Михайло Петрович Драгоманов (1841 – 1895) – український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 року у місті Гадяч на Полтавщині в родині  дворян.

Доводився він рідним братом письменниці та громадській діячці Олені Пчілці, дядьком – Лесі Українці, Михайлу Косачу й Оксані Драгомановій, батьком Світозару Драгоманову, Аріадні Труш, Лідії Шишмановій, а також тестем Івану Трушу та Івану Шишманову.

Його батько, Петро Якимович Драгоманов (1802 – 1860),  свого часу – правник при військовому відомстві Російської імперії, із Санкт-Петербурга повернувся в Україну, де служив виборним земським суддею. Сумлінно він дійшов до чину  колезького асесора (8 ранг), бо не про кар‘єру дбав, а почував себе поетом, котрий опікувався культурними цінностями, знався на літературі і мистецтві. Зокрема, з авторськими оповіданнями український дрібнопомісний дворянин друкувався в журналах «Гірлянда», «Північний Меркурій», «Син батьківщини», а також здійснив перші в Російській імперії  віршовані переклади Роберта Бернса.

У 1839 році 37-річний Петро одружився з 18-річною Єлизаветою Цяцькою, донькою свого сусіда поміщика Івана Цяцьки.

У Гадячі Петро Якимович придбав для родини міщанську садибу із готовим будинком, перебудував його під власні потреби  – тож  вийшов доволі просторий будинок. Був тут і садок, а поміж деревами його тесть панич-хуторянин Іван Прокопович Цяцька поставив із десяток вуликів. Від тієї пори гору, де стояла їхня оселя, гадячці прозвали Драгоманівською. До садиби невдовзі прилучився хутір Підварок (Вербняги). Молодій родині Драгоманових він відійшов як посаг Єлизавети Іванівни Цяцьки (1821 – 1895) – від її материнського роду, місцевих поміщиків Стишевських.

Дружина П. Я. Драгоманова, Єлизавета Іванівна Цяцька, була розумною розсудливою жінкою, котра спілкувалася виключно українською мовою. Чоловікові Єлизавета народила шістьох дітей:  Михайла, Івана, Варвару, Ольгу, Олену (померла в дитинстві) та Олександра. Писати  Єлизавету Іванівну навчив місцевий дяк.

 Подейкували, що поваги з-поміж городян  П. Я.  Драгоманов зажив під час холери, що лютувала тут у 1850-х роках. Нехай він був поважним земським суддею, нехай і не мав медичної освіти, але за епідемії Петро Якимович ходив дворами, носив хворим ліки, розраював добрим словом. А ще, згодом працюючи приватним правником, фінансово підтримував бібліотеку в Гадячі і приятелював з місцевими лібералами.

У 1849 – 1853 роках Михайло Драгоманов навчався у  Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв географію, історію, мови, захоплювався античним світом. Потім навчався у Полтавській гімназії.

1859 року М. Драгоманов вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Ще під час навчання він викладав у недільній школі на Подолі, а після  її закриття – у Тимчасовій педагогічній школі. Закінчивши університет, Драгоманов працює в Другій київській гімназії. Саме педагогічна діяльність приводить його 1863 року до Київської громади. Тут він знайомиться з М. Лисенком, П. Житецьким, В. Антоновичем. Свою роботу в громаді М. Драгоманов спрямовував на зближення школи з життям, охоплення освітою широких мас.

Драгоманов досліджував історію стародавнього світу і дійшов висновку, що суспільство є цілісною системою, розвиток якої тісно пов’язаний з економікою, соціальними відносинами, політикою, духовною культурою.

1864 року М. Драгоманов  одружується з актрисою Людмилою Кубинською.

З 1864 року Михайло Драгоманов працював приват-доцентом, а з1870 року – доцентом Київського університету Святого Володимира. Згодом з метою вдосконалення своєї кваліфікації  М. Драгоманов від’їздив за кордон на три роки. Він досліджував архіви у Гейдельберзі, Берліні, Римі, Відні, Флоренції та ін., а також знайомився з європейськими країнами.

1873 року М. Драгоманов повернувся з-за кордону .

Трирічне закордонне турне М. Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого.

Михайло Петрович велику увагу приділяв культурно-просвітницькому етапу творення держави, опікувався розвитком української літератури.

М. Драгоманов брав активну участь у громадському житті Наддніпрянської України 1873 –1875 років. Займався викладацькою роботою, брав участь у діяльності Київської громади. Чимало сил доклав М. Драгоманов для налагодження зв’язків між українським рухом у Наддніпрянщині й на західноукраїнських землях. Він співробітничав  з І.Франком,  В. Навроцьким, О. Терлецьким та іншими галицькими діячами.

Статті М. П Драгоманова друкувалися в газетах і журналах «Правда»,  «Діло», «Друг», «Громадський друг».

У середині  1870-х років сили реакції розпочали наступ на український рух, а 1876 року вийшов Емський указ, що унеможливлював подальший розвиток української культури й національної науки. Драгоманова було звільнено з університету за політичну неблагонадійність. Наступного року за дорученням громади він  виїжджає за кордон і засновує в Женеві вільну українську друкарню, а також займається політичною роботою. Перебуваючи за кордоном, М. Драгоманов проводить видавничу і публіцистичну діяльність. Протягом 1878 – 1881 років виходять п’ять номерів журналу «Громада». Головна тема «Громади» – дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до свободи та рівності серед світової спільноти.

З другої половини 1880-х років М. Драгоманова запрошували до співпраці ряд провідних видань Галичини.

В останні роки свого життя Драгоманов жив у Болгарії. 1888 року у Софії було засновано Вищу школу, що перетворилася на університет. 1889 року М. П. Драгоманова запросили в цей навчальний заклад на посаду професора кафедри загальної історії. 

Помер Михайло Петрович  Драгоманов 2 липня 1895 року в Софії. Похований на Центральному цвинтарі Софії.

Статтю  підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більш детально ознайомитися з діяльністю Драгоманова М. П., то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

Джеймс Фенімор Купер – класик американського романтизму. У світовій літературі він став автором історичного американського роману, засновником морського роману.

Батько майбутнього митця Вільям Купер – американець у четвертому поколінні, багатий суддя і впливовий політик у 1744 році одружився  з Елізабет Фенімор, яка походила із старовинної заможної родини. Молоде подружжя оселилося у невеличкому поселенні Берлінгтон (штат Нью-Джерсі), де вже через кілька років стали багатими землевласниками і мали чимало нащадків.

15 вересня 1789 року у них народилася 11-та дитина – син Джеймс Купер (Фенімор, за дівочим прізвищем матері). Коли йому виповнився рік, батьки переїхали на постійне місце проживання у Куперстаун (поселення, назване за прізвищем  батька) у штаті Нью-Йорк на озері Отсего.

Селище було розташоване неподалік від фронтиру, тобто кордону між землями, заселеними новоприбульцями і «дикою цілиною» – територією, де ще жили індіанці – одвічні власники цих країв.

Дитячі роки Купера проходили серед недоторканої природи. Ще б пак, вікна їхнього просторого будинку виходили прямо на озеро Отсего.

Фронтир за життя Купера просувався все далі на Захід, залишаючи по собі оповіді, легенди й міфи про мужність і сміливу вдачу першопрохідців, про криваву боротьбу за землю, про вперте долання труднощів в освоєнні «дикого Заходу». Дитиною Джеймс наслухався фольклорних оповідок фронтиру, історій з недавнього минулого рідного краю. Пізніше вони органічно увійшли в його історичні романи, як і живі емоційні спогади про мешканців Куперстауна, власну родину,  про природу навколишніх земель, ліси, луки,  озеро і річки.

Батьки Джеймса захоплювалися літературою і музикою. У сім’ї любили читати романи Скотта, Свіфта, п’єси американських драматургів.

Початкову освіту Джеймс отримав у школі селища під назвою Академія. Єдиним учителем з усіх предметів там був Олів’є Корн. У віці дванадцяти років його відправили вчитися до Єльського коледжу. Вже через два роки він став наймолодшим студентом Нью-Йоркського коледжу. Навчання давалось йому легко, тому Джеймсові було не цікаво на лекціях, а вихід своєї енергії він знаходив у різноманітних витівках, за що був відрахований із закладу. Батькам довелося перевести сина на домашню освіту. Для нього запросили викладачем Уїльяма Ніла. Проте Джеймс все одно вчитися не хотів. Тоді батько віддає хлопця матросом на торговельне судно «Стерлінг».

Для 17-річного Купера розпочалися роки подорожей, упродовж яких він не тільки засвоїв морську справу, а й став витриманим і дисциплінованим. У 1807 році юнак стає гардемарином воєнного флоту, а згодом дослужується до офіцерського чину. Після смерті батька він успадковує маєток та залишає службу, одружується і починає займатися сільським господарством. Його дружина Сюзанна Августа Делансі, красива освічена 18-річна дівчина. Саме вона була проти повернення чоловіка на флот.

У 1811 році молода сім’я оселилася у невеличкому маєтку  Мамаронек недалеко від Нью-Йорка, де Джеймс побудував дім, отримав кредит, відкрив свою крамничку і купив китобійне судно «Юніон». Купер серйозно почав розмірковувати про те, щоб зайнятися політикою, але , сам того не очікуючи, присвятив себе літературі.

Першим твором Купера, що був відзначений читачами, став авантюрний роман «Шпигун» (1821 рік) – розповідь про боротьбу американської колонії за свою незалежність, за  відділення від англійської метрополії. Герой цієї книжки – Гарві Берч, скромний пересічний американець, який служив утаємниченим агентом і розвідником на користь своєї батьківщини. За свої патріотичні вчинки він не жадав (і не одержав) ніякої винагороди. Куперівський твір став першим американським історичним романом. Відтоді Купер усе своє життя присвятив літературі, написавши понад тридцять романів, історію американського флоту, есе, нариси, нотатки мандрівника. Серед романів Купера найвідомішою є пенталогія (п’ять  романів з одним головним героєм) про Натті Бумпо, прозваного індіанцями Довгим Карабіном, Соколиним Оком, Звіробоєм, Шкіряною  Панчохою,  Слідоглядом. Вона  складається з романів «Піонери», «Останній із могікан», «Слідогляд…», «Звіробій…», «Прерія», в яких розповідається романтична історія освоєння білими поселенцями американського континенту. Сюжети книжок складають пригоди, конфлікти і зіткнення між різними підкорювачами  континенту, між білими і аборигенами-індіанцями, між громадою і окремою людиною, між поселенцями і дикою природою, між суспільним законом і натуральним правом. У романах Купера чудово змальовано американську природу, велич і багатство землі, яку освоїли поселенці. З болем і співчуттям розповідає Купер про долю індіанського народу, що його безжально зігнала цивілізація з власної землі. Письменник першим в американській літературі створив овіяні симпатією образи індіанців, змалював їх благородними героями, передав їхні звичаї і закони.

Улюблений  персонаж Купера  Натті Бумпо – постать, котра могла  з’явитися тільки на фронтирі. Він був і мисливцем, і скаутом-розвідником, найкраще почувався в лісі, поважаючи закони природи і природні права. Саме тому  Натті Бумпо чудово розумів  індіанців. Отож ватажок благородного племені делаварів Чингачгук став його найкращим другом на все життя.

Творчість Джеймса Фенімора Купера – значне явище в американській літературі. Показуючи картини американського життя в повсякденні, розкриваючи непривабливі сторінки колоніального завоювання, він сприяв розвитку демократичного суспільства, поставив у своїх творах проблему актуальну і в наш час: чи не загине природа під тиском цивілізації? Його книги, сповнені подвигами, і зараз продовжують навчати честі, мужності та вірності.

Помер Джеймс Фенімор Купер 14 вересня 1851 року у Куперстауні, Нью-Йорк.

Розповідь про відомого письменника Джеймса Фенімора Купера підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П

Якщо Вас зацікавила творчість письменника, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.

 

Народився Вільям Сідні Портер 11 вересня 1862 року  в маленькому квакерському селищі  Сент-Коммюніті неподалік від південного містечка Грінсборо,  в штаті Північна Кароліна. У жилах майбутнього письменника змішалася кров амбіційних англійських аристократів і енергійних ділових янкі. Його дід по материнській лінії  – освічений квакер Вільям Свейн –  був рабовласником, але підтримував ідею звільнення рабів. Наділений неабияким літературним хистом, він з 1827 по 1835рік був головним редактором популярної серед городян міської газети  «Грінсборо петріот», для якої писав не лише передовиці, а й гострі політичні репортажі та сповнені грубуватого гумору скетчі на злобу дня. Його донька Мері Джейн, мати майбутнього письменника О. Генрі, яка  здобула доволі пристойну для тих часів освіту – закінчила жіночий коледж у Грінсборо, добре розумілася на літературі й мистецтві. Від батька вона успадкувала не лише живий інтерес до журналістики, але і блискуче почуття гумору та мистецький талант – писала вірші, гарно малювала. Померла вона у молодому віці від туберкульозу, залишивши трьох маленьких синів – п’ятирічного Шелла, трирічного Білла і немовля Девіда, який невдовзі помер. Його дід по  батьківській лінії – Сідні Портер – був типовим янкі, вихідцем із Коннектикута. У 1823 році він перебрався до  Грінсборо, де одружився з місцевою аристократкою Руфі Ворд. Саме вона – сильна,  незламна, вольова і владна жінка, на плечі якої після смерті чоловіка ліг тягар боргів і турбот про сімох дітей, – згодом  взяла на себе відповідальність за виховання онуків.

Батько Вільяма – Олджернон  Сідні  Портер – мав медичну освіту і був винахідником.

Вільям закінчив середню школу своєї тітки  Евеліни Марії Портер у 1876 році. Невдовзі вступив до вищої школи Ліндсей Стріт.  Його тітка стала йому опікуном у 15 років. У 1879 році почав працювати бухгалтером у аптеці свого дядька Кларка Портера, а у 1881, став фармацевтом. Тогочасна аптека була водночас і своєрідним місцевим салоном, де обговорювалися останні новини й чутки. Відвідувачі аптеки, серед яких було чимало освічених людей – друзів Кларка Портера, полюбили дотепного  хлопця, чиї влучні репліки й жарти  незрідка  їх приємно дивували, а вдалі шаржі – навіть викликали щирі захоплення.

Доброзичливого молодого Портера поважали і клієнти,  і колеги, один з яких, доктор Джеймс Голл, запропонував йому поїхати до Техасу. Ця пропозиція видалась Біллові надзвичайно привабливою, і він не відмовився від спокусливого шансу змінити розмірене тихе життя напівсонного південного містечка, де ніколи не траплялося нічого надзвичайного, на  романтично омріяний Техас – легендарний край ковбоїв, небезпечних пригод та карколомного ризику. Рідні без вагань відпустили юнака з доктором Голлом, сподіваючись, що зміна клімату благотворно вплине на здоров’я Білла і  позбавить підозрілого хронічного кашлю, який загрожував перерости в туберкульоз. Майже два роки Білл провів на техаських ранчо, які належали синам доктора Джеймса Голла. Спочатку він був ковбоєм у старшого сина Лі Голла.  Спілкування з сильними і сміливими людьми, сповнені постійної небезпеки ковбойські будні, майже спартанські умови побуту стали для юного вихідця з Грінсборо прекрасною школою виживання, що загартувала його дух і волю. Саме тут він з легкістю опанував іспанську мову, вдосконалив набуті в шкільні роки навички гри на гітарі та засвоїв репертуар ковбойських пісень. Згодом Білл  перебрався на ферму середнього сина доктора Голла –Ричарда. Там від нього вимагалося значно менше фізичних зусиль і він мав вдосталь часу, аби насолоджуватись дозвіллям – малювати, вивчати німецьку та французьку мови, читати. Коли фінансові справи родини Голлів погіршилися і вони вирушили у прерії, Портер вирішив повернутися до благ цивілізації і весною 1884 року оселився в Остіні. Тогочасна столиця Техасу, де шаленими темпами розвивалася комерція і вирувало культурне життя, прийшлася йому до вподоби. Він залюбки грав у аматорських виставах місцевої театральної трупи, брав участь у концертах остінського вокально-інструментального квартету, був  ініціатором численних розіграшів, жартів і авантюр. Змінивши низку професій (аптекар, клерк фірми з продажу нерухомості, лейтенант місцевого загону Техаської національної гвардії, кресляр Земельного управління штату) майбутній літератор додав чимало  цікавих житейських сюжетів, несподіваних колізій та яскравих колоритних образів до власного письменницького арсеналу.

Особисте життя Вільяма Сідні Портера в ті роки було майже безхмарним. Після низки легких юнацьких захоплень і нетривалих романів до нього прийшло справжнє глибоке почуття – кохання до Етол Естес Роуч, яке,  на щастя, виявилося взаємним. Сімнадцятирічна струнка темноока дівчина назавжди підкорить  його серце легкою вдачею, жіночністю, тонким  розумінням мистецтва і неабияким почуттям гумору.

Мати і вітчим Етол були проти її стосунків з Біллом Портером. Не те щоб їм чимось не подобався інтелігентний, дотепний і завжди гарно одягнений юнак, щомісячний заробіток якого був досить пристойним для тих часів, просто вони панічно переживали за здоров’я майбутніх онуків. Річ у тім, що батько Етол , як і мати Білла, помер від туберкульозу, тож шлюб молодих людей із такою загрозливою спадковістю міг, на думку Роучів, виявитися вкрай небезпечним для  нащадків. Тому батьки дівчини, аби уникнути небажаного для них заміжжя доньки, вирішили виїхати з Остіна. Довідавшись про це, збентежені й налякані майбутньою розлукою, закохані наважилися на відчайдушний крок і першого червня 1887 року таємно вінчалися у церкві  Святої Трійці, що знаходилась на околиці міста.

Подружнє життя Білла і Етол було досить щасливим, однак,  на жаль, нетривалим. Батьки юної місіс Портер невдовзі змирилися з рішенням дочки і полюбили свого зятя. У найдраматичніші періоди життя Вільма Сідні Портера саме вони виявилися найбільш вірними його друзями, яким ніколи не бракувало щирості, щедрості й сердечної теплоти. Під час найскладніших випробувань він завжди звертався до Роучів, і вони жодного разу ні в чому йому не відмовили. Етол щиро цікавилася усіма справами чоловіка і підтримувала його в усіх починаннях. Перша дитина Портерів (хлопчик) померла відразу ж після народження, але рівно через рік, 30 вересня 1889 року, у них народилася дівчинка, яку  назвали Маргарет. Саме в цей час в Етол з’явилися перші ознаки страшної хвороби – успадкованого від батька туберкульозу.  Фінансове становище молодого подружжя було досить стабільним: у 1891 році Білл, завдяки підтримці друзів, отримав престижне місце касира-бухгалтера Остінського Національного банку. Ця робота добре оплачувалася, але через  свою одноманітність не дуже подобалася ініціативному і сповненому креативної енергії Портеру.

Восени 1887 року газета «Детройт фрі пресс» надрукувала перші гумористичні оповідання Вільяма Сідні Портера і запропонувала йому співробітництво.  У 1894 році Білл придбав  друкарню і права на видання місцевої газети «Айконокласт». Взявши нову назву «Роллінг Стоун», молодий редактор відмовився від політичної тематики і змінив напрямок і зміст газети. Загальна  тональність нового видання була гумористичною. Надруковані на її сторінках фейлетони, гумористичні скетчі, забавні історії на злобу дня, комічні карикатури, більшість яких вийшла з-під пера або пензля Вільяма Портера, прийшлися до смаку місцевому читацькому загалу. Втім рівно через рік після появи першого номера «Роллінг Стоун» редакція повідомила читачів газети, що її випуск тимчасово призупиняється. Цьому передували сумні події. Фінансові справи газети йшли не найкращим чином, і зусиль головного редактора та його друзів і родичів для того, щоб утримувати її на плаву, явно не вистачало. До того ж ревізія, здійснена в Остінському Національному банку влітку 1893 року,  виявила недостачу і велику кількість помилок у банківській документації за ведення якої відповідав касир-бухгалтер Вільям  Сідні  Портер. Щоправда, невдовзі, завдяки втручанню керівників банку, які  прекрасно знали про слабкі місця у веденні документації і мали з цього певний зиск, а також дякуючи заступництву містера Роуча, звинувачення з Портера були зняті.

Залишившись без місця роботи в банку і втративши всілякі надії підняти свою газету, Білл, якого підтримували дружина та її батьки, взявся за пошуки нової роботи. Він надсилав свої фейлетони і скетчі до різних, у тому числі і центральних газет, і в результаті отримав декілька цікавих пропозицій, зокрема,  запрошення на репортерську роботу до Вашингтона. Однак на той час стан здоров’я Етол значно погіршився, тож про від’їзд із Остіна не могло бути й мови.

У жовтні 1895 року газета «Хьюстон пост» запропонувала Портерові посаду керівника гумористичного відділу. Працюючи в цій газеті, він не лише писав смішні оповідання, веселі вірші та сатиричні нариси, але й сам ілюстрував їх, створюючи цикли карикатур  та сюжетні оповідання в малюнках на кшталт сучасних коміксів. Деякі з творів він підписував псевдонімами або залишав без підписів.

Взимку 1896 року за рішенням центральної влади справу Остінського Національного банку було переглянуто, а Вільяму Сідні Портеру інкриміновано розтрату великої, як на той час суми – п’ять тисяч доларів. Більшість біографів письменника уникають однозначних суджень стосовно його причетності до фінансових махінацій, наголошуючи на тому, що бухгалтерська документація Остінського банку завжди велася вкрай недбало, і це відкривало для банківського керівництва необмежені можливості для зловживань. Втім дехто припускає, що Портер усе ж таки міг таємно взяти гроші, аби поліпшити фінансовий стан своєї газети «Роллінг Стоун». Очевидно, він сподівався невдовзі їх повернути, але так і не зміг цього зробити.  Інші дослідники висловлюють припущення, що добросердечний Білл лише покривав одного зі своїх безпосередніх начальників, котрий взяв гроші і в силу певних серйозних обставин не повернув їх своєчасно.

У новітніх біографіях О. Генрі зустрічається інформація про те, що в середині 50-х років ХХ століття у США було здійснено спеціальну перевірку фінансової документації Остінського Національного банку за 1891 – 1894 роки з метою з’ясування причетності Вільяма Сідні Портера до виявленої ревізією у 1896 році недостачі. Висновок цієї перевірки виявився однозначним: касир-бухгалтер Портер до фінансових махінацій причетним не був. Отже, письменника було офіційно реабілітовано, але, на жаль, лише посмертно.

Тоді ж, 14 лютого 1896 року, Вільяма Сідні Портера було знову заарештовано, але невдовзі випущено під заставу, внесену його тестем містером Роучем. Та коли в липні Білла викликали до Остінського суду, він  несподівано для близьких і друзів вирішив втекти від правосуддя. Купивши квиток від Остіна до Хьюстона, він на одній з проміжних станцій змінив маршрут і відправився до Нового Орлеану. Переховуючись від поліції під чужим ім’ям, Білл деякий час мешкав там, заробляючи на хліб написанням репортажів, і таємно листувався з Етол. Влада штату Техас оголосила про його розшук, тож перебування у Новому Орлеані – найближчому до техаських кордонів великого морського порту – було вкрай небезпечним, і це змусило втікача шукати притулку за кордоном.

Опинившись у Гондурасі, за яким у ті часи міцно закріпилася слава надійного притулку для тих, хто не в ладах із законом, Вільям Портер спочатку жив у злигоднях, ледве  заробляючи на шматок хліба важкою фізичною працею. Саме в цей час доля звела його з братами  Елом і Франком Дженнінгсами – вихідцями з благородного американського сімейства, яких жага пригод та схильність до ризикованих авантюр перетворила на «джентльменів  удачі». Брати мали при собі чималу суму грошей, яку вони зухвало викрали з одного техаського банку. Портер дуже сподобався братам і вони заприятелювали. Після участі у місцевому путчі їхня трійця змушена була втекти до Мексики, де Портер отримав телеграму про тяжкий стан здоров’я своєї дружини і вирішив повернутись додому. Етол, якій доводилося економити кожний цент, перед Різдвом продала за двадцять п’ять доларів свою чудову мережану шаль, щоб купити в подарунок Біллові золотий ланцюжок для годинника, який він узяв із собою у той фатальний день втечі. Однак, коли цей  ланцюжок потрапив до Білла, той уже продав свого годинника, аби на виручені гроші придбати квиток на поїзд до американського кордону. Діставшись до Нового Орлеану, він відправив тестеві телеграму, в якій просив надіслати двадцять п’ять  доларів на квиток до Остіна.

Повернувшись додому 28 січня 1897 року, Білл добровільно здався поліції і одночасно подав клопотання про звільнення під заставу до початку судового засідання. Враховуючи вкрай важкий стан місіс Етол  Портер, остінські судові чиновники задовольнили його прохання, щоправда, при цьому вдвічі, порівняно з попереднім разом, збільшили суму застави. Радість, спричинена поверненням коханого чоловіка, на деякий час повернула Етол життєві сили. Білл був надзвичайно уважним до дружини і весь час проводив з родиною. Однак хвороба не відступала і 25 червня 1897 року Етол  померла. Восьмирічна Маргарет дуже важко переживала цю трагедію, і батько з усіх сил намагався повернути доньку  до  природного для її віку способу життя, де обов’язково має бути час для розваг і веселощів. Батьки Етол всіляко опікувалися справами зятя і єдиної онуки, підтримуючи їх у  скрутні часи. Містер Роуч заохочував Білла до продовження журналістської кар’єри, створював всі умови для того, щоб він  писав і друкувався. Втім мріям Портера і Роучів у той час ще не судилося здійснитися:  попереду був суд і його жорстокий вирок. На судовому засіданні Вільям Сідні Портер категорично заперечував свою провину. Однак на своє виправдання не сказав майже нічого. 25 квітня 1898 року остінський суд приговорив його до п’яти років ув’язнення в Колумбусі – тюрмі штату Огайо.

Роучі робили все можливе, щоб полегшити перебування їхнього зятя у в’язниці. Крім того, у великій нагоді стала професія аптекаря, яку  Портер освоїв ще у Грінсборо. В Колумбусі не вистачало медичного персоналу, тож Білла відразу призначили нічним аптекарем у арештантському шпиталі. На відміну від інших засуджених, які жили в жахливих умовах, Портер мав окрему кімнату і харчувався разом із обслуговуючим персоналом. Він не потерпав від фізичних страждань, але моральні муки були майже нестерпними.

За час перебування в Колумбусі, де він провів три роки й три місяці (звільнився достроково за зразкову поведінку й хорошу роботу в тюремній аптеці) Вільям Сідні Портер написав чотирнадцять оповідань, які були підписані псевдонімом О. Генрі. Є декілька припущень стосовно походження псевдоніма. Найпоширенішою є версія, згідно з якою Портер, створюючи своє літературне ім’я, взяв за основу ім’я французького фармацевта Етьєна Оссіана Анрі – автора популярного аптекарського довідника. Крім того існує припущення, що псевдонім походить від  вигуку « Oh,  Henry!»,  який часто звучав на адресу кота на прізвисько Генрі у родині Джозефа Гаррела – остінського друга Вільяма Портера, в домі якого він мешкав у 1884 – 1887 роках. Цей кіт був сімейним улюбленцем.

Відразу ж після звільнення з в’язниці, що відбулося 24 липня 1901 року, Білл відправився в Пітсбург, де мешкали Роучі і його донька Маргарет. Деякий час він працював в аптеці та продовжував писати оповідання для різних газет. Надсилаючи чергову новелу до редакції того чи іншого нью-йоркського журналу, Білл сподівався, що одного дня він зможе вирватися із похмурого промислового Пітсбурга, який навіював на нього смертельну нудьгу, та податися туди, де вирує життя. Невдовзі його мрія здійснилася – оповідання О. Генрі дуже сподобалися співробітникам нью-йоркського журналу «Енсліс»  і вони запросили його до Нью-Йорка, щоб обговорити плани майбутнього співробітництва.

З квітня 1902 року розпочинається нью-йоркський період життя Вільяма Сідні Портера – найпродуктивніший період творчої біографії  О. Генрі, час його тріумфу і недовгої слави.

Вперше смак справжнього успіху він відчув наприкінці 1903 року, коли головний редактор «Санді Ворлд» запропонував йому річний контракт на 52 оповідання з твердою оплатою. Тож наступний 1904 рік став одним із найпродуктивніших у творчій біографії письменника – цього року він написав  66 оповідань, оселився у просторій затишній квартирі на вулиці Ірвінг-Плейс.

Успіх у читачів не лише зробив О. Генрі одним із найбільш бажаних авторів для будь-якого видання, але й підживлював його творчу енергію. У 1904 році з’явився перший і єдиний його роман  «Королі і капуста», який і сьогодні читається з величезним інтересом. У наступному році в найпрестижніших американських газетах і журналах було надруковано ще 54 оповідання О. Генрі, тоді ж він розпочав активну роботу над укладанням збірників своїх новел. Усього він встиг підготувати і видати сім збірників.

У 1907 році спостерігався певний спад творчої активності О. Генрі (написав лише 11 оповідань). Саме в цей час у житті Вільяма Портера відбувалося багато важливих подій, головна з яких – роман із вчителькою Сарою Коулмен, що завершився шлюбом. Шлюбна церемонія відбулася в Ешвіллі 27 листопада 1907 року. Сара і донька Білла швидко знайшли спільну мову.

Другий шлюб Вільяма Сідні Портера важко назвати щасливим. Хоча Білл і Сара й ставилися один до одного зі щирою симпатією, та все ж через два роки їм довелося роз’їхатись. Сара так і не змогла пристосуватися до напівбогемного способу життя чоловіка, а він не хотів відмовлятися  від своїх звичок. Їхня спроба створити затишне сімейне гніздо в тихому провінційному Ешвіллі зазнала краху, оскільки Білл не уявляв свого життя без Нью-Йорка, що був для нього не просто улюбленим містом, а тією стихією, в якій він почувався неначе риба у воді, і з якої черпав життєві сили та творчу наснагу. Повернувшись до Нью-Йорка, вони жили окремо, підтримуючи дружні стосунки і піклуючись про Маргарет.  У 1908 році О. Генрі написав 29 оповідань, а у наступному – лише вісім, витративши багато часу на спроби сценічних постановок своїх новел.

Ритм життя О. Генрі в Нью-Йорку був воістину виснажливим.

Помер Вільям Сідні Портер 5 червня 1910 року у Нью-Йорку.  Після панахиди в Нью-Йорку він був похований на кладовищі Ріверсайд в Ешвіллі, Північна Кароліна.

У його дочки Маргарет Уорт  Портер була коротка письменницька кар’єра  з 1913 по 1916 рік . У 1916 році вона вийшла заміж за карикатуриста  Оскара Чезаре з Нью-Йорка: вони розлучилися через чотири роки. Вона померла від туберкульозу у 1927 році і була похована поряд із батьком.

Першим перекладачем творів О. Генрі українською мовою був Остап Вишня.

 Розповідь про відомого американського письменника Вільяма Сідні Портера підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Ви бажаєте більш детально ознайомитися з творчістю письменника, то завітайте  до бібліотеки філії №3, або прочитайте про діяльність Вільяма Сідні Портера в інтернеті.

 

Іван Петрович Котляревський народився  9 вересня 1769 року в Полтаві в сім’ї канцеляриста міського магістрату. Згодом Котляревські отримали дворянське звання.

Дід письменника був священнослужителем, дияконом соборної Української церкви.

Одержавши початкову освіту, Іван Котляревський продовжив навчання  в  місцевій духовній семінарії. На цей період припало становлення його особистості, тоді ж склалися його мистецькі уподобання. Знайомлячись із правилами віршування та красномовства, семінаристи мали змогу набувати й розвивати навички практичного володіння словом. Не дивно, що перші літературні спроби  Котляревського припали на час його навчання. Уже тоді він вирізнявся з-поміж інших семінаристів неабияким поетичним хистом. За пристрасть до віршування товариші прозвали його римачем. У семінарії майбутній письменник познайомився з «Енеїдою» видатного давньоримського поета Вергілія.

Більш як дев’ять років навчання дали Івану Котляревському освіту з доброю гуманітарною основою. В семінарії він наполегливо вивчає стародавні мови, німецьку і французьку, риторику, поетику, а також словесність, античну літературу. Однак повного семінарського курсу він не закінчив. До цього спричинилося не академічне відставання – він був одним із кращих учнів – припускають, що І. Котляревський  залишив  школу за рік до закінчення через матеріальні нестатки, які спіткали сім’ю після батькової смерті.

Залишивши семінарію, він певний час працював канцеляристом, але згодом присвятив себе учительській праці. Працюючи приватним учителем в одному з панських маєтків на Полтавщині, Іван Котляревський мав достатньо часу для творчості. Саме тоді він розпочав роботу над своєю «Енеїдою», до якої час від часу повертався упродовж всього наступного життя.  Перші три частини поеми він написав ще в період свого вчителювання. Навесні 1796 року Іван Котляревський вступив на військову службу і провів у війську близько дванадцяти років. Такий поворот долі, вірогідно, став наслідком нещасливого кохання. Іван Петрович закохався в 20-ти річну Марію, бідну родичку господаря, в якого працював домашнім учителем, але дівчина вже була обіцяна іншому і мала стати дружиною багатого вдівця. Так це чи ні, але з Івана вийшов вправний вояка. Він брав участь у російсько-турецькій війні, відзначився особливою хоробрістю, за що був не раз нагороджений. На початку 1808 року в чині капітана Іван Котляревський вийшов у відставку. Він їде до Петербурга, надіючись влаштуватись там на цивільну службу. Під час перебування в столиці він підготував до друку й видав 1809 року свою поему в чотирьох частинах.

Повернувшись до рідної Полтави, письменник одержав посаду наглядача, тобто керівника Будинку виховання дітей бідних дворян. Із цим закладом він надовго пов’язав свою долю – не шкодував сил на освітній ниві, виявив себе талановитим організатором і педагогом

Найбільшим захопленням Івана Котляревського завжди був театр. У 1818 році  його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює п’єси «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник». Ці яскраві та сценічні п’єси принесли авторові популярність і славу видатного драматурга.

Письменник  заслужив прихильність сучасників не лише своєю літературною й театральною працею. Як людина передових поглядів, він обстоював поширення благодійної діяльності. Не випадково у 1827 році його призначили керівником «Полтавських богоугодних закладів». Опікуючись благодійними установами, він завжди виявляв справедливість і чуйність, допомагав бідним і скривдженим. Віддавши більшу частину свого життя освітній і благородній праці, у 1835 році Іван  Петрович залишив службу. Наступні кілька років через слабке здоров’я він  провів усамітнено, рідко  з’являвся у товаристві і майже не приймав відвідувачів.

 Помер  Іван Петрович Котляревський 10 листопада 1838 року у Полтаві, де його і поховано на міському кладовищі.

Котляревський ніколи не був одружений. Його спадкоємицею та господинею садиби стала економка Мотрона Єфремівна Веклевичева.

Найбільше уславився Іван  Котляревський своєю невмирущою «Енеїдою», над  якою працював, хоч і з перервами, майже двадцять шість років. Твір українського автора належить до поширених у європейській традиції переробок – бурлескно-травестійних поем. За  основу Іван Котляревський узяв героїчну поему відомого давньоримського автора Вергілія. Античних богів і героїв він «переодягнув» в українське вбрання, змусив їх говорити і думати по-українськи.

Уся творча спадщина Івана Котляревського увійшла до золотого фонду української культури. Його «Енеїді» та «Наталці Полтавці» судилося відкрити новий етап у розвитку літератури й театрального мистецтва.

Розповідь про українського письменника, військового, класика нової української літератури, громадського діяча Івана Петровича Котляревського підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатись про творчість І. П. Котляревського, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

Едгар Райс Берроуз  – американський письменник-фантаст,  вважається одним з батьків-засновників фантастики ХХ століття.  Берроуз – письменник пригодницької літератури, його перший твір «Під місяцями Марса» вийшов в журналі. Вже другий роман автора відкрив цикл найзнаменитіших творів про Тарзана – людського годованця мавп. Ці твори і досі є бестселерами, багато  разів екранізувалися. Захоплюючі, хвацько закручені, сюжети і фантастичні пригоди героїв дозволили  Берроузу купити ранчо в Каліфорнії, де письменник продовжував творити. У роки Другої світової війни автор переходить до військової журналістики. Його творчість мала великий вплив на світову літературу.

Едгар Берроуз прожив 74 роки, написавши величезну кількість книг. Одна тільки серія про Тарзана налічує 26 творів. Ще 11 книг присвячено Марсу, 9 – Венері.  Ще в 10 книгах описуються пригоди вигаданих героїв на Місяці. Крім того, Едгар Берроуз написав безліч інших романів: про кам’яний вік, середновіччя, ковбоїв і таємничу планету Пеллюсидару, що знаходиться всередині порожнистої планети Земля.

Едгар Райс Берроуз народився 1 вересня 1875 року в Чикаго, в родині вдатливого бізнесмена, який свого часу брав активну участь у громадянській війні, а пізніше полишивши військо в чині майора,  приніс у родину любов до пригод і звитяги, культ мужності й честі, повагу до американської армії та її славного минулого.

Едгар був четвертою дитиною в сім’ї. Два його старших брати закінчили Єльський університет, а Едгар вчився в школі Браун. Коли ця школа закрилася на карантин під час епідемії дифтерії, його перевели в Маплхерстовську школу для дівчаток.

За наполяганням батька юний Едгар у 16 років опиняється у військовій школі, що містилася у містечку Андвері штату Массачусетс. Це сталося у вересні 1881 року.

Відтоді Берроуз починає писати до місцевої газети. Військова служба йому набридає, до військової науки він залишається байдужий, а його улюбленими  предметами стають латинська  і грецька мови. Незабаром він покидає військову школу. Але батькові дуже хочеться, аби син став військовим, і через  деякий час Берроуз знову опиняється у військовому навчальному закладі. На цей раз це  була Мічіганська військова академія поблизу Детройта. Там Берроуз захоплюється кінним спортом, грає у футбол. В Академії він вчиться протягом 1892 – 1893 років. Незалежний і гордий характер приводить його одного разу до дуелі з одним із кадетів, а треба сказати, у США дуелі були заборонені. І хоч нічого трагічного з дуелянтами не сталося, Берроуз змушений був залишити і цей навчальний заклад. Наприкінці травня 1896 року він, записавшись добровільно простим солдатом на військову службу, прибуває до форту Грант у штаті Арізона – одне з найважчих для служби місць.

Тут під командою брутальних і свавільних начальників молодий Берроуз витримує рік.

23 березня 1897 року він звільняється з військової служби назавжди.

Після демобілізації Берроуз довго пас корів в Айдахо.

Потім він працював продавцем у Покателло, штат Айдахо, на золотих копальнях в Орегоні, поліцейським у Салт-лейк- Сіті, клерком у чиказьких конторах, бухгалтером, комівояжером, безуспішно намагався виїхати в Китай інструктором з верхової  їзди і думав навіть знову завербуватися в армію.

Берроуз регулярно брався за створення власного підприємства, але всі його задуми життя швидко перетирало на порох.   Та він вже був одружений, потрібно було годувати двох дітей.

У 1911 році тридцятип’ятирічний бізнесмен-невдаха, який не міг звести кінці з кінцями і тільки назавжди розпрощався з черговим клієнтом, сидів увечері  у спітнілому офісі і простим олівцем на звороті бухгалтерського бланка пише фантастичний роман про людину, яка потрапила на Марс.

Два десятиліття боротьби за існування навчили Берроуза не нехтувати жодним заробітком. Він, звичайно не вірив що його твори хтось надрукує, але послав рукопис у редакцію журналу, підписавши роман псевдонімом «нормальний хлопець». Редактором журналу тоді був Томас Нюелл Меткаф, і саме він відкрив світові ім’я чи не найпопулярнішого письменника 20 століття.

Небагато є у світовій літературі письменників, чию особисту славу затьмарювала б слава образу, що його створив письменник.

Саме така доля спіткала Едгара Райса Берроуза, творця уславленої серії з двадцяти чотирьох книг про Тарзана.

Помер Едгар Берроуз 19 березня 1950 року, Енсіно, Каліфорнія.

Розповідь про американського письменника-фантаста, що вважається одним з батьків-засновників фантастики ХХ століття підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо  Вас зацікавила розповідь про письменника, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.