Пабло Руїс Пікассо  – іспанський та французький художник, скульптор, графік, кераміст і дизайнер.

Пабло Пікассо народився 25 жовтня 1881 року в Малазі, шумному портовому місті на півдні Іспанії. Його батьки – Марія Пікассо Лопес і Хосе Руїс Бласко.

Мати належала до багатого роду власників виноградних плантацій.

У сім’ї було четверо дітей, Пабло був  старшим. Хосе Руїс Бласко був художником і вчителем малювання у школі  Сан Тельмо в Малазі. Пабло малював змалку. Говорять, що його першим словом було – олівець. Талант хлопчика проявився у 7 років.

1891 року родина покинула  Малагу, оскільки батько отримав посаду викладача інституту в місті Ла-Коруньї.

У 1895 році родина переїхала до Барселони, де Хосе став працювати у художній школі Ла-Лонха.

Для навчання в цій школі Пабло був ще малим, але батько наполіг на тому щоб син спробував вступити на конкурсній основі. Хлопець чудово склав іспити та почав своє навчання.

Взимку 1895 року  Пабло Пікассо написав перше академічне полотно – «Перше причастя».

1897 року Пікассо представив полотно «Наука і милосердя» на Виставці мистецтва у Мадриді.

В 1897 році Пікассо  продовжив освіту в мадридській Академії витончених мистецтв. Незабаром він зрозумів, що  Академія нічого йому не дасть і повернувся до Барселони, де організував власну студію. Йому виповнилося тоді всього 16 років.

Пікассо мріяв потрапити в Париж. Його мрія збулася в 1900 році. У  1904 році він остаточно оселився в Парижі.

1900 – 1904 роки називаються «блакитним» періодом у творчості Пікассо, бо більшість створених ним картин написано в холодних блакитних тонах.

«Рожевим» періодом у творчості Пабло Пікассо, коли саме рожева фарба домінувала у палітрі митця, прийнято вважати короткий період від осені 1904 до 1905 року.

У 1905 році пише найвідоміший твір «рожевого» періоду – «Дівчинка на кулі».

Особливе місце у творчості Пабло Пікассо посідає тематика кубізму. Спільно з Ж. Браком у 1907 році вони створюють новий напрям в образотворчому мистецтві – кубізм. Період кубізму у творчості художника закінчився після Першої  світової війни. Але деякі елементи кубізму Пабло використовує до 1921 року.

У 1937 році німецька і італійська авіація знищила Герніку – столицю басків. Ця новина настільки вразила художника, що за два місяці Пабло Пікассо пише одне з найвідоміших полотен –« Герніка». Саме його було виставлено на Всесвітній виставці в Парижі.

Під час Другої світової війни Пабло Пікассо жив у різних місцях Франції.

У післявоєнний час митець створює не лише полотна, а й займається ремеслами та ручною працею. Він створює декоративніт тарілки, статуетки, картини.

 Помер Пабло Пікассо 8 квітня 1973 року в Мужені, Франція.

Пабло Пікассо лишив по собі понад 80000 робіт.

Розповідь про  іспанського і французького художника Пабло Пікассо підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про митця, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте в інтернеті.

 

 

 

 

 

Художник Сергій Іванович Васильківський. Це ім’я відоме не тільки в Україні, а і в багатьох країнах світу.

19 жовтня 1854 року у місті Ізюм на Харківщині народився Сергій  Васильківський в сім’ї писаря.

Батько художника, Іван Федорович Васильківський, народився у 1823 році в родині священника  Різдво-Богородичної церкви слободи  Цареборисів Ізюмського повіту Феодора Васильківського. Як син священника навчався у Харківській духовній семінарії. Він не скінчив і нижнього відділення – був звільнений. Скоріш за все Іван навчався коштом батька, який не мав можливостей його утримувати на навчанні, а можливо не мав жодного хисту до духовного служіння.

Після звільнення Іван Васильківський подався на цивільну службу. В 1853 році він одружився, його дружину звали Параскева Уріїлівна.

1861 року батьки Сергія переїхали до Харкова, головного культурного центру Слобожанщини. У Харкові родина  Васильківських придбала  міську садибу з дерев’яним будинком, у 1870-ті роки будинок було обкладено цеглою.

У Харкові почалося навчання Сергія у гімназії, його дружба з Петром Левченком. Сергій і Петро разом ходили на заняття, сиділи за однією партою. Обоє були захоплені музикою: Сергій грав на кобзі, співав; Петро віртуозно грав на фортепіано. Обоє гарно малювали.  Їх учителем малювання у Харківській гімназії був учень  Карла Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв, колишній кріпак – Дмитро Безперчий. Обоє  були закохані у дочку маестро – Софію Безперчу, яка обрала Сергія. Крім того, Сергій Васильківський паралельно навчався у художниці Марії Іванової-Раєвської.

Після п’яти років навчання в гімназії на вимогу батька вступив до Харківського ветеринарного училища. Але 1873 року він залишив там навчання, через неплатоспроможність і влаштувався працювати деякий час канцелярським службовцем при Харківському казначействі.

Нарешті Сергій зважився на розрив відносин з батьком, який не бажав бачити сина-маляра.

У 1876 –1885 роках Сергій Васильківський навчався у пейзажному класі Петербузької Академії мистецтв у Михайла Клодта і Володимира Орловського. Дотепний  Сергій подружився з Володимиром Орловським. Оскільки батько відмовився допомагати, Сергій зазнав нестатків, жив на горищі в Академії разом з П. Мартиновичем, О. Сластьоном, Г. Ладиженським, М. Самокишем, Я. Ціонглінським.

У 1879 році за етюд з натури С. Васильківський одержав першу академічну нагороду – малу срібну медаль. У 1881 році здобув другу малу срібну медаль.

1883 року молодий Сергій  часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів.

За картину «На Дінці» (1885 ) отримав золоту медаль і право на зарубіжну поїздку  для фахового вдосконалення.

Після академії Сергій і Софія мали дилему: 1.Одружитися, але тоді Васильківський втратить право на безкоштовне стажування за кордоном. 2. Відкласти вінчання щоб Сергій міг поїхати в Європу. Софія вирішила чекати.

У березні 1886 року Сергій Васильківський виїхав за кордон. Жив у Франції та подорожував Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою й Німеччиною, де познайомився з колекціями художніх музеїв. Художник удосконалював майстерність, користуючись порадами В. Орловського та І. Похитонова, які жили в той час у Парижі.

Васильківський багато працював і виставляв свої твори у Паризькому салоні. Він навіть отримав унікальний дозвіл виставляти свої роботи коли, скільки завгодно без рішення комісії.

Коли Сергій  повернувся, батько після 12 років мовчанки заговорив із сином. У рідному місті на нього чекала сумна звістка – не дочекавшись коханого, померла від сухот Софія Безперча, яка очікувала його 10 років. Після смерті нареченої Сергій Іванович Васильківський не шукав собі пари, залишився самотнім, віддаючи всі свої сили роботі. Тільки вісім років по тому в його житті з’явилася жінка – Тетяна Тимофіївна, колишня послушниця Курязького монастиря.

Перебування за кордоном укріпило наміри художника спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві.

Живописець-пейзажист працював також і в історичному  жанрі.

Сергія Васильківського називали «поетом українського малярства» за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів. Типовий сюжет картин – озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку. Переважно, твори художника мали узагальнений характер, в яких була відсутня динамічна дія  чи поширений в той час етнографічно-побутовий сюжет,за винятком таких, як «Сутичка козаків з татарами» (1892) і «Побачення» (1894). Вони трактувалися романтично і були споріднені за настроєм з народним пісенним фольклором. Розквіт творчості письменника припадає на останню третину ХIХ століття, період, коли в Україні  діяли Емський указ та Валуєвський циркуляр. Сергій Васильківський – автор відомого портрета Тараса Шевченка з авторським підписом (1910 –1911). Васильківський був членом журі конкурсу на проект пам’ятника Шевченкові 1911 року.

 С. І. Васильківський був справжнім майстром часу українського Відродження рубежу Х IХ – ХХ століть: виконав розписи будинку Полтавського губернського земства (1903 –1907), разом з М. Самокишем підготував і видав альбом «З української старовини» (1900) та  «Мотиви українського орнаменту» (1912).

 Автор близько 3000 (більшість втрачена в роки Другої світової війни) робіт, зараз в музеях і приватних збірках нараховують близько 500 його творів. Перед смертю він заповідав Музею Слобідської України понад 1340 своїх картин.

Помер Сергій Іванович Васильківський 8 жовтня 1917 року в Харкові.

Розповідь про  українського живописця, пейзажиста, баталіста Сергія Івановича Васильківського підготувала бібліотекар бібліотеки-філії  №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте  більше дізнатися про митця, то завітайте  до бібліотеки філії №3 або перегляньте в інтернеті.

 

Богдан Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року у селі Новиця Горлицького повіту, Австро-Угорщина.

Горлицький повіт Лемківщини, де народився Б. І. Антонич, входив до суцільної української смуги населення.

Батько Богдана Ігоря, священник Василь Антонич, навчався у гімназії в містечку Сянок, яке належало до Перемиського, згодом Галицького князівства. Теологію батько Антонича вивчав у Львові, згодом у Перемиській семінарії. Наука зміцнила його патріотичні  стремління. Звідси вирішальний вплив на формування українськості свого сина. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила перед народженням єдиного сина. Мати майбутнього письменника – Ольга Волошиновець походила із села Липовець Сяноцького повіту. Початкову освіту майбутній поет здобув під наглядом приватної вчительки.

Упродовж 1920 – 1928 років навчався у гімназії гуманітарного типу імені  Королеви Софії у Сяноку. Зважимо: гімназія у Сяноці була єдиною на цілу Лемківщину, де вчили українську мову. Серед 400 учнів українців було 80. У гімназії викладали, зокрема,  професор Володимир Чайківський, професор Лев Герц. З першого і до останнього класу Антонич відзначався як найкращий учень. Із середини 1920-х років батьки Богдана Ігоря Антонича  жили в селі Бортяни (тепер Львівська область), де отець Василь був місцевим парохом. Б. І Антонич часто приїжджав сюди, тут написав низку своїх творів.

Протягом 1928 –1933 років Антонич – студент Львівського університету імені Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність – польська філологія).

Щодо  навчання у Львівському університеті Яна Казимира, то п’ять років стали чільним етапом формування майбутнього письменника. Хоча мовою викладання стала тільки польська, а серед викладачів не було жодного українця,  випускник Сяноцької гімназії Богдан Ігор Антонич, крім сумлінного виконання навчальної програми, самостійно, наполегливо працює над українознавством. У засвоєнні здобутків світової літератури найбільшу роль відіграв історик і теоретик літератури професор Юліуш Кляйнер. Під керівництвом Юліуша Кляйнера Богдан Ігор Антонич написав дві семінарські роботи, зокрема «Фантастичний світ  в «Зачарованому колі» Ридла, «Затопленому дзвоні» Гауптмана і «Балладині» Словацького та «Будова «Мазепи» Словацького».

У 1934 році Б. І Антонич одержав диплом магістра філософії.

Та навіть для високоосвіченого українця в тодішній Польщі державної роботи не було, тож поет заробляв пером.

Друкував у журналах і газетах вірші, статті про літературу і мистецтво.

Ще під час навчання в університеті Богдан Ігор Антонич пройшов також курси іноземних мов. За таким самим принципом вивчав Антонич і українську мову та літературу. Річ у тім, що через історичні обставини повноцінного курсу української філології у Львівському університеті в часі навчання Антонича не було. Всі курси, пов’язані з україністикою, Антонич слухав завдяки тому, що в університеті працював Ян Янув, польський філолог, головним зацікавленням якого були українські тексти 16-17 століть, здебільшого в порівнянні з польськими, та українська діалектологія Галичини. З одного боку вивчення давньоукраїнської  писемності для Антонича було обов’язковим щодо навчальної програми, а з іншого, дало можливість ґрунтовно вивчити та попрацювати із давньоукраїнськими текстами, пам’ятками своєї старовини, адже проводив ці курси  учений українського походження, українофіл.

Усі семінарські роботи та іспити Антонич складав на «відмінно».

У його дипломі магістра філософії із спеціальності «польська філологія» – теж  лише «відмінні оцінки». Звісно, такі результати – це наслідок наполегливої праці.

Відвідини лекцій та участь у семінарах не були єдиним  заняттям Антонича під час навчання в університеті.

Не можна уявити його поза гуртком україністів, що існував  у Львові в другій половині 20-30-х років. Цей гурток збирав всю тодішню свідому , національно-орієнтовану, творчу молодь. Учасники гуртка обговорювали проблеми літератури та мистецтва, зачитували реферати,  рецитували власні твори. Серед відомих діячів української культури та науки в різний час до гуртка україністів входили  Петро Коструба, Євген Юлій Пеленський, Іван Ковалик, Теоктист Пачовський, Степан Щурат, Ірина Вільде та багато інших.

Антонич був членом гуртка студентів україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти» у Львові. Власне, цей гурток створив умови для того, аби Антонич проявив себе як літератор.

Адже на сходинах студенти читали й обговорювали доповіді на теми української мови та літератури, а також зарубіжної літератури.

Б.І. Антонич брав участь у роботі гуртка, часто читав  свої поезії, обстоював потребу єдиного українського правопису, обов’язкового для всіх українців .

Перший свій вірш опублікував 1931 року в пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії в багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на  велику поетичну творчість ,поет все-таки знаходив час на працю в інших журналах та публіцистику. Він виступав з доповідями про українську літературу, робив переклади, писав рецензії, публікував сатиричні фейлетони. Вів літературну хроніку у часописі «Дажбог». Крім того він випробував свої сили в прозі та драматургії. Він  склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.

Проводив редакторську діяльність, деякий час редагував журнал «Дажбог» і разом з Володимиром Гаврилюком журнал «Карби». Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику.

Попри насичену творчість, Б. І. Антонич був щасливим і в особистому житті.

У нього була наречена. Її звали Ольга Олійник – дівчина народилась на 15 днів раніше нього, 20 вересня 1909 року в селі Терпилівка. Родина була незаможною, батько працював учителем, мати рано померла.

Ольгу познайомили з Антоничем В. Ласовський та Оксана Гаращак  у 1934 році.

Та до весілля так і не дійшло. Батьки Антона не надто жалували дівчину, бо була бідна.

 Єдина  хто поставився із розумінням до Ольги – це тітка Антонича. Параскева Волошиновець дуже переймалася, що рідня хлопця так відчужується від дівчини, адже Богдан Ігор любить її. Але на той час молоді закохані не звертали на це уваги. Як раптом на початку червня 1937 року самопочуття Антонича стало різко погіршуватися.

Помер Б. І. Антонич 6 липня 1937 року. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легень перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало.

Похований 8 липня 1937 року у Львові на Янівському цвинтарі.

Ольга Олійник ще у час війни зникає зі Львова.

Після війни вона виходить заміж  за Зенона  Ксєнжопольського з містечка Седлце. Зенон 1927 року народження, був на 18 років молодшим від Ольги. Не вінчались вони ні в костелі, ні в церкві. Вся родина Ксєнжопольських походить із Підляшшя.

Ольга сильно різнилася від навколишнього сіро-бурого світу. Була дуже культурною жінкою, завжди елегантно одягнена. Вона дуже багато читала – не лише книжки, а і пресу. Знала дуже багато про події в Польщі  і у світі. Однак у заміжжі була нещаслива. Дітей подружжя не мало. Померла Ольга 13 січня 1986 року у Холмі.

 Першою книжкою Антонича стала збірка поезій «Привітання життя» (1931).

У 1934 році побачила світ друга поетична книга «Три перстені».

1936 рік – збірка «Книга Лева».

По смерті Антонича з рукописної спадщини поета видано дві книжки «Зелена Євангелія» (1938) та «Ротації»(1938).

Розповідь про українського поета, прозаїка, перекладача, літературознавця Богдана Ігоря Антонича підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Вас зацікавив письменник Б. І. Антонич, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

 

Іван Тобілевич (театральний і літературний псевдонім – Іван Карпенко-Карий є знаковою постаттю української культури кінця ХIХ – початку ХХ століття. Його назавжди вписано в її історію як громадського й культурного діяча, визначного організатора українського професійного театру, режисера й актора, одного з чільних драматургів  ХIХ століття. Із його іменем пов’язано не одну славну сторінку в діяльності «театру корифеїв» й у розвитку української драматургії.

Творчість І. Карпенка-Карого – мистецька вершина відтворення засобами класичного реалізму життя та побуту українського народу, нове для України того часу ідейно-художнє  явище.

Іван  Карпович Тобілевич народився  29 вересня 1845 року у слободі Арсенівці на Херсонщині в багатодітній сім’ї управителя поміщицького маєтку. Його батько, Карпо Адамович Тобілевич, мав дворянські корені, мати, Євдокія Зіновіївна Садовська,  була простого роду, походила з містечка Саксагань.

 Вплив матері на виховання дітей був визначальним. Не випадково, ставши відомими діячами української театральної сцени, вони обрали псевдоніми за дівочим прізвищем матері та місцем її народження: Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. Іван Тобілевич узяв псевдонім від імені батька та прізвища героя п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого.

Натомість менше відомо про польське коріння Тобілевичів.

У ХVI столітті це прізвище писали як Тубєлевич або Тубілевич – у давніх паперах бачимо так і так. Свій герб Тшивдар  (Трживдар) цей рід одержав з рук Короля Польського та Великого Князя Литовського Сигізмунда.

Дитинство майбутнього драматурга пройшло в Арсенівці  та Кам’яно-Костуватому. Іван зростав у селянському оточенні. Після науки в дяка Іван «майже першим учнем» закінчив трьохкласне  Бобринецьке повітове училище, в якому  провчився від 1856 до 1859 року.

1860 року починає працювати писарчуком у канцелярії пристава в містечку  Мала Виска, потім канцеляристом у Бобринецькій ратуші.

 В 1862 –1863 – знайомство з М. Кропивницьким,  перші виступи в бобринецькому театральному гуртку.

Захоплення Івана сценою було настільки сильним, що юнак ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі.

1864 року  працює канцеляристом у Бобринецькому повітовому суді. Був «писцем» кріпосних справ і столоначальником кримінальної частини.

1865 року Іван Карпович  переїздить до Єлисаветграда, де працює на посаді столоначальника повітового поліцейського управління.

1866 –  працює секретарем Єлисаветградського міського поліцейського управління. Займається громадською та аматорською театральною діяльністю.

1868 –1869 роки – робота секретарем Херсонського міського поліцейського управління, потім знову Єлисаветградського.

Повернувшись до Єлисаветграда в жовтні 1869 року, Іван Тобілевич оселився на околиці міста, на правому березі річки Інгул.

Одружився Іван Тобілевич з Надією Тарковською у1869 році. Батьки Надії були освідченими та багатими людьми. Рід Тарковських теж  має польське коріння.

Надія Карлівна Тарковська народилася 13 березня 1852 року в селі Тимофіївка. 23 березня дівчинку похрестили, запис у книзі Благовіщенської сільської церкви зробили. Спочатку у Надійки була домашня освіта – мова, музика, згодом вона навчалася у Єлисаветграді. На дозвіллі дівчина долучалась до доброчинної праці. Брала участь у роботі благодійного товариства, яким керувала дружина місцевого вчителя, аристократка пані Рогальська. Вона залучала дівчат із дворянських родин до праці волонтерів – вони шили білизну для вихованців сирітського притулку, постільні речі для земської лікарні. Надія збирала книжки для місцевої народної бібліотеки, опікувалася книгозбірнею. У бібліотеці пані Рогальської відбулася зустріч 24-річного Івана Карповича Тобілевича з16-річною Надією Тарковською. Саме тоді режисер-аматор, Іван Тобілевич, задумав поставити драму Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Уявляв себе в ролі Назара, а знайти виконавицю на роль Галі Кичатої не вдавалося. Раптом у його думки урвалася дивовижна гра на роялі. То була Надійка Тарковська. Він запросив дівчину зіграти роль сотникової  в аматорському театральному гуртку. За рік  вона вийшла за нього заміж.

У 1870 році епідемія холери забрала матір і батька Надії Карлівни. Молодшого брата, 9-річного Олександра, Надія взяла жити до себе.Того ж року помер немовлям син-первісток Віссаріон. Та життя тривало. Один за одним з’являлися малята: Галя (1872), Назар (1874), Юрій (1876), Микола (1877), Катерина (1878), Орися (Ярина; 1879).

На честьТараса Шевченка Іван Тобілевич назвав своїх дітей іменами героїв п’єси Кобзаря – Назар і Галя, а другу дочку назвав Ориною – іменем героїні з поеми «Невольник».

Купуючи у вдови єлисаветградського священника Якова Курлова будинок із флігелем та садибою за 2 тисячі рублів, заможний економ панських маєтків Карпо Адамович Тобілевич, вочевидь, не думав про те, що цьому будинкові судилася надзвичайна доля.

Нагледівши у передмісті Бикового будинок на вулиці Знам’янській, дбайливий господар, очевидно, спокусився  величезною садибою, що тягнулася до сусідньої вулиці, а також краєвидом із вікон на Знам’янську церкву.

Тоді, далекого 1872 року, купівля садиби могла і не відбутися, якби не старший син Карпа Адамовича Іван, який переїхав у Єлисаветград ще 1865 року разом із повітовою канцелярією.

У цьому будинку народилися діти від першого шлюбу Івана Тобілевича   з дворянкою Надією Тарковською.

Але повернемося до шлюбу Івана Тобілевича з Надією Тарковською. Як уже згадувалося, 1870 року її батьки померли під час епідемії холери. Надія отримала у спадок величезний маєток, 652 десятини чорноземів – у селі Миколаївка Херсонської  губернії. Це неподалік Єлисаветграда. Помістя обтяжене величезними боргами, швидше за все, спіткала би доля подібних маєтків – бути проданим з торгів. Але ним почав опікуватися Іван Карпенко-Карий. Людина практична й енергійна, він узяв позику в банку й погасив дрібні заборгованості. Натомість великих кредиторів драматург умовив почекати. Відтак здав  родючу землю в оренду, щоб дістати гроші, а в користуванні сім’ї залишив невеличку ділянку біля будинку в Миколаївці.

Так на колишніх землях Тарковських заснувався мальовничий куточок, який Карпенко-Карий назвав на честь своєї на той час уже покійної дружини – хутір Надія.

І все-таки молоді Тобілевичі знаходили час для громадських справ. Іван Карпович до 1876 року очолював аматорський гурток при Земському благодійному товаристві у Єлисаветграді. Був і режисером, і артистом. Надія викроювала час грати у виставах аматорського гуртка, писати аранжування до українських пісень.

Та у 1876 році важко захворіла старша дочка – у чотирирічної дівчинки на спині став рости горб. Потім хвороба скривила ніжку, повністю знерухомила маля. За порадою лікарів вирішили негайно везти Галю на лиман під Одесу. А Надія Карлівна була при надії, ось-ось мала народити п’яту дитину. Іван  Карпович разом із своєю матір’ю повіз до Одеси хвору. Вони оселилися за  півверсти від лиману, в кимось залишеній землянці. Відрами батько носив лікувальні грязі для Галі на купіль, особисто купав доньку і стежив за температурою, носив чисту воду в землянку, рубав дрова для багаття, ходив у Одесу за продуктами. Мати Івана  Карповича варила обід, прибирала в курені, прала одяг. Спека, безгрошів’я, безнадія підточували. У бухті лиману Іван Карпенко-Карий познайомився з місцевими рибалками, допомагав їм  закидати і витягувати волок. Одесити пригощали гостя рибою, давали йому стільки риби, скільки той міг забрати. Так пройшло літо 1876 року. Галочці покращало.

Залишаючись люблячою дружиною і чуйною мамою, до 1879 року Надія Карлівна продовжувала брати участь у благодійних виставах Єлисаветградського аматорського театрального гуртка.

У 1879 році померла мати Івана Карповича.

 Хвороба Галі загострилася, горб знову став рости, дівчинка зовсім перестала ходити. От і зважилася 29-річна Надія Карлівна вирушити з Галею на лиман під Одесу. Сама у холодній землянці доглядала за донечкою –  носила відрами цілющі грязі з лиману для купелі, носила чисту воду, аби помити  Галю. Збирала, рубала дрова, готувала їжу, прала одяг, ходила до крамниці за продуктами. Найняти когось у помічниці коштів не було. Там на лимані Надія Карлівна підхопила застуду, яка перейшла в запалення легень.

Залишившись в Єлисаветграді на господарстві без дружини, Іван Карпович був і нянькою і сестрою милосердя, спав у одязі, харчувався нашвидкуруч. Це був час єврейських погромів. У його будинку облаштувався лазарет і притулок для кількох єврейських родин із дітьми, яких Іван Карпенко-Карий поселив у флігелі, на горищі, у сараї. Довкола вирувало чуже горе, про свої біди ніколи було думати. Доволі швидко у Надії Карлівни запалення легень перейшло в сухоти. Всі сімейні заощадження пішли на лікарів і ліки.

У цьому шлюбі Іван Тобілевич зазнав і доброго й лихого. Його щастя було недовгим – навесні 1881 року померла від сухот дружина Надія, а влітку 1882 року – найстарша донька Галя.

1883 року в альманасі «Рада» Іван Карпович надрукував оповідання  «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Під псевдонімом Карпенка-Карого стає актором трупи М. Старицького.

У 1884  році одружився зі співачкою трупи  Старицького Софією Віталіївною Дітковською.

Його друга дружина Софія теж була  представницею польського шляхетського роду.

Пані Софія не лише виступала на сцені, але й перекладала з польської – наприклад, драми «В липневу ніч» Болеслава Горчинського та «Зачароване коло» Люціана Ригеля, які побачили світло рампи на сцені Київського театру Миколи Садовського. Вона також допомагала чоловікові адаптувати драму Юзефа Коженьовського «Карпатські гуралі», яка в українській переробці  дістала назву «Гуцули».

1884 року  І. Карпенко-Карий заарештований і засланий до Новочеркаська, живе під наглядом поліції як політичний засланець.

  Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень»,  «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

1886 року у Херсоні виходить «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого.

У 1887 році  одержує дозвіл залишити Новочеркаськ. Переїжджає на хутір Надія біля Єлисаветграда. Живе під наглядом поліції. Займається господарством. Прагне поновити свою театральну діяльність. Листується з братами: М. Садовським і П. Саксаганським.

1888 – гласний поліцейський нагляд за драматургом змінюється негласним. Дозволено виїзд із хутора Надія. Відновлення акторської діяльності в українському народному театрі. Виїжджає на гастролі разом з Кропивницьким , Заньковецькою, Саксаганським, Садовським. Разом із Саксаганським згодом очолює окрему трупу.

1890 року вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

1897 року склав записку до з’їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з’їзду виголосив Панас Саксаганський.

1899 року написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини ХVIII століття.

У 1900 – 1904 роках створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

1906 року захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна.

 Помер Іван Карпович Тобілевич 15 вересня 1907 року у Берліні. Згідно із заповітом він похований на кладовищі села Карлюгівки, розташованого недалеко  від хутора Надія.

Розповідь про відомого українського письменника, драматурга, актора, одного з корифеїв  українського побутового театру Івана Карпенка-Карого підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Вас зацікавив митець І.Карпенко-Карий, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.