Обличчя історії України формують особистості. Це ті видатні історичні постаті, які залишили свій  важливий внесок в історії і стали гордістю України.

Микола Віталійович Лисенко – український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

22 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка народився син – Микола.

Батько  – офіцер орденського кірасирського полку. Мати, Ольга Єреміївна, походила з Полтавського поміщицького роду Луценків. Вона була вихованкою Смольного інституту шляхетних дівчат в Санкт-Петербурзі.

Перше виховання композитора було на аристократичний лад: вишукані манери, танці, чисто французька мова, уміння невимушено триматися у вітальні – ось що вимагалося від дитини… Але противагою до цього стала любов до українського побуту двоюрідних діда та баби за материнською лінією – Миколи Петровича та Марії Василівни Булюбашів. Саме їм належало село Гриньки з шістьма сотнями душ кріпаків. Отож у Гриньках славетні козацькі традиції шанували: коли народився  онук Коля, відсалютували двома пострілами  зі старовинних запорізьких гармат, що задля святкових урочистостей стояли посеред двору Булюбашів.

Вже в п’ять років мати Миколи , Ольга Єреміївна, побачила хист хлопчика до музики і розпочала опікуватись його навчанням. З п’яти років мати запросила вчительку гри на фортепіано. Вона сама чудово грала на роялі, відчувала музичність сина і дала йому перші уроки.

В шість років Микола вражав музичною пам’яттю та чистотою гри. Ще в першому класі Миколка написав пристойну польку – із вправним розвитком теми, звучною гармонізацією.

Лисенко після домашнього виховання вчився у Києві, спочатку в пансіоні Вейля, потім у пансіоні Годуена. За рівнем успішності київський пансіон Годуена хлопець закінчив кращим випускником.

Маючи 13 років, без особливих труднощів у 1855 році  Микола Лисенко вступив до 2-ї Харківської чоловічої гімназії, що стояла неподалік Благовіщенського базару, навпроти Благовіщенської церкви. В гімназії музику викладали відомі люди: композитор, піаніст-віртуоз і диригент М. Д. Дмитрієв та австрійський чех, кандидат музичних мистецтв Й. М. Вільчек.

Талановитий підліток швидко став популярним у місті як концертуючий піаніст, якого запрошували на бали і вечори, салонні концерти у попечителя Харківського навчального округу.

Закінчивши гімназію восени 1859 року зі срібною  медаллю, юнак вступив на природничий факультет Харківського університету. У 1860 році через матеріальні проблеми на постійне  мешкання батьки переїхали до Києва. А Микола Лисенко перевівся до Імператорського університету Святого Володимира. О тій порі студент фізико-математичного факультету узявся регулярно збирати фольклор та гармонізувати народні пісні.

У1861 році Микола Лисенко провів Новорічні свята і Різдво на Полтавщині, у сім’ї Павла Чубинського.

Ще під час навчання в університеті Лисенко долучився до діяльності «Київської громади», брав участь у підготовці «Словаря української мови» Бориса Грінченка, диригував студентським хором.

Із відзнакою Лисенко 1 червня 1864 року закінчив фізико-математичний факультет Київського університету – «за розрядом природничих наук», а в травні 1865 захистив дисертацію на ступінь кандидата природничих наук.

Будучи ще студентом, у вільний час від лекцій,  Микола Лисенко прагнув надбати ще більше знань та вмінь. Він  ретельно вивчав опери М. Глінки, О. Даргомижського, О. Сєрова, знайомився з музикою  Р. Шумана,  Р. Вагнера.

По закінченню Київського університету він працював у Таращі на посаді мирового посередника.

1867 року  Микола Віталійович виїжджає до Лейпціга, де два роки навчається в консерваторії, опановує гру на скрипці й орган, бере додаткові лекції з композиції й теорії музики. Тут він видає підготовлену ще в Києві збірку українських народних пісень. З успіхом  концертує європейськими сценами.

28 грудня 1867 року в Празі відбувся успішний концерт Миколи Лисенка, де він виконав багато українських пісень у власних фортепіанних аранжуваннях.

Перебуваючи у Лейпцігу Микола Лисенко написав перший значний авторський  твір – «Заповіт», поклавши на музику безсмертні слова Тараса Шевченка. У житті за кордоном окрім «пальцеломної піаністки», гастрольного графіки та насиченої консерваторської програми окремим рядком у навчанні Миколи Лисенка стали лекції з музично-теоритичних дисциплін.

У 26 років студент зустрів юну Ольгу  О’Коннор, яка мала ірландсько-французьке коріння і нічим не відрізнялась від бідових українок: розумна, вродлива, співуча.

30 липня 1868 року вони обвінчалися  і у вересні того року 18-річну Ольгу О’ Коннор чоловік забрав із собою до Лейпціга. Там молода дружина також розвивалв музичний хист, студіюючи вокал. Вона володіла прекрасним сопрано.

Подружжя  не могло мати  дітей і тому по 12 роках спільного життя розлучилися.

У1869 року, маючи 27 літ, Микола Віталійович закінчив  Лейпцизьку консерваторію, опанувавши чотирирічний курс за два роки. Фінал виявився блискучим. Додому він повернувся із солідним творчим багажем. У Києві молодий віртуоз відновив концертні виступи, але вже в новому статусі – професійний піаніст.

 1 лютого в 1870 році в залі Дворянського зібрання соліст дав знаменитий концерт. Відчуваючи зацікавленість публіки, він виступав не лише в Києві, а й у Полтаві, Чернігові тощо.

Микола Лисенко удосконалював свою майстерність у М. Римського-Корсакова в місті Санк-Петербурзі з1874 по1976 рік, познайомився  там  з М. Мусоргським,  О. Бородіним. Перебуваючи в Санк-Петербурзі пропагував українську народну музику, влаштував кілька виступів кобзаря О. Вересая перед громадськістю, вів роботу в Дирекції імператорського  російського музичного товариства, у Південно-Західному відділенні  імператорського російського географічного товариства, правлінні Київського літературно-артистичного товариства.

1878 року Микола Віталійович працює педагогом з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. В цей період Микола Віталійович взяв другий (цивільний) шлюб  з  Ольгою Антонівною Липською, яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу народилося 7 дітей (двоє з них померли в ранньому віці).

У 1904 році композитор відкрив у Києві свою Музично-драматичну школу, у якій здобуло освіту багато музикантів і акторів. Разом з О.Кошицем в 1905 році організував музичне хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя. Засновник і голова правління «Українського клубу».

Микола Лисенко входив до складу оргкомітету зі спорудження пам’ятників І. Котляревському в м. Харкові та Т. Шевченку у м. Києві.

У середу, 24 жовтня (6 листопада) 1912 року в Києві від інфаркту зненацька помер Микола Лисенко, знаменитий український композитор, піаніст, хоровий диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Похоронений на Байковому кладовищі у місті Києві.

Музика Миколи Лисенка й зараз живе на сценах театрів та у концертних залах. Митці сьогодення є спадкоємцями його духовного скарбу, вони знов і знов відкривають для слухачів безмежний океан творчості видатного українського композитора

Інформацію підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо вас зацікавила ця інформація можете завітати в бібліотеку-філію №3 і познайомитися з нею, або відшукати в інтернеті.

 

21 березня в усьому світі відзначається міжнародний день лісів, який був проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї  ООН 28 листопада 2012 року.

Щороку в цей день спеціалісти з усього світу обговорюють користь лісу, товарів та послуг, отриманих з лісу, люди можуть дізнатися про стале управління лісом, невиснажливе використання лісових ресурсів з метою їх збереження для майбутніх поколінь.

Традиція святкування Дня лісу була заснована в 1971 році під час загальних зборів Європейської конференції сільського господарства,  метою яких було обговорення важливості лісових ресурсів. Так і зародилася ідея, яка одразу ж була підтримана Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (ФАО) –  міжнародна організація під патронатом ООН.

Проблема збереження лісу та його багатств стоїть сьогодні в ряду найважливіших екологічних завдань для всіх країн світу.

Сама важлива функція лісу – це очищення повітря і вироблення кисню.

Одне дерево поглинає в рік стільки вуглецю, скільки виділяє один автомобіль, проїхавши декілька тисяч кілометрів, а також виробляє приблизно 120 кілограмів кисню на рік, що вистачає на сім’ю з трьох осіб протягом того ж року.

 Ліс це дім для великої кількості представників флори і фауни. Тут живуть тварини, птахи, комахи, а також росте дуже багато рослин.

Дерева іноді можуть приймати удари блискавки і при цьому  не загорятися. Це пояснюється тим, що електрика проходить через мокру поверхню прямо в землю.

Найчастіше блискавка вдаряє в дуб, сосну і ялину,  майже ніколи не вражає ліщину, в’яз і тополю.

Широколистяні ліси розташовані в помірному поясі Північної півкулі. Вони займають більшу частину території Західної Європи, за винятком Середземномор’я, зустрічаються у Східній Європі на території України та Польщі. Великі площі зайняті ними на півночі Китаю, Корейському півострові, в Японії.

В Північній Америці широколистяні ліси поширені тільки уздовж Атлантичного узбережжя й в Апалачах.

Широколистяні ліси не пристосовані до суворих зим. В широколистяних лісах ростуть: дуб, бук, граб, клен,  липа, в’яз, ясен, каштан.

Щовесни буковий ліс Халлербос у Бельгії стає синім. Це розквітають мільйони дзвіночків (диких гіацинтів), створюючи дивовижні візерунки усіх відтінків синього кольору на площі в кілька гектарів. Квітковий  килим вкриває все довкола протягом кількох століть. Звісно, квіти тут зривати заборонено.

В підлісках Східної Європи –  ліщина, черемха, польовий і татарський клени. У трав’яному покрові в  європейських лісах росте: пролісок, копитняк, медунка, маренка, осока волосиста, снить, зеленчук.

Хвойний ліс – це ліс майже з дерев хвойних порід. У Центральній Європі ними вкриті багато гірських масивів. Хвойні можуть виживати в холодних зимах, тому що замість листя, у них голки, що покриті воском, які дуже легко скидають сніг і втрачають мало води.

Найбільше хвойні ліси ростуть у північних регіонах земної кулі, зокрема у Північній Америці  та Скандинавії. У хвойних лісах є такі види дерев: кедр, ялиця, ялівець, кипарисові, псевдосуга, агатис, ялина, сосна, секвоя, модрина,  тисові В лісі ростуть чагарники: малина, лохина, чорниця. 

Цікавим фактом є те, що у Каліфорнійському лісі Ініо знаходиться найстаріше на планеті дерево, якому 4842 роки. Його назвали «Мафусаїл». Це сосна довговічна. Судячи з віку, дерево росло тоді, коли в Єгипті не була  побудована ще  жодна піраміда.

Мішаний ліс – природна зона лісів, що утворені хвойними і листяними деревними породами. В Євразії змішані ліси поширені в південній частині Скандинавії, на території Східно-Європейської  рівнини, в Карпатах, в помірному поясі гір Південно-Східної Азії.

У Північній Америці поширені в Аппалачах, Каліфорнії, у Великих озер.

Тропічні ліси ростуть в Південно-Східній Азії, Африці, Південній та Центральній Америці.

Найбільші тропічні ліси знаходяться в Бразилії (Південна Америка), Заїрі (Африка) та Індонезії (Південно-Східна Азія). Також тропічний ліс зустрічається на Гаваях, островах Тихого океану й Карибського басейну.

У дощовому тропічному лісі поширені м’ясоїдні рослини, котрі харчуються спійманими комахами й дрібними тваринами.

У місцях вирубок тропічних лісів вирощуються цінні сільськогосподарські культури: банани, манго, папайя, кава, какао, ваніль, кунжут, цукрова тростина, авокадо, кардамон, кориця, куркума, мускатний горіх. Ці культури використовуються в кулінарії та косметології.

Субтропічні ліси – ліси, поширені в Середземномор’ї, і в горах тропіків і субтропіків. Густий широколистий ліс, де вічнозелені дерева та чагарники. Тут ростуть ялівці, лавр, суничне дерево, дикі маслини, ніжний мирт, троянди.

Ліси зникають тому, що деревину використовують як паливо, їх знищують для одержання орних земель, відбувається всихання верхівок дерев, пожежі, повені, урагани, радіоактивне зараження («Рудий ліс»).

Ліс  – це важлива складова біосфери. За підрахунками вчених, за один сонячний день гектар лісу поглинає з повітря 120-280 кг. вуглекислого газу і виділяє 180-200 кг. кисню. Ліси мають величезний вплив на клімат і вологість, затримують танення снігу. Влітку під час дощів і злив дерева затримують вологу на листі і гілках, а восени – в опалому листі, мохах і кореневищах. Взимку ліси затримують сніг.

Наш світ дивовижний, неповторний і різноманітний! Здається, що може бути цікавішим, ніж щодня відкривати нові таємниці, інколи – так схожі на веселі жарти матінки-природи. Вона створила безліч чудернацьких дерев: дерева-хлібзаводи, дерева-мильні фабрики, молочні дерева, які можна «доїти»… Що це? Почуття гумору, чи природа не одразу здогадалася створити  корову, щоб отримати молоко?

Так жителям Бразилії дуже пощастило. Їм не обов’язково розводити корів, тому що молоко у їхній країні росте на деревах, які так і називають «молочна соска». Коли зачепити кінчиком ножа стовбур цього дерева, як з кори витікає рослинне молоко, яке перед вживанням, потрібно розбавити водою і закип’ятити.

В Африці є дерева, на яких  ростуть плоди, схожі на ковбасу. Їх плоди сягають до 60 см у довжину і мають досить апетитний вигляд. Ці «ковбаси» неїстівні для людини. Місцеві мешканці виготовляють із них різні прикраси та посуд, а також розмальовують і підвішують до стелі, як амулети.

Аборигени Америки не турбуються про мило чи шампунь, про пральний порошок чи рідину для миття посуду!

І зовсім не тому, що вони не люблять чистоту! Місцеві жителі отримують мильні засоби з мильних дерев. Якщо розтерти плоди такого дерева, то утворюється велика кількість мильної піни. Вимите нею волосся стає густим і блискучим – а шкіра ніжною та гладкою. Мильні горіхи добре відпирають  білизну, миють посуд, чистять ювелірні вироби, використовують під час прибирання і для миття автомобілів.

На островах тропічної Океанії росте дерево схоже на звичайний дуб. Плодоносить воно здоровенними «хлібинами» вагою до 12 кг! Плоди печуть, варять, сушать, зацукровують або їдять сирими. З м’якоті роблять тісто для млинців, а висушені плоди переминають на муку і печуть хліб і паляниці. Одне таке дерево може прогодувати цілу сім’ю з 4-5 чоловік. Є різновид хлібного дерева, яке називають «тістечком». Дозрілі жовтуваті плоди за смаком нагадують еклери з кремом.

У Бразилії ростуть вогняні дерева. Під час цвітіння їхні гілки вкриваються пухнастими «хмаринками». Люди збирають насіння вогняного дерева та виготовляють із пуху пряжу для тканин.

Також у Бразилії росте дерево, яке називають гарматним, оскільки його великі та тверді плоди схожі на ядра, а  звук який  вони видають при падінні, нагадують розрив снаряда. Їх діаметр сягає до 30 см, і важить кілька кілограмів. Знаходитись під таким деревом дуже небезпечно.

В бразильських лісах росте виноградне дерево. Проте плоди знаходяться не на гілках, а на стовбурі, які змінюють свій колір від ніжно-зелених до червоних, а відтак до темно-фіолетових. В плодах напівпрозора соковита (схожа на желе) м’якоть.

У джунглях Філіппін росте дерево-бензоколонка. У його плодах міститься сік, який загорається від іскри. Місцеві жителі використовують плоди дерева-бензоколонки для освітлення житла. Цей сік дуже схожий на бензин, його збирають у каністри і без будь-якої переробки заливають у автомобільні баки замість звичайного бензину.

У кожному лісі повно кривих дерев. Так у лісі Польщі є дерева вигнуті в один бік. Науковці припускають, що тут  проводився експеримент із вирощування заздалегідь викривленої деревини для меблів тощо. Посаджено ліс у 30-ті роки минулого століття. Та  війна перешкодила експерименту. Тому молоді сосонки виросли і стали природною дивовижею.

Розповідь підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більш детально ознайомитися з питанням «Ліси планети», то завітайте в бібліотеку-філію №3, або перегляньте в інтернеті

 

 

 

Маляр-імпресіоніст Теофіл Борисович Фраєрман народився 16 березня 1883 року в місті Бердичів Київської  губернії, в заможній єврейській родині. А з часом його сім’я переїхала до Одеси.

В кінці дев’яностих років ХIХ століття мрія Теофіла збулася.  Він  поступив в Одеське малювальне училище, це було те середовище, де формується художник. Приміщення училища було дуже симпатичним. Класи, де проходили заняття були великими з своєрідними облаштунками.

В1902 році він закінчив навчання в Одеському училищі і поступив в художню школу в Мюнхені.Так як Теофілу Борисовичу не сподобався строгий академізм цієї школи, то він переїздить до Парижу, де йому надає притулок скульптор  М. Аронсон в якості працівника по переводу гіпсів  у мармур.

У 1903 році Фраєрман  навчався у Паризькій Академії мистецтв.

Творчість Теофіла Борисовича була затребуваною в Парижі. Він придбав собі художню майстерню, брав участь у виставках декораторів.

В1909 році був обраний до складу журі Осіннього салону, де по-дружньому спілкувався з колегами по «худраді».

Потім він переїхав до Лондона, де проживав  і активно працював.

У1917 році разом з групою  імігрантів  повернувся в Одесу, де занурився в художнє життя краю і став членом»Товариства незалежних художників» під керівництвом М. Гершенфельда.

З1920 року Теофіл Фраєрман став викладачем в Одеському художньому училищі, а з1935 року став професором цього училища.

Серед учнів Теофіла Борисовича такі відомі художники, як Сергій Борисович Отрощенко, Давид Ісакович Рубінштейн, Олег Аркадійович Соколов, академік Євген Адольфович Кібрік, заслужений діяч мистецтв УРСР, професор О. Б. Пестель.

На початку 50-х років Теофіл Борисович полишив училище і присвятив себе творчості. Багато часу проводив за мольбертом і створив ряд визначних творів.

Був одружений на художниці Лідії Володимирівні Пестряковій-Фраєрман, яка була художником-прикладником.

Помер 7 січня 1957 року в місті Одеса.

Біль детально ознайомитися з творчістю маляра-імпресіоніста, художника Теофіла Фраєрмана можна завітавши в бібліотеку-філію №3 або переглянути інтернет.

Розповідь підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.

 14 березня – Міжнародний день річок, що раніше мав назву Всесвітній день дій проти гребель, на захист річок, води і життя.

У 1998 році, в цей день, у  20 країнах світу пройшло понад півсотні акцій, спрямованих на збереження річок і водойм планети.

День річок звертає увагу всього людства на те, що створення дамб негативно впливає на розвиток самих водойм та стан інших природних  об’єктів.

З 177 найбільших річок світу тільки третина – переважно річки Азії,  Південної та Північної Америки – не перегороджені дамбами. Серед дрібних річок «вільних» поки більше, але і їх кількість стрімко зменшується. Українські водні артерії не виняток. Особливо турбують захисників природи  будівництва ГЕС на малих річках Карпат – мовляв, проблему енергетичної незалежності регіону таким чином все одно не вирішити, зате, екосистема буде порушена безповоротно. Втім, з недавніх пір греблі  –  далеко не найбільша проблема прісноводних артерій Землі. Забруднення річок і струмків хімічними речовинами зараз непокоять екологів не менше. Саме тому День боротьби проти гребель було перейменовано в Міжнародний день річок. Сточні води підприємств, нафтопродукти, каналізаційні стоки представляють серйозну загрозу для екосистеми біль ніж 23 тисяч великих і дрібних річок на території України.

Наша планета – така  дивовижна! І так кортить її всю пізнати! Та стільки не мандруй, все одно більша частина Землі залишається для нас незвіданою. А ознайомившись із її найбільшими ріками, найглибшими  озерами, найвищими горами…

Словом, з усіма «най-най» допоможе нам краще зрозуміти справжні масштаби географічних об’єктів і явищ навколо нас.

Для багатьох мешканців планети річка – це артерія життя, без якої земля перетворилася б на пустелю. Річки бувають різні, вони вражають своєю величчю, красою і незвичністю. Ще недавно в світі найдовшою річкою  вважався Ніл в Африці. Однак, як з’ясували вчені іще довшою виявилася Амазонка в Південній Америці. До того ж вона несе води більше ніж Ніл і ще 5 річок разом взятих. Вона вбирає в себе воду з території сім мільйонів квадратних кілометрів. Це більше, ніж площа всієї Західної Європи.

Завдяки іспанському мандрівнику  Франсиско  де  Орельяні річка отримала назву Амазонка. Це сталося так: в 1541 році він вийшов на берег цієї річки і зустрів вороже налаштоване  плем’я тубільців. Орельяні здалося, що в сутичці брали участь жінки, він пригадав стародавню грецьку легенду про войовниче плем’я жінок-амазонок і назвав річку Амазонкою.

Амазонку називають легенями Землі, тому що тут знаходяться найбільші ліси на планеті.

Річки – це потоки прісної води, що стікають з височини в озера, моря і океани. Деякі річки нікуди не впадають, а просто губляться в болотах. Вони є на всіх континентах, крім Антарктиди, де дуже холодно і вода замерзає.

Навіть великі річки починаються з великого струмочка, який поступово розширюється і перетворюється на потужний потік.

В США тече найвідоміша річка-коротулька Ді. Вона витікає з озера Девіле та впадає в Тихий океан. Її довжина всього 36 метрів. Річка Репруа в Абхазії ще коротша. Потужний вихід  підземної карстової річки через 18 метрів упадає в Чорне море. Вода, що живить річку, збирається у високогірних печерах, у тому числі й у найглибшій печері світу Крубера, що є однією з найхолодніших річок Чорноморського узбережжя Кавказу.

Річка Конго за повноводністю поступається лише Амазонці, проте утримує рекорд із глибини, яка в деяких ділянках сягає 230 метрів. Ця річка перетинає двічі екватор. На її дні спокійно міг би розміститися 60-поверховий хмарочос.

Більш детально ознайомитись з річками, озерами України і всього Світу  можна завітавши в бібліотеку-філії №3, або в інтернеті.

Розповідь про Міжнародний день річок підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

 

 10 березня відзначають Міжнародний день волинки і волинкаря. Подію започатковано у 2012 році, з ініціативи Енді Летчера – голови Товариства волинкарів. В цей день будь-хто та будь-де може вийти та зіграти на своїй волинці. День волинкаря має привернути увагу до цього самобутнього національного інструменту та залучити нових музикантів до гри на ньому.

Люди найбільше знають шотландську волинку, цей музичний інструмент має різні варіації, які популярні в багатьох культурах світу. Вважається, що волинка виникла в Шумері приблизно 5000 тисяч років тому. Найперші письмові згадки про подібний інструмент з’являються з 400 року до нашої ери. Ще давньогрецький поет Аристофан згадує волинку в своїх комедіях.

Вважають, що волинка подорожувала на захід Європою разом з міграціями народів. Волинка була відомим інструментом на більшій частині Європи приблизно до IХ століття.

Що ж таке волинка? Волинка (дуда ,козиця) – старовинний народний інструмент складається з декількох трубок що кріпляться до торби або міхураа з повітрям. Одна (рідше дві) трубка має ігрові отвори і на ній можна виконувати нескладні мелодії – інші трубки під час гри видають безперервний монотонний низький звук на тоніці або домінанті, звідки і пішов вираз – тягти волинку. Під час гри виконавець тримає волинку під пахвою або перед собою, натискаючи на торбу.  Мішки (торби) виготовляли з цілих шкур овець  або кіз. Більш кращі інструменти мали мішки, які виготовляли із шматків, вирізаних із шкур тварин і зшитих між собою. Ці прості інструменти досі зустрічаються на Аравійському півострові та Пелопоннесі, а також у Північній Африці та Східній Європі.

Десь з тринадцятого до шістнадцятого століття в Англії було багато різновидів волинок: для простих людей і для королівських дворів. Свою популярність волинки втратили в 1560 році.

Волинки були поширені у Франції, Італії, Англії. У світі є понад 200 різновидів інструменту.

Найпопулярніші: велика шотландська волинка, вона є обов’зковим  інструментом в арсеналі військових оркестрів Шотландії. Ірландська волинка – найскладніший з усіх інструментів цієї родини, його без сумніву можна назвати справжнім витвором музичного мистецтва. Галійська гальта – цей інструмент був надзвичайно  популярний в 16 столітті, потім його популярність зійшла нанівець. Проте в 19 столітті зацікавлення до галійської гальти знову відновилось. Сьогодні цим інструментом майже не користуються.

З розвитком торгівлі Великобританії з Африкою та Америкою, стали доступні тропічні листяні породи, саме ці породи дерев вибиралися для виробництва трубок. Вибір сировини часто відзначається вологістю того регіону, в якому буде виготовлятися інструмент.

Особливості клімату слід враховувати і під час виготовлення сумок. Вони мають бути герметичними та водопоглинаючими. Овеча шкіра  використовується у Великобританії, але в сухих регіонах вона не така міцна. У сполучених Штатах використовують шкіру лося чи корови, а австралійські виробники використовують шкіру кенгуру.

Вівчарські волинки або козиці в Україні називали гайдами (дудами).

Волинкою також називають танцювального характеру п’єсу з елементами наслідування звучання волинки.

 В українській мові має синоніми: міх, дуда, коза, козиця і інші. Більшість синонімів залежить від того, зі шкіри якої тварини вичинено міх. Вважається, що в Україні дуда з’явилася в ХVI  столітті саме на території Волині – звідси й назва «волинка».

Проте можемо вважати, що в Україні волинка могла бути й раніше, оскільки  і в країнах Заходу та Сходу вона має більш давню історію.

Інформація підготовлена бібліотекарем бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.

 

 

 

Георгій Нарбут один з найкрутіших українських графіків, який дуже багато  встигнув зробити за свої короткі 34 роки. Він український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один із  засновників і ректор Української  академії мистецтв.

Народився Георгій (Юрій) Іванович Нарбут 9 березня 1886 року на хуторі  Нарбутівці Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Сумська область), в родині, що походила зі збіднілої литовської шляхти.

Початкову художню освіту здобув самотужки. У1896-1906 роках навчався у Глухівській чоловічій гімназії.

У 1906-1917 роках жив у Санкт-Петербурзі. Деякий час вчився в Івана Білібіна і Мстислава Добужинського. 1907 року Георгій Нарбут навчався у приватній студії учениці Іллі Рєпіна Єлизавети Званцевої. У1909 році удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Шимона Голлоші. Після повернення до Санк-Петербургу  входив до художнього об’єднання «Світ мистецтва». Щоліта приїздив в Україну до Глухова. У березні 1917 року переїхав до Києва.

Георгій  Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної  Республіки в 30, 40, 50 шагів.

У вересні 1917 року став професором графіки новоствореної Української академії мистецтв, а з грудня 1917 року (за іншими даними, з лютого 1918 року) – її ректором. Крім марок він розробляв банкноти, грамоти, листівки, опрацював проєкти Державного Герба і Печатки Української Держави. 18 липня 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив створену Нарбутом малу Державну печатку – зображення козака  з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб.

Творчість Георгія Нарбута – це велика і яскрава сторінка в українському мистецтві. Крім творчості художників «Світ мистецтва» у галузі театрально-декораційного мистецтва і книжкової графіки, великий вплив на Нарбута справило давнє українське малярство, графіка українських рукописів і стародруків, геральдика українських родів.

Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917). У вирішенні літер абетки Нарбут об’єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» і до нашого часу залишається неперевершеною.

Останнім великим мистецьким задумом  Георгія Івановича було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію.

Георгій Нарбут є оформлювачем банкнот української гривні доби УНР.

Георгій Іванович створював моделі одягу, проєктував меблі, конструював іграшки  та був магнітом мистецького Києва початку ХХ  століття, справжнім майстром перфомансу,  відчайдушним модником та неперевершеним стилістом своїх робіт і свого, хоча і короткого, але такого захопливого та яскравого життя.

Інформацію підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

 

Якщо говорити між нами... –Марія Пономаренко

Якщо говорити між нами,
То все починається з мами.
І казочка перша у світі,
І сонячна подорож в літо.
Найперші легенькі сніжинки
І сяюче диво - ялинка.
Від мами - і літери,
Й слово,
І зроблена разом обнова....
Якщо говорити між нами,
То все починається з мами.

8 березня відзначаємо Міжнародний жіночий день. І саме в цей весняний день 8 березня далекого 1945 року народилася Марія Антонівна  Пономаренко (Григоренко) в « незвичайному місці, на хуторі з дев’яти будиночків між селами Калинівка і Левківка. Усього 7 км. від Житомира»  в селянській сім’ї.

Коли Марії виповнилося 10 років  батьки переїхала до Житомира. Після закінчення школи Марія працювала на Житомирському льонокомбінаті і заочно навчалася в Київському державному університеті на факультеті журналістики. На комбінаті незабаром відкрилась редакція багатотиражки «Текстильник Полісся» та радіомовлення,  де Марія Антонівна почала працювати журналістом.

Дитяча письменниця Марія Пономаренко – автор понад п’ятдесяти збірок казок, віршів, п’єс, вистав. Свою першу казочку написала у 28 років. Сюжети для віршиків і оповідань підказувало їй саме життя. Найперше – спілкування з своїми трьома синами, чоловіком. Вірші поетеси навчають дітлахів любити маму і тата, працювати, берегти  природу.

Понад  200 її казок прозвучало на українському радіо у «Вечірній колисанці», а твори  друкувались у журналах «Барвінок», «Малятко», «Юний натураліст», «Старшокласник», «Пізнайко», «Дзвіночок».

Марія Антонівна тісно співпрацювала з газетами та журналами «Дошкільне виховання», «Дитячий садок. Мистецтво», «Дитячий садок», «Початкова школа», «Шкільний світ».

Разом з композитором Іваном Островерхим створено 300 пісень, дитячу оперу «Іменини кози Мокрини»,  музичні казки «В ліс прийшла красуня Осінь», «Зарядка для сина», «Намисто для тітки Сойки», «Котить заєць капустину» та інші.

Марія Пономаренко написала чотири читанки:  «Усміхнений сонях», «Сонячна  країна», «Подарунок», «Жайвір».

Було у Марії Антонівни ще одне захоплення малювати і вона розмальовувала горнятка, гладишки, і на її картинах розквітали усміхнені соняхи, лілеї, пламеніла жаром калина.

Марія Пономаренко член НСПУ з 2000 року.  Вона є лауреатом літературної премії імені Наталі Забіли.

За твір «Жайвір», «Сонячна країна – моя Україна», «Усміхнений сонях» Марії Пономаренко присуджено в 2011 році літературну премію імені Лесі Українки.

У 2016 році письменниця отримала літературно-мистецьку премію імені Олени Пчілки за дитячу книгу «Під блакитною парасолькою».

Марія Пономаренко

Гопак

На тину усівся шпак

І насвистує гопак.

Кліпнула цибуля оком

І в танок пішла з підскоком.

Морква косу розпустила:

Ой! Сидіть мені несила!

Підхопила огірочка,

Закружляла  у таночку.

Кукурудзонька цибата

Теж взялася пострибати.

А за нею –кріп-кріп

Гілочками тріп-тріп…

 

Тупнув двічі дід гарбуз,

По коліна в землю вгруз.

Розсміявся на те мак:

Соромно, гарбузе, як!

Ти незграбний, вайлуватий!

Ось як треба танцювати!

Помідор, наш карапузик,

Скинув з голови картузик –

Так ногами витинає,

Ледве гілку не зламає.

Все танцює, все радіє,

Літнє тепле сонце гріє.

Не вгаває бравий шпак,

А насвистує гопак!

 

 Книги для дітей Марії Пономаренко можна прочитати в бібліотеці і в інтернеті.

 Розповідь  підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.  

 

3 березня у світі відзначають Всесвітній день дикої природи. Дата була прийнята  Генеральною Асамблеєю ООН 20 грудня 2013 року, оскільки саме з березня 1973 року було підписано Конвенцію про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, яка також відома як Конвенція CITES. Ця Конвенція покликана гарантувати, що міжнародна торгівля дикими видами флори і фауни не створює  загрози їх виживанню. До Конвенції долучились майже 180 держав. Закон про приєднання України до Конвенції CITES набув чинності 13 червня 1999 року.

В Конвенції представлені різні ступені захисту для більш ніж 33 видів тварин і рослин. В ній  визначено порядок торгівлі видами дикої флори і фауни стосовно трьох категорій, внесених до трьох додатків Конвенції. Також Конвенція CITES  вимагає, щоб весь імпорт, експорт, реекспорт та інтродукція тварин та рослин проводилися на підставі дозволів та сертифікатів.

Під міжнародною охороною на сьогодні знаходиться близько 5600 видів тварин і більше 30 тисяч рослин. Об’єктами регулювання Конвенції є не тільки живі  тварини та рослини,  а також  загиблі їх частини.

У  XXI столітті розвитку сучасної цивілізації  факти браконьєрства не є рідкісними. Земля є домом для незліченних видів фауни і флори. І людина має зрозуміти, що її життя також залежить від взаємодії між усіма елементами біосфери.

Дика природа в екофілософських творах це земля  з власною волею «священний простір, який дарує відчуття глибокої таємниці. Якою б рідкісною ставала дика природа, саме вона є фундаментальною, вільною від штучних обмежень, її закон – це первинний природний закон. Вона таємнича, не досліджена, не підкорена. Дика природа – це свобода; відчуття дикості природи дає можливість людині відчувати й себе вільно. Різноманіття природи є цінним саме по собі. Воно має бути збереженим за рахунок зниження матеріального рівня життя людей.

Інтереси людини не повинні бути мірилом цінності інших істот, природа не має існувати лише заради зручності людини. Дика природа – це реальний самооцінний світ, а наші міста витвори цивілізацій – лише штучні та минулі явища.

В 2009 році була видана Червона книга в яку включено 245 видів хребетних тварин, а якби цю книгу видавали зараз, то кількість хребетних була б набагато більша.

За останні роки кількість популяції ссавців, птахів, рептилій, амфібій і риб у світі набагато зменшилось.

Одна з останніх українських втрат –  це осетр європейський, якого ще називають атлантичним.

В Україні за останній час також зникли: тюлень-монах, довгокрил звичайний, ховрах європейський.

Україні є що показати:

Лісів і лісових площ – майже 11 млн. гектарів;

Пернатої дичини (гуси, лебеді, качки та інше) – понад 11 млн. голів.

Хутряних звірів ( білки, зайці, лисиці та інші) більше 2 млн;

Копитних тварин (лосі, кабани, зубри та інші) майже 218 тисяч.

На теринах України дуже розповсюджені лелеки, чаплі, лисиці, ведмеді, кабани, жаби та інші.

Так  лелека є святим птахом українців, який символізує доброту, щастя, переконання, що він нібито приносить немовлят, як  один із міфів українців. Господині будинків завжди щасливі, як у них посиляється лелека.

В нашій країні живуть два види лелек: білий і чорний, а всього їх є 17 видів.

Харчуються вони жабами, зміями, тритонами, ящірками, великими комахами, навіть маленькими зайченятами та іншим.

Білий лелека мешкає в багатьох країнах світу, вони селяться на високих деревах, біля води або боліт, навіть на опорах електропередач. Він звик жити поруч з людиною, яка досить добре вивчила його. Зовнішній вигляд цього великого, на високих ногах, білого птаха з чорними крилами, довгою шиєю і довгим дзьобом знайомий кожному ще по сторінках букваря. У польоті, лелека добре відрізняється від чапель тим, що витягує шию. Він  любить відпочивати, стоячи на одній нозі. Вони обережні птахи, але  в більшості місць свого проживання вони користуються гостинністю людини і тому швидко звикають до своєї території.

 Зимують лелеки в Африці і Південній Азії, куди відлітають у вересні-жовтні, а повертаються у березні. Раніше вважалося, що у лелек немає голосу, але виявилося, що це не так. Просто вони дуже рідко ним користуються. Лелеки видають звуки,клацаючи дзьобом. Вони великі і красиві птахи.

 Часто лелеки стають здобиччю мисливців. Це призвело до різкого скорочення лелек в нашій країні та у всіх країнах світу. Зараз вони взяті під охорону. Чорний лелека, як дуже рідкісний вид занесений до Червоної книги.

Велика біла чапля відноситься до родини чаплевих. Висота дорослої особи 85-100 см., розмах крил 146-170 см., вага від 950 до1200 грам, дзьоб дуже довгий і пофарбований в жовтий колір, подовжені кінцівки сіруваті, або темно сірі, оперення білосніжно-біле, райдужки очей жовті, хвіст короткий. Біла чапля зустрічається в помірних і субтропічних широтах всіх континентів, особливо на території Євразії, Північної Америки та Африки.

Вони живуть в дельтах річок, болотистих місцевостях, мангрових заростях і на затоплюваних заплавах,  рясно порослих очеретом, осокою, вербами. Птахи утворюють великі колонії, часто спільно з іншими спорідненими видами. Поза гніздовим сезоном вони охоче поселяються на розташованих біля водойм вологих трав’яних рівнинах  і біля оброблюваних сільськогосподарських земель.

З початку похолодання одна частина птахів мігрує в тепліші  краї, а друга в теплі зими залишається по близькості місць гніздування,  відлітає з настанням морозів.

Повернення із зимівлі відбувається з кінця лютого до середини квітня. Пернаті щорічно утворюють сезонні многогамні пари, деякі подружжя гніздяться разом протягом декількох років, але така вірність буває рідко. Самці повертаються першими і підшукують місця для майбутнього гнізда.

Для залучення уваги подруг кавалери приступають до виконання ритуальних танців. Самки прискіпливо вибирають собі другу половинку і відганяють конкуренток. Птахи досить довго придивляються один до одного перед тим, як зв’язати себе шлюбними узами.

Відразу ж після утворення пари починається будівництво гнізда. Воно розташовується на поверхні грунту.  Будівельний матеріал приносить чоловік, будівельними роботами займається молода дружина. Вона споруджає гніздо круглої форми діаметром до 100см. з різноманітних гілочок і хмизу.

Чапля харчується дрібною рибою, жабами, ракоподібними, комахами і личинками. Інколи меню їх доповнюється невеликими ящірками і зміями. Значно рідше поїдаються миші та інші дрібні гризуни.

Тривалість життя чаплі в дикій природі не перевищує 15 років.

Чаплі стоять у воді на одній нозі не просто так, а тому що вода зазвичай холодна. Таким чином чапля гріє ноги по черзі, одну за другою. Чапля на одній нозі може нерухомо простояти кілька годин.

Розповідь про лисицю може знадобиться на урок природознавства.

Лисиця рід ссавців родини псових, роду хижих. Найпоширеніший представник і типовий вид – лисиця звичайна. Другий вид, який мешкає в Україні – корсак  – занесений до Червоної книги України. В природі існує більше 20 видів лисиць. У довжину вони бувають до 90 см.,  а вагою до 10 кг.

У нас на Україні найбільше поширена звичайна руда лисиця.

В лисиці витягнуте витончене тіло, подовжена морда, загострені вушка і пухнастий хвіст довжиною до 60 см. Великі і витягнуті вуха допомагають лисиці вловлювати звуки, а довгий хвіст допомагає зберігати рівновагу під час бігу і захищає від холоду.

На особливу увагу заслуговує лисяча шуба – пишна, красива. Шерсть лисиць найчастіше має жовтий, пісочний або рудий колір. Влітку лисиця линяє, до зими у неї виростає нова шерсть, густа і пишна, необхідна для захисту від холоду.

Цей звір має далекозорі очі, якими бачить в темноті, але лисиця погано розрізняє кольори. Лисиці риють собі нори з декількома виходами і підземними тунелями. Інколи займають чужі оселі, наприклад нори борсуків. Тут вони виводять потомство і ховаються від небезпеки.

Лисиця – хижак, харчується невеликими гризунами, мишами, ховрашками. Прийнято вважати, що улюбленою стравою є зайці, але це не так. Через свої короткі ноги їй важко наздоганяти зайця, хоча швидкість вона може розвивати до 50 км/год. Крім того вона довго не може переслідувати свою здобич. Також лисиця любить поласувати птахами, яйцями, плодами і ягодами.

Вони приносять велику користь сільському господарству, винищуючи гризунів і жуків.

Тривалість життя лисиць у природі до 10 років.

 Її наділила природа звіриним розумом і хитрістю, щоб лисиця могла вижити.

Лисиці які живуть в лісах, оточених містами і селами, примудряється не потрапляти на очі своїм ворогам – людям.

Цікавим є лисяче полювання. Лисиця прислухається, і почувши жертву підстрибує, потім приземляється, схопивши здобич передніми лапами й зубами. Стрибати лисиця буде доти, поки не зловить жертву. М’ясо лисиці розривають на шматки і ковтають його, не пережовуючи. Цим вони дуже схожі на вовків.

У лисиці дуже мало ворогів у природі. І головним із них є людина, яка винищує цих звірів через красиве хутро.

Лисиці доводять свою винахідливість і хитрість не тільки в казках. Чого тільки вартий їх спосіб позбавлення від бліх. Тварина вириває мох і занурюється з ним у воду, блохи поступово переміщуються на рослину, а хитра лисиця викидає його, виходячи на сушу без паразитів.

Найбільший хижак України – бурий ведмідь. Досягає маси понад 300 кг, висота у холці становить до 120 см. Потребує великих мало змінених людиною територій із різноманітною лісовою рослинністю та ягідниками. Харчується  переважно рослинною їжею – плодами, ягодами, кореневищами та пагонами, любить мед. М’ясна їжа становить незначний  додаток до ведмежого раціону та складається з риби, мурашок і диких ссавців. Перед  зимою ведмідь нагулює жир, готує барліг та залягає у нього до весняного потепління – впадає у сплячку. В цей час він найменш захищений від браконьєрів.  Взимку у  барлогу  народжуються ведмежатка з вагою приблизно 500 г. Вони два роки тримаються біля матері і сплять з нею в барлогу другу зиму. Повного розвитку ведмеді набувають лише на 10-15-й рік життя.

На початку II тисячоліття н.е. ведмідь був широко розповсюджений по всій сучасній території України. Проте його поширення невпинно скорочувалося і на другу половину XX сторіччя охоплює лише Карпати. В Українських Карпатах чисельність ведмедів до середини  XIX  сторіччя була значною, але згодом стала швидко зменшуватись. Найбільшу чисельність цього виду зареєстровано тут у 70- х роках. У наступних десятиліттях поголів’я зменшувалося. На кінець II тисячоліття в Карпатах залишилося 340 тварин. Зникає через браконьєрство (щороку браконьєри вбивають 50-70 особин), руйнування середовища існування (вирубка старих лісових масивів та їх розчленування)  і скорочення кормової бази внаслідок інтенсивного вирубування дуба та бука,  а також необґрунтованого промислового збирання ягід.

Бурий ведмідь занесений до Червоної книги України.

Свиня дика, або кабан дикий, кнур, дик, вепр –  один з10 видів  роди свиня родини свиневих ряду парнокопитних. Є предком більшості, але не всіх стародавніх і сучасних порід свиней.

Дикі свині проживають і в українських лісах та чагарниках, уникають відкритої місцевості. В природних умовах живуть дикі свині 14 років  і 20 років в неволі та заповідних зонах. Розвивають швидкість при бігові до 40км/год, проте коли розігнавшись їм важко змінити траєкторію руху, тому маневреність у них недуже. Кабани хороші плавці.

В 2013 році один із вепрів доплив від Франції до острова  Олдерні  далеко на півночі.

Дика свиня відрізняється від домашньої більш  коротким і щільним тілом, товстішими і вищими лапами. Рило дикого кабана довше і тонше, вуха довгі, гостріші і стирчать догори. Верхні ікла кабана мають 20см. І вони можуть проколоти мерзлий грунт на 15-20 см. Рани отримані від них можуть бути смертельними. Кабани мають гострий слух і нюх, зір розвинений слабо. Кабани сильні і сміливі тварини. В разі необхідності можуть захистити себе і потомство від вовків.

Тіло кремезне, довжиною до 2м,  висота в холці до 1,1 м, вага до 450 кг, самці більші за самиць. Забарвлення від темно-сірого до чорного або коричневого. Багато особин  мають бакенбарди і гриву на потилиці.

Дикий кабан є всеїдною твариною і за цим показником практично, як  людина. В раціон кабана в основному входить рослинна їжа, яка варіюється по сезонах –  бульби, коріння кореневища, цибулини, плоди, жолуді, насіння, горіхи, ягоди, гриби, кора дерева, ганчір’я, пагони, а також дрібні тварини і падаль. Від території проживання і пори року залежать харчові переваги диких кабанів. Споживає за добу близько 3-6 кг. корму.  Розпушуючи землю, кабани сприяють закладенню насіння і в подальшому відновлення дерев, а також знищують лісових шкідників, чим і корисні. У голодні часи кабани, навпаки,  навідуються на картопляні та інші поля, чим завдають шкоди сільському господарству, розриваючи посіви. Зрідка вони нападають на птахів, зайців, ланей, козуль, оленів, якщо ті слабкі або хворі.

На кабанів не діє ряд отруйних рослин і зміїна отрута.

Старі самці живуть поодному, до стада приєднуються тільки в шлюбному періоді.

Як правило, кабани полігамні. На одного вепра припадає від однієї до трьох самок. Зазвичай самки диких свиней дозрівають для розмноження з 2 року життя. А особини чоловічої статі з 4-5 року.

Шлюбний період диких свиней триває від листопада до січня. Між самцями в цей період відбуваються запеклі бої з застосуванням гострих іклів. Вагітність самок триває від 124 до 140 днів. Число поросят буває 6-4, а інколи – 12.

Крім людини, диким свиням, як правило молодим особам, загрожують  вовки, рисі, леопарди і тигри. На маленьких поросят можуть нападати великі змії, хижі птахи, котячі та інші хижаки.

Вважається, що предками сучасних домашніх свиней є кабани Месопотамії,  Малої Азії, Європи і Китаю, одомашнені в ході  неолітичної революції. Археологічні знахідки свідчать, що  близько 13000 – 12700  років  тому диких свиней почали одомашнювати на Близькому Сході в районах басейну тигра.

Скам’янілості свиней віком 12 тисяч років були знайдені на Кіпрі. На острів свині могли попасти тільки з материка. Висока пристосованість і всеїдність диких свиней дозволила первісній людині одомашнити їх швидко.

Свині розводилися заради смачного і поживного м’яса, але використовувались  також їх шкури, кістки, щетина.

  Однією з найдивовижніших амфібій, що мешкає на землі, по праву вважається жаба. Ці представники фауни не володіють ніякими особливостями, мокрі, слизькі і холодні, вони швидше відштовхують, ніж привертають нашу увагу. Однак, якщо придивитися до цих амфібій більш уважно, то можна дізнатися про них багато цікавого.

Жаби бувають розміром від 8 мм до32см. Жаба може бути зеленою, бурою, коричневою, червоною, синьою, жовтою, плямистою, смугастою. Її колір залежить від температури повітря, освітлення, вологості, емоційного стану. Також забарвлення шкіри допомагає жабі маскуватися. Дуже яскраве забарвлення мають деревні отруйні квакші.

Жаби мають короткий тулуб і шию, відсутній хвіст, мають короткі передні і довгі задні кінцівки. На задніх кінцівках плавальні перетинки, довгий язик і беззуба нижня щелепа.

У жаб унікальні очі – вони бачать одночасно попереду, вгорі і збоку. Очі захищають повіки, за кожним оком розташована барабанна перетинка. Дихають жаби легенями, а під водою  за допомогою шкіри. Легені використовуються не тільки для дихання – з їх допомогою з гортані пропускається повітря і лунає гучне квакання. Розмножуються жаби за допомогою ікри, яку відкладають у воду. З неї  з’являються пуголовки. Під час процесу метаморфоз, що триває близько доби, пуголовок перетворюється на дорослу особину.

Жаби харчуються жуками, мурахами, комарами, павуками, гусеницями, черв’яками, равликами. Вони полюють на здобич за допомогою довгого липкого язика.

Взимку в холодних районах жаба впадає в сплячку, яка триває кілька місяців і закінчується в березні. Тривалість життя жаби близько 10 років, але деякі види можуть прожити і більше 30 років.

Найбільша в світі жаба Голіаф. На жаль, численність жаб у світі стрімко скорочується. Це зв’язано з руйнуванням середовища проживання жаб, використанням хімікатів, кліматичними змінами.

Фауна України налічує 13 видів безхвостих земноводних.

Найбільше різноманітно представлено рід бурих жаб – це жаба трав’яна, болотяна, прудка, озерна, ставкова та їстівна.

Поширені три види ропух: ропуха звичайна мешкає в лісах, садах і луках; ропуха зелена – по всій Україні; ропуха очеретяна – у західних областях.

Кумки є двох видів: кумка червоночерева  – по всій території України, кумка жовточерева – в західних областях України. Також в Україні поширені райка деревна з роду райок і часничниця з роду часничниць.

На кінець хочу сказати, що неможливо уявити світ без неповторних диких тварин та неймовірних рослин непідвладних людині. Саме захищати тварин і рослини в природньому середовищі – завдання кожного з нас.

Більш детально ознайомитися з темою дикої природи ви можете із книг, завітавши в бібліотеку-філії №3  або в інтернеті.

Розповідь про дику природу підготувала  бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.