в стилі раннього періоду творчості молодий Лятошинський зумів поєднати традиційне з новим – модерним. Саме пошук нового став на той час, рисою, притаманною майже всім галузям мистецтва, і українське мистецтво, зокрема музичне, не є винятком.

В контексті цього процесу стиль Бориса Лятошинського став зразком українського варіанту експресіонізму та символізму.

Борис Миколайович Лятошинський – український композитор, диригент, педагог – народився 3 січня 1895 року в Житомирі в інтелігентній сім’ї.

Батько, Микола Леонтійович, був вчителем історії, крім роботи педагогом займався і науковою діяльністю у галузі історичних наук, а як директор різних гімназій вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі.

Борис змалечку зачаровувався звуками музики. Мати, Ольга Борисівна, мала добру освіту, грала на фортепіано, чудово співала і передала свої музичні таланти дітям Борису і Надії. Частими були домашні концерти, в яких маленький Борис брав участь, граючи на фортепіано. Він виконував твори, які розучував разом з матір’ю.

Освіту почав здобувати у Першій Київській чоловічій гімназії у серпні 1904 року, потім навчався із серпня 1906 року в Немирівській чоловічій гімназії, де директором був його батько. З 1 вересня 1908 року по 15 лютого 1911 року навчався у чоловічій гімназії міста Златополя, де його батько також був директором. У Златополі Борис серйозно почав займатися музикою – навчався гри на скрипці у викладача гімназії Бенціона Хаїмовського, грав в учнівському оркестрі. В14 років написав кілька музичних творів, серед яких струнний та фортепіанний квартети.

Із Златополя свідоцтво з 6 класу видано до Житомирської Другої чоловічої гімназії, яку закінчив у 1913 році .

У 1913 році Борис Лятошинський переїхав до Києва, та вступив на юридичний факультет Київського університету. Але цікавість до музики перемагала. До батькових іменин (19 грудня 1913 року) Борис написав «Концерт для фортепіано, скрипки і віолончелі», який пізніше виконав з іншими музикантами у Житомирі у першій половині 1914 року. Подія набула значного розголосу, і батьки, які і раніше ставились схвально до композиторських здібностей Бориса, тепер переконались у тому, що хлопець і справді має неабиякий талант.

Водночас, з навчанням в університеті, готувався до вступу в консерваторію і приватно навчався музиці у професора Київської консерваторії Рейнгольда Моріцевича Глієра. Після запрошення Глієра Борис став студентом його класу.

Найімовірніше наприкінці 1913 – початку 1914 року Борис познайомився з своєю майбутньою дружиною Маргарито Царевич. Їм обом було по 18. Вона на той момент вже навчалася у тільки-но відкритій Київській консерваторії. Маргарита була старшою за Бориса на півроку і, на відміну від нього, вже офіційно вважалася студенткою музичного вишу. Понад те – її батьки найняли Лятошинського як репетитора з гармонії.

За кілька місяців занять кохання запалило серця обох. Перші спроби Лятошинського письмово освідчитися своїй учениці датуються травнем 1914 року. Вона називала його «Великий Котя», він її – «Маленький Котя». У Ворзелі, де був маєток Царевичів, у них було своє секретне місце біля «чарівної лавочки» у « зачарованому лісі». На тому місці вони залишали маленькі записочки.

Обвінчалися вони у квітні 1917 року, а цивільний шлюб взяли аж у 1963 році. Дітей, на жаль, не мали: Маргарита втратила дитину на пізньому терміні наприкінці 1920-х, і це було великою трагедією для обох. Через кілька років до них з Ташкента відправили мешкати маленьку племінницю Маргарити – Ію Царевич. Попри те, що батьки її були живі, виховувалася вона все ж Лятошинськими.

Історія кохання основоположника українського симфонізму Бориса Лятошинського та Маргарити Царевич справді захоплює. Шлюб, який тривав 51 рік – сповнений ніжності і взаєморозуміння.

Закінчив у 1918 році юридичний факультет Київського університету, у 1919 році – Київську консерваторію у класі композиції Рейнгольда Глієра.

Борис Лятошинський по закінченні Київської консерваторії з 1919 року почав працювати в ній викладачем музично-теоретичних дисциплін і до останніх днів життя не залишав педагогічної роботи. Він виховав цілу плеяду талановитих композиторів, серед яких – І. Шамо, Ю. Щуровський, Л. Спасокукоцький, М. Полоз, О. Канерштейн, Л. Дичко, І. Карабиць та багато інших.

Борис Миколайович умів органічно розкрити особливості таланту свого учня, розвинути здатність до симфонічного мислення й навчити користуватися яскравою палітрою оркестрових фарб.

Енциклопедичні знання Б. Лятошинського в галузі музичної і загальнолюдської культури, висока технічна озброєність новітніми художніми засобами були тим невичерпним джерелом, яке постійно живило творчу уяву учнів. Борис Миколайович ставав непримиренним, коли йшлося про правдивість, щирість мислення і повноту художнього висловлювання.

Методика занять Бориса Лятошинського зі студентами обов’язково включала вимоги акуратності й уваги до деталей, музичного правопису, цільності та стрункості форми, якості написання твору і доведення роботи до логічного завершення.

Період 1920-х у творчості композитора – це формування власного стилю. Він викладає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії. З 1922 року веде в ній клас композиції. З 1922 по1925 роки Борис Лятошинський очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича. На засіданнях асоціації митці знайомилися з музикою ХХ століття. У той період композитор звертався переважно до камерних жанрів. Він написав струнний квартет №3, Тріо для фортепіано, скрипки і віолончелі, дві сонати для фортепіано, цикл фортепіанних п’єс «Відображення».

У другій половині 20-х композитор написав Струнний квартет №3, Сонату для скрипки й фортепіано, Баладу для фортепіано; тоді ж знову звернувся до великих форм («Увертюра на чотири українські народні теми», опера «Золотий обруч» за повістю І. Франка «Захар Беркут».

У 30- роках Б. Лятошинський створив сюїту з своєї музики до кінофільмів (1931 – 1932) та Симфонію №2 (1936), низку романсів, обробок українських народних пісень. Пише оперу «Щорс». Поряд з написанням власних творів Лятошинський редагував і оркестрував оперу «Енеїда» М. Лисенка, оркестрував балет «Комедіанти» і оперу «Шах Сенем» Р. Глієра. У 1937 році блискуче оркеструє оперу «Тарас Бульба» Лисенка. Творчу працю Лятошинський весь час поєднував з педагогічною роботою. Продовжував викладати у Київській консерваторії. 1935 року Борису Миколайовичу присвоєно звання професора. У 1935 – 1938 роках Лятошинський паралельно викладав у двох консерваторіях – Київській і Московській ( у Московській йому теж дали професорську посаду). З 1939 року і до початку війни Борис Лятошинський обіймає посаду голови Спілки композиторів України. Напередодні війни, у квітні 1941 році, у Київській філармонії відбувся успішний концерт композитора, де він сам продиригував свою Симфонію №2 та інші твори.

Під час війни Лятошинського було евакуйовано до Саратова, де розмістилася Московська консерваторія, у якій композитор продовжував працювати. Там же було організовано радіостанцію «Тарас Шевченко», що транслювала передачі для партизанського підпілля України. На цій радіостанції працювали як Борис Миколайович, так і його дружина Маргарита Царевич.

Композиторська праця Б. Лятошинського воєнних років була плідною. Ним створено «Український квінтет», за який він отримав Державну премію, Струнний квартет №4, Сюїта на українські народні теми для струнного квартету, Сюїта для квартету дерев’яних духових інструментів, Тріо №2, Сюїта і Прелюдії для фортепіано, романси на вірші В. Сосюри, М. Рильського.

Після повернення до Києва влітку 1944 року композитора призначено художнім керівником Української філармонії. Він викладає у консерваторії і працює музичним консультантом в Радіокомітеті. У повоєнний період Борис Лятошинський збагатив скарбницю української та світової класичної музики багатьма творами – це Симфонія №3, численні концерти, музичні поеми та хори.

В 1950-1960 роках зростає його інтерес до слов’янської культури. Борис Миколайович вивчає сербський, польський, хорватський, болгарський фольклор.

Серед останніх творів Б. Лятошинського симфонії №4 і №5, «Слов’янська сюїта» та «Лірична поема».

Борис Миколайович Лятошинський помер 15 квітня 1968 року. Дружина Маргарита пережила його на 14 років.

В українській культурі Борис Лятошинський за своїм значенням для музичного мистецтва – месійна постать. Він виховав плеяду композиторів, які вже в другій половині ХХ століття стануть елітою українського мистецтва.

Життя визначного музиканта і справжньої людини продовжується у звучанні його творів, і пам’ять про нього не згасне, бо залишив по собі добрий слід на нашій землі.

Розповідь підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про представника модернізму та експресіонізму в українській класичній музиці Бориса Лятошинського, то завітайте в бібліотеку філії №3 або подивіться в інтернеті.