Літо – це пора, яку любить кожна дитина. Оскільки влітку тепло, можна довго гуляти, адже темніє пізніше. Багато хто любить кататися на велосипеді, грати в м’яч з друзями, купатися, відпочивати від спеки.

Бібліотекар Сидоренко Ю. П. на дитячому абонементі організувала виставку малюнків. Дітлахи в своїх роботах відобразили луки, що підступають до лісу, копиці духмяного сіна, галявини, де соковито рожевіють суниці поміж травами серед сосон і дубів,  затінок на березі лісового озера.

Літо притишує ходу, закінчується.

 

Іван Франко – без перебільшення є одним із найгеніальніших українських письменників. Його творчий доробок надрукований у 50-ти томах, але дослідники стверджують, що це – чи не половини від спадщини, яка належить перу письменника, літературознавця, літературного критика, публіциста, перекладача, філософа, історика, етнографа.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в присілку Війтова гора (Слобода) села Нагуєвичі Самбірського округу Королівства Галичини та Володимирії.

Іван Франко пізніше казав, що насправді він народився на два дні раніше, а 27-го його христили й саме цю дату записали в метричну книгу.

Батько, Яків Франко, був заможним сільським ковалем. За однією з версій, в яку вірив і сам Іван Франко, батьківський рід походив від німецьких колоністів, чим пояснював незвичне прізвище, бо, мовляв, у ньому є  «кавалочок німця». Проте згідно з останніми дослідженнями, родина Франків мешкала на теренах давнього Руського воєводства ще до поділів і масового переселення туди німецьких колоністів. На відміну від них, належала до греко-католицької церкви.

Мати, Марія з роду Кульчицьких походила зі збіднілої шляхти.

Перші згадки про село Нагуєвичі датуються 1424 роком. У ХIV столітті король подарував село панові С. Нагуєвському. Пан відразу ж перейменував село на свою честь, але недовго тут жив, бо його звели зі світу опришки, а панське майно розкупили багатші селяни. Існує легенда, що дід Івана Франка купив велику частку панського майна, в тому числі й кузню.

Хоча між батьком, у якого це був другий шлюб, і досить молодою матір’ю Івана була велика вікова різниця: 33 роки  (батькові було 53, а матері – 20), подружжя жило у злагоді. Перша дружина Якова Франка померла від холери. Син Іван, якого в дитинстві називали Мироном, був його первістком. Саме на Івана Яків покладав усі надії. Хотів бачити сина не ковалем, а вченим паном, шанованою людиною. Про освіту Івана батько дбав дуже старанно. Яків знав багато притч, казок, легенд, мова його була барвистою, дотепною. Яків не шкодував для сина душевного тепла, не кажучи вже про матеріальне забезпечення.

У шлюбі з Марією Кульчицькою у Якова Франка, крім Івана, народилося ще четверо дітей: дочки Тетяна і Юліана та сини Захар і Онуфрій. На жаль дочки померли малими.

Дідусь Івана по маминій лінії помер ще до народження внука Івана, а бабуся була овдовілою, заможною шляхтянкою з Ясениці-Сільної, у неї було шестеро дітей.

Мати дуже любила співати Івасеві, а син володів унікальною пам’яттю, тому й запам’ятовував пісні.

Родинний переказ каже, що Івана називали Мироном, щоб уберегти від ранньої смерті. Дитяча смертність в цей час була дуже висока, отож батьки, боячись втратити первістка, вирішили ошукати смерть. Іванового брата Захара вдома називали Михайлом.

В шість років Івана віддали вчитися до початкової школи в Ясеницю-Сільну, звідки була мати Івана Франка. В Нагуєвичах також була двокласна школа, але знаходилась вона далеко від хати Франків і до того ж вважалася гіршою.

Між однокласниками Іван відрізнявся кмітливістю.

За два роки початкової школи Іван бездоганно читав українською, польською й німецькою, добре рахував, розв’язував задачі.

 По закінченні початкової  сільської школи у 1864 році, Яків віддав сина Івана вчитись у Дрогобич, у Головну міську школу отців-василіан.

Після вступного іспиту Івана зарахували відразу до другого класу як особливо здібну дитину. У класі спочатку треба було довести свої інтелектуальні переваги над паничами й заслужити авторитет у вчителів. Оскільки Іван  прийшов  у селянському одязі, йому як мужицькому синові негайно відвели «ослячу» задню лавку. Проте на кінець навчального року Іван Франко виявився учнем з найкращою успішністю.

У 9 років в Івана помер батько. У 1867 році вітчим віддає Івана до польської Дрогобицької гімназії імені Франца Йосифа. Тут Іван Франко почав комплектувати власну бібліотеку і писати вірші. З десяти років почав записувати їх  і в 1868 році мав уже цілий зошит. Тут відрився й був підтриманий ще один талант Івана – він добре співав.

1875 року, закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Іван Франко вступив на філософський факультет Львівського університету,  де вивчав класичну філологію та українську мову й літературу.

За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув’язнений австрійською владою. Через перший арешт змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його в 1878 – 1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу  освіту завершив пізніше, у 1890 –1891, навчаючись у Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.

В 1893 році у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Ягича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і  здобув  учений ступінь доктора філософії.

В особистому житті він пережив  принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб з якою він узяв у травні 1886 року

У подружжя було четверо дітей: Андрій, Тарас, Петро, Ганна.

Іван Франко відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя  написав понад 6000 творів загальним обсягом понад 100 томів. Кожних два дні з-під його пера виходив новий твір. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було видано понад 220 видань, зокрема понад 60 збірок.

Іван Франко знав 14 мов. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав українською із багатьох мов, у тому  числі східних. Сучасники називали його «академія в одній особі».

Помер Іван Якович Франко 28 травня 1916 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

Розповідь про видатного українського поета, прозаїка, драматурга, літературного критика, публіциста, перекладача, науковця, громадського і політичного діяча Івана Франка підготувала бібліотекар  бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про творчість письменника, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.

 

Вальтер Скотт – відомий англійський письменник, який народився у Шотландії й прославив свою батьківщину. Сучасники називали його «Шекспіром роману», «шотландським чародієм». І це не випадково, адже саме він є засновником жанру історичного роману. Упродовж багатьох років увесь світ із захопленням читає такі його твори, як «Уеверлі», «Пуритани», «Роб Рой», «Айвенго» «Квентін Дорвард», «Вудсток», «Пертська красуня» та інші.

В. Скотт у своїй країні відомий також як прекрасний історик і знавець давнини.

Народився Вальтер Скотт 15 серпня 1771 року в Единбурзі в сім’ї адвоката Вальтера Скотта. Його мати, Ганна Резерфорд, була дочкою професора медицини Единбурзького університету. У сім’ї з 12 дітей, вижило шестеро, Вальтер був 9-м. У січні 1772 року Вальтер захворів на дитячий параліч, втратив рухливість правої ноги, назавжди залишившись кульгавим. Незважаючи на фізичну ваду, вже в ранньому віці він приголомшував оточуючих жвавим розумом і феноменальною пам’яттю.

Дитинство Вальтера тісно пов’язане із шотландськими кордонами, де він проводив час на фермі свого діда в Сендіноу, а також у будинку свого дядька у Келсо. Перебуваючи на селі у діда, саме серед лук, гір і лісів юний Скотт душею долучився до природи Шотландії, познайомився з її легендами, історичними переказами, народними піснями, які чув від родичів і знайомих. Там він зустрів прообрази своїх майбутніх літературних героїв, почув розповіді про події боротьби шотландців за власну незалежність. Двічі, в 1775 і 1777 роках, маленький Скотт перебував на лікуванні в курортних містечках Бат і Престонпанс.

У 1778 році Скотт повертається до Единбурга. З 1779 року він навчається в единбурзькій школі, у 1785 році вступає до единбурзького коледжу. Під час навчання у коледжі Скотт читає художню літературу. Особливо античних письменників. Разом із товаришами створює «Поетичну спільноту» у коледжі, а також вивчає німецьку мову і перекладає твори німецьких письменників. В Единбурзі Вальтер  зустрічається з великим шотландським поетом Робертом Бернсом.

Важливим для Скотта стає 1792 рік – в Единбурзькому університеті він витримав іспит на звання адвоката. З цього часу Вальтер стає поважною людиною з престижною професією, має власну юридичну практику. Під час перших подорожей самостійної адвокатської практики, Вальтер подорожує Шоландією,  він збирає народні легенди і балади.

У 1799 році Вальтер Скотт став шерифом графства Селкерк,  а у 1806  – секретарем головного суду в Шотландїі. Адвокатська діяльність у Вальтера Скотта протягом життя була на першому місці, а літературна творчість була для нього відпочинком. Але з часом літературна діяльність стала основним джерелом доходів.

В 1811 році Вальтер Скотт купив землю на березі річки Туїд і побудував там невеличкий замок Ебботсфорд.

Особисте життя  Вальтера Скотта було сповнене пригод.

Восени 1791 року, коли віруючі розходилися з церкви, то пішов дощ і Вальтер під своєю парасолькою провів додому незнайому дівчину. Так він познайомився з дуже красивою і розумною дівчиною, дочкою единбурзького адвоката – Вільяміною Белшес. Її мати – графського походження. Вальтер закохався у Вільяміну. Вільяміні на той час було 15 років. Сер  Джон Белш, батько Вільяміни, ніколи не дозволив би одружитися доньці з людиною, яка не досягла нічого в житті, на той час Вальтер був тільки студентом, який нічого не мав. Скотт п’ять років намагався добитися взаємності Вільяміни, проте дівчина зважила на Вільяма Форбса, сина заможного банкіра, за якого вийшла  заміж 1796 року через вимогу батька. Нерозділене кохання письменника до Вільяміни згодом відбилося у його романах.

У 1797 році Вальтер Скотт одружується на Шарлотті  Шерпантьє. Вальтер познайомився з майбутньою дружиною під час поїздки в Озерний край. Шарлотта  була француженкою за походженням, але англійкою за душею, оскільки виросла в Англії. Її мама тікаючи від революції опинилася з двома дітьми в Англії. Шарлотта не була красунею, але вона була життєрадісною дівчиною і вірила у творчі сили Вальтера. Незважаючи на різні характери подружжя шлюб їх виявився вдалим. У них народилося 4 дітей – Софія, Уолтер, Анна, Чарльз. У житті Вальтер  Скотт був зразковим сім’янином, людиною доброю, тактичною, ввічливою; любив дерева і квіти, домашніх тварин.

Як не дивно, але Скотт не поривав зв’язків з подружжям Форбс. Не один раз чоловік Вільяміни приходив на допомогу письменникові у хвилини його скрутного матеріального  становища. Гарні стосунки із Форбсом Скотт підтримував і після смерті Вільміни (1810).

З 1800 року розпочинається серйозна літературна діяльність В. Скотта. Він виступив як перекладач, журналіст, збирач фольклору, автор романтичних поем та балад. Протягом понад 30- літньої літературної діяльності письменник створив 28 романів, 9 поем, безліч повістей, літературно-критичних статей, історичних праць. Молодий поет став відомим у своїй країні, коли в 1802 році опублікував 2 томи «Пісень  шотландського кордону» (3-й том побачив світ у 1803 році).

Згодом стали з’являтися поетичні твори В. Скотта, написані ним самим, – драматична поема у 6-ти піснях «Пісня останнього менестреля» (1805 рік), в якій об’єдналися фольклорні та історичні мотиви. Поема мала грандіозний успіх у читачів. Вийшла вона великим, як на той час, тиражем. Така гучна слава окрилила молодого поета, і він пише нові поеми: «Марміон» (1808 рік), «Діва озера» (1810) та інші.  У цей  самий час підготував до друку і видав середньовічний рицарський роман «Сер Трістан»; працював над есе про старожитності.

У 42 роки письменник уперше віддав на суд читачів свої історичні романи. Влітку 1814 року виходить у світ перший роман Вальтера Скотта «Уеверлі, або 60 років тому». Ім’я автора на ньому не зазначалося, як  і в усіх наступних романах, аж до зібрання творів 1829 року, в передмові до якої Вальтер Скотт пояснює, що змусило його так довго переховуватися від читача. Спочатку була боязнь невдачі, небажання ризикувати літературною репутацією, дуже високою і набутою ще в ролі поета. Далі автору сподобалася гра з публікою, заворожувала таємниця, яку Скотт любив не лише в літературі, а й у житті. Лише найвужче коло його друзів знало точно те, про що сперечалася і здогадувалась уся Європа і хто ж істинний автор романів, які мали величезний успіх і друкувалися анонімно чи під псевдонімом – «автор Уеверлі»?

Після виходу у світ 1-го роману «Уеверлі» В. Скотт став всесвітньо відомим письменником. За цим твором було написано ще 25 романів, декілька збірок оповідань, п’єс, поем, 2-томник «Історія Шотландії», багатотомне  «Життя  Наполеона Бонапарта» та інші твори, написані письменником упродовж 18 років (з 1814 по1831 роки).

Зазнавши наприкінці 20-х років фінансового краху, В. Скотт, завдяки своїй феноменальній працездатності, за кілька років заробив стільки, що майже повністю розрахувався з боргами.

Помер Вальтер Скотт 21 вересня 1832 року в Мелроуз, Шотландія. Похований у Драйбурзі.

Розповідь про всесвітньо відомого шотландського письменника, поета, історика, збирача старожитностей, адвоката Вальтера Скотта підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо бажаєте більше дізнатися про творчість В. Скотта, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте в інтернеті.

 

 

Віра Василівна Левченко  народилася 1893 року в місті Полтаві. Батько Віри, Василь Андрійович, корінний  полтавець.

Рід Левченків треба сказати, був вельми поважним. У « Малоросійському гербовнику» В. Лукомського та В. Модзалевського говориться про його засновника  – Івана Левченка – та наводиться герб роду – щит, де на червоному полі  – білий гриф.

Василь Андрійович закінчив словесне відділення Імператорського Московського  університету й був педагогом у рідному місті.

Мати, Катерина Сергіївна Слєпцова – випускниця Олександро-Маріїнського інституту шляхетних дівчат у Москві. Катерина Сергіївна була з Москви – там молоді люди і познайомилися під час навчання.

Батьки дуже любили  одне одного, жили скромно, але щасливо. Ні батько, ні мати не відрізнялися особливою красою, але їхня донька з дитинства привертала увагу зовнішністю: темні кучері, ніжний овал обличчя, величезні сумні очі.

Після смерті дідуся Віри, сім’я переїхала в Москву.

Там за підтримки родичів добробут сім’ї налагодився. У будинку приймали гостей, влаштовували вечори на яких грали в шаради та «живі картини». Віра, як і її батько гарно співала, навчилася рано читати. Їй було два з половиною роки, коли в Парижі  відбулася прем’єра першого фільму братів  Лум’єр ( 28 грудня 1895 року) – так у світі почалося століття кіно, але поки що сім’я Левченко не звертала на це жодної уваги.

Дівчинку віддали навчатися в дуже відому елітну приватну гімназію Зінаїди Перепьолкіної. З класом Віра вперше побувала у Великому театрі і відтоді полюбила балет. Вона вимолотила в батьків дозвіл вступити до балетного училища при театрі, однак через рік вони забрали доньку з училища – на цьому наполягла бабуся, яка вважала, що дівчині з порядної сім’ї не місце в театрі. Вірі довелося повернутися до гімназії, а потім і зовсім забути про сцену, тому що у 1905 році, коли її мати була вагітною третьою дочкою, батько застудився і помер від пневмонії.

Розраду Віра знайшла в театрі: навчаючись у гімназії, одночасно відвідувала гурток молодих артистів Московського художнього театру, де брала уроки акторської майстерності, а також відвідувала виставки, концерти, захоплювалась грою на фортепіано.

Згодом юна Віра Левченко вирішила стати акторкою. Багато в чому на неї справив враження приїзд у 1908 році у Москву з Санк-Петербурга однієї з найпопулярніших тоді актрис, Віри Коміссаржевської. Тоді ж Віра побачила гру неперевершеної  данської актриси  Асти Нільсен у фільмі «Безодня» (1910 рік), і остаточно визначилась із вибором професії.

Майбутня актриса закінчила гімназію в 1910 році. На випускному вечорі вона познайомилася з правником  Володимиром Холодним. Вони покохали одне одного з першого погляду,  а незабаром, попри категоричну незгоду обох родин, одружилися, і шлюб цей виявився  на рідкість щасливим.

На весілля запросили тільки найближчих родичів та друзів.

Володимир виявився завзятим  автомобілістом, брав участь в автоперегонах, видавав першу в Росії спортивну газету «Авто». Володимир зумів зацікавити перегонами й молоду дружину.

Володимир Холодний був із відомої української сім’ї, пишався братами: Олексій, відомий музичний критик; Микола (1882 – 1953), відомий український ботанік, фізіолог, мікробіолог, академік чиє ім’я носить інститут ботаніки АН України; Григорій (1886 –1938), вчений секретар Українського видавничого товариства у Москві. Згодом  переїхав до Києва, викладав у старших класах Другої української гімназії імені Кирило-Мефодієвського братства. Був головою «Просвіти» у Чернігові. Працював в інституті Української Наукової Мови, згодом очолював його. У 1929 році був звинувачений у належності до Спілки  Визволення України та засуджений до восьми років позбавлення волі. Після відбуття терміну був розстріляний.

У 1912 році у подружжя народилася донька Євгенія. Пологи пройшли дуже важко, молода жінка довго хворіла і лікарі заборонили їй у подальшому народжувати – принаймні декілька років. Але ні Віра, ні Володимир не могли собі уявити сім’ю тільки з однією дитиною. І коли доньці виповнився рік, родина удочерила ще одну дівчинку – Нонну, племінницю Володимира. Після появи дітей Віра перестала цікавитися автогонками, до  кола її інтересів увійшов артистичний клуб «Алатрі». І ще Віра захопилася кінематографом. У той час кіно – сінематограф – не вважався серйозним мистецтвом. Серйозно – це театр, а кіно тільки розвага. Але неймовірно популярна! У кіно ходили всі. Перед  початком продавалося «лібрето» – короткий зміст фільму, щоб можна було зрозуміти, що ж  відбувається на екрані. Під час сеансів у залі грав тапер, а в дешевих кінотеатрах, де лібрето не продавалося, він же, або кіномеханік розповідав зміст фільму. Віра з чоловіком не пропускали жодної вистави в театрах та жодного  нового фільму в синематографі.

Віра любила приймати гостей.

Улітку 1914 року Віра вперше прийшла на кінофабрику  «В. Г. Талдикін і К» у пошуках роботи. Однією з причин була фінансова нестабільність, адже в той  час сім’я переживала не кращі часи, а на зйомках гарненька Віра могла що-небудь заробити. Уже тоді на її красу звертали увагу родичі і друзі, і зовсім незнайомі люди. Темноволоса красуня з ніжною білою шкірою, великими сірими очима і надзвичайно густими і довгими віями, зазирала прямо в душу і від цього, здавалося, змінювався весь світ навколо. На жаль  далі справа не пішла, завадила Перша світова війна. Чоловік пішов на фронт, і у житті Віри утворилася порожнеча. Тоді жінка пішла в майстерню «Тімана і Рейнгарда», де в той час знімали «Російську золоту серію».  У цей час режисер В. Гардін екранізував «Анну Кареніну».

 Її першою роллю стала нянька-італійка в екранізації Анни Кареніної. «Але нам потрібні актриси, а не просто красуні» – відповів Гардін і дав листа до режисера Євгена Бауера, на фірму «Ханжанков і К». За рік вона знялася в багатьох фільмах. Після фільмів «Пісня тріумфуючого кохання», за повістю І. Тургєнєва та «Полум’я неба» Віра Холодна здобула популярність і любов публіки.

У серпні 1915 року Віра отримала  звістку про те, що  її чоловіка тяжко поранено в бою під Варшавою. Вона негайно покинула роботу, сім’ю, дітей та поїхала до  Володимира в госпіталь. Віра піклувалася про нього, вражаючи своєю самовідданістю професійних сестер милосердя, і практично витягла з того світу.

1916 року у власника фірми «Ханжанков і К» Олександра Ханжанкова, де працювала зірка німого кіно, з’явився конкурент – Дмитро Харитонов, харківський кінопідприємець, власник кінотеатру і прокатної контори «Аполло» в Харкові з філіалами в Одесі, Ростові-на –Дону, Києві, Санк-Петербурзі; фінансував у Харкові зйомки фільмів, вкладав гроші в екранізацію творів українських авторів. Він відкрив у Москві кіноательє, але не мав людей, які вміли професійно робити кіно. Харитонов  запропонував найкращим операторам, режисерам і артистам, які працювали у Ханжонкова, перейти до нього за набагато вищу платню. Віра Василівна перейшла до кіноательє Харитонова пізніше за всіх.

1918 року Віра їде до Одеси для завершення зйомок у фільмі «Княжна Тараканова» та «Циганка Аза». Там вона поєднує зйомки з активною концертною діяльністю.

Жовтневий переворот 1917 року, ознаменований терором та репресіями, змусив багатьох кіномитців тікати від більшовиків. Під виглядом  літніх кіноекспедицій багато кінематографістів виїжджають до України – до Харкова, Одеси, Криму. Влітку 1918 року Дмитро Харитонов та його акторська група з сім’ями виїхали до Ялти, а 28 червня 1918 року прибули до Одеси, де продовжили знімати фільми. Крім Віри Холодної, яку супроводжували сестра Софія та донечка Женя, до кіноекспедиції увійшли режисер Петро Чардинін з дружиною та дочкою, актори  Володимир Максимов, в Харкові до них приєдналися Йосип Рунич з дружиною та інші. В Одесі зйомки проходили в ательє, яке Харитонов вибудував на Французькому бульварі, на ділянці землі, яку спеціально придбав.

8 лютого 1919 року Віра Холодна виступала на концерті. У театрі було холодно, глядачі сиділи в шубах, а актори виходили у відкритих сукнях. Після концерту Віра злягла. Лікар поставив діагноз «іспанка» – це особлива форма грипу, від якого в 1918 році в Європі померли мільйони людей. У Віри Василівни вона ускладнилася запаленням легенів. І хоча Віру Холодну лікували найкращі лікарі Одеси – Усков, Коровицький, Бурда, Тальпін та Зільберберг вилікувати «іспанку» було неможливо.

16 лютого 1919 року, в 25-річному віці, вона раптово померла в Одесі.

16 лютого 1919 року відбулося Велелюдне  відспівування в Спасо-Преображенському кафедральному соборі.

Віра Василівна Холодна була похована 19 лютого на Першому Християнському цвинтарі Одеси.

Володимир Холодний прожив лише кілька місяців після смерті дружини і помер від тифу. Через місяць під час епідемії черевного тифу померла і мати Віри.

Старша сестра Надія взяла опікунство над дітьми Віри та молодшою сестрою Софією. Потім вона вийшла заміж за болгарина чи грека та виїхала з дітьми в Болгарію. Софія залишилася в Одесі, взяла прізвище Холодної і стала балериною Одеського оперного театру, де працювала з 1920 по 1937 роки.

Віра Холодна стала зіркою німого кіно майже на початку його існування. Ніжна та прекрасна, вона майстерно грала ролі. Але попри славу та визнання Віра залишалася доброю та чуйною жінкою, матір’ю та дружиною.

Віру обожнювали, вона стала законодавицею мод. А мода тих років була дуже цікава: сукні шили вузькими внизу і пишними вгорі,  без зайвих прикрас (рюш, воланів, оборок, бантів). Кольори вибирали пастельні, відтінки – холодні. Якась одна оригінальна деталь надавала костюмові шарму. Віра мала багату фантазію і сама моделювала для себе одяг. Речі виходили неповторні, ексклюзивні. Невгамовна фантазія королеви екрану виявлялась, навіть,  у виборі парфумів. Змішуючи аромати акторка отримувала гіркувато-солодкуватий запах, який майстерно довершував її образ.

За чотири роки Віра Холодна  знялася у 80 фільмах. На сьогодні вціліло лише п’ять кінострічок, і ті збереглися погано.

Розповідь про видатну  кіноактрису епохи німого кіно В. В. Холодну підготувала бібліотекар бібліотеки-філії  №3 Сидоренко  Ю. П.

Якщо Вас зацікавила ця розповідь, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет.