Великий Піст – найдовший і найголовніший піст. Метою Великого  Посту є приготування до святкування Великодня. Важливо, аби в період посту людина усвідомила свої гріхи та щиро в них покаялась.

Великий піст не тримається числа і залежить од кількості м’ясниць, котрі починаються від Різдва. Якщо Великий (це найдовший од усіх постів, а тому зветься Великим) піст має сталу кількість тижнів, то м’ясниці «рухомі» – тобто кожного року регулюються церковними; ними власне, визначають, коли має співпасти Великдень з повним місяцем.

27 лютого 2023 року починається Великий піст.

Про те, що із самого початку тривалість Великого посту була сорокаденною, ми маємо свідчення, що йдуть від глибокої давнини. Сама назва Св. Чотиридесятниця зустрічається дуже часто у древніх письмових пам’ятках. Святий Василій Великий і Григорій Ниський стверджують, що Великий піст в їх час існував всюди.

Уже в 1V столітті в східних Церквах встановився існуючий  і донині порядок дотримання Великого посту: з понеділка (після Тижня сиропусного) до Великої Суботи. Таким чином, Великий піст складається власне з сорока днів Чотиридесятниці й Страстної седмиці.

 Перший день Великого посту називається «жилавий» понеділок, бо в цей день господині печуть житні коржі – «жиляники». Була колись ще одна назва цього дня – «чистий понеділок». Чистий тому, що господині обіду не варили, і їхні горщики залишалися чистими.

Протягом усього посту потрібно відмовитись від гулянь, пишних святкувань. У цей час люди поминають своїх померлих родичів і близьких у церквах, роздають щедрі пожертви, допомагають бідним. Особливо суворим є перший і останній тижні цього посту.

Під час посту не можна вживати в їжу будь-які продукти харчування тваринного походження: м’ясо, молоко, масло, яйця тощо.

Пост рекомендують навіть лікарі, відмічаючи  благотворну дію на організм тимчасовою відмовою від тваринних білків і жирів. Святитель Феофан Затворник називає піст «періодом спасительного лікування душ, засобом для очищення від усього старого, таємного і брудного».

Основними стравами в період посту були борщ (з грибами, рибою, або олією), капуста з олією, картопляні, горохові, або  круп’яні юшки (наприклад куліш), варена картопля, мелешка, кваша, кисіль, галушки, горохв’яники, каші, по неділях на стіл ставили ще й пироги з кашею, горохом, квасолею, картоплею, капустою або вареники з такою ж начинкою. По можливості, їли  багато хрону, редьки, квашеної  капусти і солоних огірків. Урізноманітнював смак їжі і буряковий квас, яким запивали картоплю й кашу. Майже не щодня варили узвар.

Тижні Великого посту називаються седмицями,  упродовж них царські врата в церковних вівтарях не зачиняються  на відзнаку, що Син Божий своїм воскресінням відчинив ворота до Царства Божого.

За першим тижнем Великого посту передбачали погоду. Який день у понеділок, такий врожай буде на яровину, вівторком завбачували процес посіву, середою – копання, четвергом –сінокоси, п’ятницею – жнива, а суботою брання конопель.

Про піст у народі створено й чимало прислів’їв.

Великий піст усім прижав хвіст.

Піст не міст, об’їхати можна.

Прийшов Великий піст – тягни дзвони за хвіст.

Прийшов Великий піст – підігнув собака хвіст.

У Великий піст не ходи у гості.

Четвертий тиждень Великого посту називається « середопістя», середу звуть «середохресною», а неділю – «хрестопоклонною».

На середохрестя випікали з пшеничного борошна пісне обрядове печиво у формі хрестиків, і називалося воно «хрести». Його тримали до того часу, коли їхали в поле сіяти яровину. Перед тим як зробити засів, посівальники з’їдали по коржикові, а одного клали на ріллю й обсівали «на добрі сходи і щедрий врожай».

Церква благословляє послаблення посту людям похилого віку, дітям, хворим, вагітним і матерям годувальницям, а також людям зайнятих важкою фізичною працею.

Піст  встановлений для всіх: і ченців і мирян. Він не є повинністю або покаранням. Його слід розуміти як спасительний засіб, свого роду ліки для кожної людської душі.

Сенс посту – у вдосконаленні любові до Бога і ближніх, тому що саме на любові ґрунтується всяка доброчесність. Отже, проходячи піст тілесний, будемо постити і духовно. З’єднаємо піст зовнішній з постом внутрішнім, керуючись мудрістю.

Матеріал по темі можна знайти в бібліотеці-філії №3, або в інтернеті.

Розповідь підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П. 

 

Дитинство –це  короткий, але  важливий період ствердження особистості. В ці роки  діти отримують знання про навколишній світ, у них починає вироблятися відношення до людей, до праці, формується характер.

Усі люди керуються певними правилами поведінки. Ви теж, скажімо,  коли приходите у гості чи стрінетеся із знайомими – вітаєтеся. Чемно дякуєте, якщо вас пригостили чи в чомусь допомогли. А ненароком штовхнули когось – просите вибачення.

Вихована дитина повинна з однаковою радістю привітати і свою подругу і нудну сусідку. Кожна людина, яка переступає поріг вашого дому, є гостем, якого слід прийняти люб’язно і сердечно.

Якщо гість зайшов у справах  більше як на декілька хвилин, ви повинні запропонувати йому зняти верхній одяг (у холодну пору). Гостинний господар завжди допомагає і сам вішає пальто чи плащ на вішалку.

Під час бесіди ви можете переказати вітання вашим спільним знайомим,  але «привіт» можна передавати тільки тим, з ким ви особисто знайомі; з ким ви знайомі недостатньо близько, тій людині краще передати «уклін».

Вітати людей, з якими часто зустрічаєтесь – продавця з продуктового магазину, листоношу, жителя із сусіднього під’їзду, вчителя, який викладає в іншому класі, –  навіть якщо ви з ними особисто незнайомі, обов’язково.

Увійшовши в невеликий магазин, треба сказати: «Добрий день!» Не ображайтесь, якщо ніхто не відповідає вам через зайнятість. Але ваше привітання почули – і продавець, і покупці, – і всім стало приємно.

Якщо ви часто робите покупки в одному магазині, чи кіоску, чи аптеці, – з продавцями слід особисто вітатись і прощатись.

 Як же з’явилися ці правила? Хто їх придумав?  І навіщо?

Ще тисячі років тому людина зрозуміла: жити самій дуже важко. Та й небезпечно. А от коли маєте велику і гарну сім’ю, щирих сусідів, вірних друзів – почуваєтеся впевненіше, щасливіше. «Один у полі не воїн», «Одна ластівка весни не робить», «Одна бджола меду не носить» –  казали наші мудрі прадідусі й прабабусі. І старалися жити з усіма в мирі та злагоді, доброзичливо ставитись до тих, хто їх оточував, не скупитися на турботу та увагу.

Так поступово увійшли до вжитку й стали звичними для нас слова: «Доброго ранку!», «Будьте здорові!», «Хай вам щастить!».

У деяких народів набули поширення інші вітання: «Їли ви сьогодні? або «Чи здорова ваша худоба?»  Саме такими фразами обмінювалися зустрічаючись жителі Стародавнього Китаю, Монголії, Єгипту. На перший погляд здається дещо смішно, але якщо подумати трохи, то легко можна довести, що «чи здорова ваша  худоба?» – вітання.  І це не дивно, бо добробут людей цієї країни –  переважно пастухів – цілковито залежав від того, як почувалася їхня худоба. А от англійці здавна при зустрічах обмінюються запитаннями: «Хау ду ю ду?», що в перекладі означає: «Як ваші справи? »

Ця традиція теж свідчить про прагнення виявити увагу до іншої людини, небайдужість до її життя, до того діла, яким вона живе.

Рухи, жести, що ними обмінювались люди під час вітання, теж були різні.

Хтось низько вклонявся, хтось підносив до чола чи до серця руку. А деякі племена Африки й сьогодні, вітаючись, торкаються один одного носами, або показують язика.

У нас, в Україні, чоловіки при зустрічі тиснуть один одному руку, заходячи в дім, знімають шапку. Цього звичаю дотримуються ще з тих часів, коли чоловікам доводилось часто воювати, і вони постійно носили шолом та зброю. Тож знімаючи шолом, простягуючи руку без зброї, воїн тим самим ніби казав: «Я прийшов до вас із миром. Я вас не боюся, довіряю вам».

Отже в різних країнах люди відзначали свою зустріч з іншими людьми по-різному. Та є тут спільне. Ухилятися від привітання, не відповісти на нього в усі часи й у всіх народів вважалося виявом невихованості, нечемності. Хотілося б відзначити й таке: багато правил поведінки були надуманими, манірними, навіть смішними. Так у Давньому Китаї їх налічувалося аж близько 30 тисяч. Як постукати у двері, як увійти до господи, як сісти, взяти чашку з чаєм, вести розмову – все було суворо визначено. Вивчити ці правила й дотримуватись їх було досить нелегко.

Недарма до наших днів зберігся вислів: «китайські церемонії». Не менш неприродньо, бундючно поводились при королівських дворах, зокрема, у Франції, Іспанії, Англії.

Згодом правила поведінки спростилися. Все надумане , що лише ускладнювало спілкування, відійшло в забуття. А от те що сприяло взаєморозумінню людей, стало повсякденною нормою.

Пропоную вам ще раз наблизитись до мудрості правил поведінки, які людство відібрало із тисячі інших, бо вважає їх  найголовнішими для свого повсякденного життя.

Якщо вас зацікавила тема, то приходьте, будь ласка,  в бібліотеку №3 почитати книги  або подивіться в інтернеті.

Інформацію підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.

 

 

21 лютого виповнюється 50 років від дня народження  Мар’яни Орестівни Савки – української поетеси, дитячої письменниці, літературознавиці, публіциста,  видавчині.

Народилася  в місті Копичинці Тернопільської області в сім’ї театрального режисера, актора, громадського й культурного діяча Ореста Савки та вчительки музичного мистецтва Ірини  Савки.

Закінчила Львівський державний університет ім. Івана Франка, факультет української філології.

У юності займалася співом і театром, а у студентські роки належала до жіночого  літературного угрупування ММЮННА ТУГА. Закінчила театральну студію при Львівському театрі ім. Леся Курбаса. Працювала молодшим науковим співробітником Центру періодики Львівської наукової бібліотеки імені  Василя Стефаника та літературним редактором, а також культурним оглядачем щоденної газети «Поступ».

13 грудня 2001 року разом з тодішнім чоловіком Юрієм Чопиком заснувала у Львові книжкове видавництво «Видавництво Старого Лева».

Мар’яна Савка авторка  книжок для дітей: «Чи є в  бабуїна бабуся?» (2003), «Лапи і хвости» (2005), «Тихі віршики на зиму» (2015), «Колисанки і дрімливі вірші» (2017), «Родинна абетка» (2019), «Марчик і Мурчик» (2021). Саме з коротких віршиків-забавлянок і примовок починається  знайомство дитини з народною творчістю, а потім – з літературою. Запам’ятовування та повторювання поезії поліпшує  пам’ять, виховує в дитини відчуття ритму та хороший смак (за умови, що вірш справді хороший), а образи змальовані поетом, допомагають розвивати уяву.

Книжечка «Босоніжки для стоніжки» Мар’ни Савки, безумовно варта уваги. До збірки увійшли добрі й веселі віршики про стоніжку, у якої босі ніжки; гарненьку дівчинку Настю; чорного пана в чорних чоботях і чорному жупані; равликів Павлика і Петруся, яких  хотіла нагодувати маленька Меланка; кота, який заліз так високо на дах, що аж сам злякався, маленьку мишку, яка так тягнула до себе в нірку біле хутро й не помітила, що насправді то був котячий хвіст… Прості й зрозумілі, з яскравими, часом кумедними, а часом просто симпатичними героями,  звичайно дуже подобаються дітям.

А художниця-ілюстраторка Юлія Пилипчатіна підготувала для читачів сюрприз: на деяких сторінках малюнки можна розмалювати – чи маленьких мишок чи взуття для стоніжки.

 

Босоніжки для стоніжки

 

У Стоніжки – босі ніжки

Як узути їх усіх?

От купити б босоніжки

На усі її сто ніг.

Але  де знайти  крамничку,

А у ній такий товар,

Щоб для ніжок невеличких –

П’ятдесят маленьких пар?!

 

Зараз я стоніжку взую!

Пошукаю олівці,

Босоніжки намалюю –

Каблучки і ремінці.

Цікаві, веселі вірші та прозу  письменниці Мар’яни Савки можна прочитати в бібліотеці №3 чи в інтернеті.

Розповідь підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

 

 

Язичницьке свято Масляна відоме з давніх-давен – ще до прийняття християнства і бере початок у праслов’янські часи. І тому  воно відрізняється великою кількістю традицій, обрядів і повір’їв. Поява Масниці пов’язана з язичницьким богом Ярилом. У давнину люди, що жили на території сучасної України, приносили вищим силам в жертву опудала з соломи.

Сирна седмиця – це останній тиждень перед Великим постом. У 2023 році Масляний тиждень розпочався 20 лютого і триватиме до 26 лютого. Всі сім днів люди проводжають зиму і зустрічають весну.

Основною традиційною стравою Масляної в Україні були вареники.

У давнину вважали, що вареники мають магічну дію. Їх  обов’язково готували в день коли в господарстві селянина корівка приносила теля, або  вівця ягнятко. Це  мало притягувати до тварини міцне здоров’я та плодючість.

Дівчата ж ворожили на варениках. Збиралися докупи й, наваривши вареників, викладали їх перед голодним котом: чий вареник хапне першим, тій і до весілля готуватися.

Колись кожна дівчина найперше вчилася ліпити вареники. А по-справжньому смачні вареники можна приготувати, лише ретельно дотримуючись правил. Тісто місять із борошна, води й солі. І –  ніяких яєць!!! Бо тісто буде твердим. А воду беруть якомога холоднішу, навіть крижану. Тоді тісто менше висихатиме під час ліплення вареників, та й краї вареників склеюватимуться краще. Не менш важлива у варениках начинка. Найтрадиційніша – це вишні, сир, картопля з цибулею чи вишкварками. Як начинку використовували капусту, гречану кашу, мак, варені сухофрукти, а на Полтавщині –  навіть горох, розтертий з калиною. На Чернігівщині полюбляли борошняну начинку: підсмажували сало, доки те не перетворювалось на суху шкварку, і в киплячий смалець додавали борошно. Отакі-от-вареники!

З давніх часів свято Масляної супроводжувалося молодіжними іграми та розвагами: це і катання на конях, на санках, з гірок, на гойдалках, веселі ігри в сніжки, спалювання опудала Зими.

Що не можна робити на Масляну:

Не можна довго спати.

Не можна годувати гостей залишками страв.

Не можна злитися, лихословити і лаятися, бо йде підготовка до Великого посту.

З  четверга по неділю не можна працювати, лише дозволено виконувати життєво важливу роботу, доглядати худобу та готувати.

«Днем прощення» називали неділю. Люди весело і водночас із сумом прощалися з Масницею, просили вибачення у всіх рідних та знайомих за минулі образи.

А потім наставав Великий піст – і про гучні гуляння, веселощі й розваги доводилося забувати.

Отак весело і яскраво проходило колись святкування Масниці. Та й сьогодні люди, дотримуючись наших прадавніх традицій, широко відзначають це чудове  народне свято.

 Українська дитяча письменниця, членкиня Національної спілки письменників України, лауреатка літературної премії ім.  Наталі Забіли Віра Миколаївна  Правоторова навіть написала вірш:

Вареники

Ліпили вареники  тато із братом

Вареників вийшло багато-багато.

Я також не бавився, в ігри не грався,

Розкачувать кульки із тіста старався.

А потім варила вареники мама

І  так жартувала тим часом із нами:

Кухарики в мене –  найкращі у світі!

Без вас не змогла б я цю страву зварити.

Вареники любить вся наша сім’я:

Матуся і татко, мій братик і я.

Якщо бажаєте більш детально ознайомитися з святом Масляна, то можете завітати в бібліотеку №3 і почитати книги про це свято або подивитися в інтернеті.

Інформацію підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.

 

 

Семен  Степанович Гулак-Артемовський народився 16 лютого 1813 року у селі Гулаківка під Городищем на Київщині (тепер Черкаська область) у сім’ї священника. Генеологічна лінія походить від старовинного  козацького роду, що у тих краях замешкав давно.

Гулаки та Гулаки-Артемовські вважалися прямими нащадками генерального обозного Війська Запорізького (1669 – 1674), наказного полковника Івана Гулака (1629 – 1682).

Свого часу той відповідав за боєздатнісить війська та матеріальне забезпечення. Але діялося то за славетних часів Гетьманщини, родовим гербом Гулаків  був «Лук». Ще у ХV11 столітті  один із представників родоводу – Патрикій Гулак оселився у містечку Городище, де володів хутірцем Гулаківщина на 36 десятин землі. Оте землеволодіння й успадкував його син, Петро Патрикійович Гулак.

Ні, не продовжив він династію військових, а ніс Слово Господнє як священник Городищенської церкви Покрови Божої  Матері, збудованої 1742 року. За дружину  православний піп узяв вродливу полячку Уляну Михайлівну Артемовську (1748 – 1802); аби жити у любові та сімейній злагоді, прізвище жінки додав до свого. Траплялось, у коханні могли змиритися нащадки волелюбного козацтва і гонористої шляхти.  Ось так і народилося подвійне прізвище роду – Гулаки-Артемовські.

Батько малого Семена – Степан Петрович Гулак-Артемовський був також священником.

Долю Семена Гулака-Артемовського вирішив його прекрасний голос.

За сімейною традицією, у 1824 році батько віддав Семена до Київського повітового духовного училища, а потім його взяли до митрополичого хору Софійського собору.

Після смерті батька, Семена Гулака-Артемовського у 1830 році відрахували з Київського духовного училища. Але за нього заступився Київський митрополит Євгеній і Семена було прийнято співаком до хору Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря.

У 1835 році перспективного вокаліста Семена Степановича зарахували до Київської духовної семінарії.

В1838 році до України прибув російський композитор Микола Іванович Глінка, який забрав Семена Степановича до Санкт-Петербурга. Перебуваючи у Північній Пальмірі він познайомився з Тарасом Шевченком. Щира дружба  Тараса з Семеном тривала ціле життя. Безперечно, Кобзар зацікавив співака, бо той ніколи не зраджував українській пісні.

Щоб продовжити навчання та стати оперним співаком, улітку 1839 року Семен вирушив за кордон, де навчався в Міланській консерваторії.

У 1842 повернувся у Санкт-Петербург, де працював на кабальних умовах в Імператорських театрах.

Остаточною творчою перемогою стала для Семена Гулака-Артемовського в 1846 році партія Руслана, виконана у другій редакції опери «Руслан і Людмила» Михайла Глінки.

На одному з аншлагів побував Тарас Шевченко, який прийшов у захват. Прикметно, що щира дружба між  Кобзарем і співаком тривала і в радості і в біді. У період заслання саме С.С. Гулак- Артемовський знаходив можливість підтримувати невільника – як матеріально, так і морально.

Восени 1848 року одружився на Олександрі Іванівні Івановій.

У 1850 році С.С.  Гулак-Артемовський займав посаду інспектора репертуару Санкт-Петербурзької театральної контори К. С. Семенової, в зв’язку з тим, що  у репертуарі Санк-Петербурзького Імператорського оперного театру не був задіяний.

До кінця 1850-х років його кар’єра складалася вдало, де він виконував на сценах різних театрів головні партії в операх.

В1861 році С.С. Гулак-Артемовський  розпочав роботу над оперою «Запорожець за Дунаєм».

У неділю 26 квітня 1863 року у Маріїнському театрі під керуванням головного капельмейстера, диригента і скрипаля  К. Лядова відбулася давно очікувана прем’єра першої української опери «Запорожець за Дунаєм». Партитури  до неї написав і головну роль запорожця Карася виконав сам С.С.  Гулак-Артемовський.

У своїй газеті «Современное слово», яку видавав  М. Писаревський було написано: «Запорожець за Дунаєм» – це перша українська опера, це новий вияв народної свідомості, новий заклик до талантів. У «Запорожці…» рясніють мотиви, створені або опрацьовані автором, які були дуже добре сприйняті публікою. Його слово і музика чудово відтворюють любов до батьківщини.

У 1865 році відбулася остання вистава, в якій у ролі Карася виходив сам автор. Відтоді «Запорожця…», який хоч і у грайливій  формі, та співав про речі серйозні, вилучили з репертуару Імператорських театрів по всій Росії. І лише після 1881 року, коли знову дозволили ставити українські п’єси, трупа громадського театру Товариства «Руська Бесіда» поставила шедевр у Львові.

У1865 році Семен Степанович втратив голос і залишив сцену.

Пішов з життя  С.С. Гулак-Артемовський 17 квітня 1873 року.

Розповідь підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Стрітення Господнє – велике християнське свято,  яке у православ’ї належить до числа дванадесятих. Тобто воно є одним із дванадцяти найбільших після Великодня свят. Назва Стрітення у старослов’янській мові означає «зустріч» або ж «радість».

І отримало воно таку назву через те, що у цей день новонароджений  Ісус Христос  зустрівся з праведником Симонеоном і пророчицею Анною. Саме вони впізнали у малюкові нового Месію.

В  Євангелії описано, що на 40-й день після народження Ісуса Христа батьки принесли немовля в Єрусалимський храм на посвяту. В особі праведника тоді відбулася зустріч усього людства з Богом.

 Стрітення символізує не тільки зустріч Старого і Нового Завітів та явлення немовляти Ісуса світові. У народному побуті цей день здавна вважався зустріччю зими із весною.

У народі кажуть, що на Стрітення зима йде туди, де було літо, а літо – де була зима. При зустрічі стара зима і молоде літо сперечаються між собою – кому йти, а кому вертатися?

Якщо до вечора стане тепліше – літо переспорило зиму, якщо холодніше – то зима ще зостанеться на деякий час.

А назва така була у свята, тому що вважалось – 15 лютого, це єдиний день, коли взимку може пролунати грім.

Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай і роїння бджіл. Вітер – погана ознака.

Якщо на Стрітення з дахів звисали бурульки – їх збирали і розтоплювали, додаючи у воду. Таку воду вважали цілющою,  здатною вилікувати як рани  чи внутрішні захворювання.

 На Стрітення також ворожили: виставляли тарілку з зерном на вулицю. Як зранку на ньому з’явилась роса, то буде врожай, як нема роси – справи будуть кепські.

Цього дня в церквах України святили воду та свічі. Посвячені на Стрітення свічки звалися «громичними», бо  їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберігати людей і худобу від грому. Коли святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову – ще не вживану посудину, яку приносили додому і зберігали. Цій  воді приписувалась магічна сила.

Колись, як чумаки виходили в дорогу, господарі давали їм хліб, сіль і кропили стрітенською водою волів, вози і самих чумаків, примовляючи: «  Боже вас збережи»

Так само і батьки відряджали синів на війну, скроплюючи  стрітенською водою на щасливе повернення.

На Стрітення  Господнє вважалося не можна:

Лаятися,  сваритися, робити прибирання, вишивати, прати, купатися в лазні, щодо сучасного душу ніяких заборон немає, вирушати в далеку мандрівку, так як через мінливу погоду мандрівника могли спіткати різні неприємності. В цей день заборонялось класти гроші на кухонний стіл, так як від Вас відвернеться удача, а гроші будуть витікати крізь пальці.

Віра в Стрітення в багатьох людей зберігається ще по цей час.

 Інформацію підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.

13 лютого виповнюється 180 років від дня народження Вербицького Миколи Андрійовича (псевдоніми: Антіох, Миколайчик Білокопитний, Миколайчик, Перебийніс, Чернігівець Я та інші), відомого українського поета, педагога, громадського діяча.

Народився 13 лютого 1843 року  в  Чернігові у дворянській родині. Батько був секретарем губернської управи. Мати походила з відомого князівського роду Голіциних.  Його дядько по матері – Сергій Павлович Голіцин – в 1862-1870 рр. був  Чернігівським генерал-губернатором.

Після закінчення в 1860 році Чернігівської гімназії, Микола Вербицький вступив до Київського університету, звідки був виключений за участь в українофільському русі. Продовжив навчання в Петербурзькому університеті, але за участь у студентських виступах опинився під поліцейським наглядом і був висланий до Києва.  Закінчив  Університет святого Володимира у Києві  (1864). У студентські роки брав участь у виданні рукописного  журналу «Помийниця» Київської громади.

Від 1864 – учитель у Полтавській гімназії. Згодом переїхав до Чернігова, з1866  викладав в місцевій чоловічій та жіночій гімназіях, а також у жіночому пансіоні Осовської, навчав майбутню велику актрису Марію Адасовську  (Заньковецьку).

Через «неблагонадійність» був висланий у 1875 році у місто Рязань, 1886 – у місто Орел, де займався педагогічною діяльністю.

1900 року повернувся до України.

 Перші поетичні твори опублікував у журналі «Основа» (1862), пізніше друкувався  в журналах «Правда», «Зоря», в газетах, альманахах «Розвага», «З потоку життя» тощо. Ранні вірші ( «Невольник», «Веселий час», «Веснянка» позначені волелюбним, оптимістичним настроєм. Писав нариси з мисливського життя.

Останні 9 років свого життя провів у Чернігові, займаючись публіцистикою та громадською діяльністю.

Помер 27 листопада 1909 року.

Микола Вербицький – дід українського поета доби   Розстріляного відродження Марка Вороного (1904-1937) та тесть Миколи Вороного  (1871-1938), також знищеного комуністами.

Постановою Верховної Ради України  «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» 180 років з дня народження Миколи Вербицького відзначається на державному рівні.

Інформація надана бібліотекарем бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю.П.

 День святого Валентина 14 лютого є неофіційним святом усіх закоханих, яке пройшло крізь століття, і сьогодні широко відзначається у всьому світі. Достеменна історія цього свята досі невідома, проте у більшості переказів та легенд його «винуватцем»  називають ранньохристиянського мученика Валентина — єпископа з італійського міста Терні (місто розташоване неподалік Риму) –який жив у III столітті.

Згідно з цією версією, святкування Дня закоханих почалося в Римській імперії у 270 році до нашої ери, за часів царювання Клавдія II (268-270 рр.). Під час ведення війни Клавдій начебто не хотів, щоб солдати вступали в шлюб, бо вважав, що одруження робить їх слабкими та обтяжує сімейним побутом.

Однак священнослужитель, на ім'я Валентин таємно вінчав закоханих. Коли правитель про це дізнався, єпископа схопили, піддали жорстким тортурам і згодом обезголовили за «антидержавницьку» діяльність. У ніч перед стратою, яка відбулася 14 лютого  269 року,  він написав дівчині, ймовірно, дочці тюремного наглядача, з якою подружився в ув’язненні, любовного листа у віршованій формі та підписав його: «Твій Валентин». Згодом такі листи отримали назву «валентинки».

Бібліотекар Сидоренко Ю.П  знайомить з традиціями святкування Дня закоханих в Європі.

Валентинів день в Англії та Шотландії в старовину супроводжувався таким  звичаєм: молоді люди клали до мішка відповідну їхньому числу кількість квитків, з позначеними на них іменами молодих дівчат,  потім кожен виймав один такий квиток. Дівчина, ім’я котрої діставалось таким чином юнакові, ставала на наступний рік його «Валентиною», а він її «Валентином». Це передбачало на цілий рік відносини між молодими людьми, подібні до тих, що за описом середньовічних романів, були між лицарем та його «дамою серця» –  скрізь супроводжував її, складав сонети, грав на лютні. Про цей звичай згадує у своїй знаменитій пісні шекспірівська Офелія. Ймовірно, він є ще дохристиянського походження. Ще донині Валентинів день в Шотландії та Англії дає молоді привід для різноманітних жартів та розваг.

В Англії існувало повір’я, за яким перший чоловік, що його зустрічала дівчина 14 лютого, повинен був стати її Валентином  –  хотілося їй того чи ні. Але дівчата знайшли вихід із ситуації і цього дня вони гуляли із зав’язаними очима.

Італійці у День святого Валентина вважають своїм обов’язком дарувати коханим солодощі. В Італії цей день так і називають  – «солодкий».

Поляки цього дня відвідують Познань. Там, за повір’м, лежать мощі святого Валентина, а над головним престолом висить його чудодійна ікона.

Поляки вірять, що проща до неї допомагає в любовних справах.

Не забудьте, чоловіки, в цей день подарувати щось своїм коханим.

А ви, хлопчики, привітайте своїх люблячих матусь хорошими оцінками в школі, сестричок і бабусь різними подарунками, зробленими своїми руками чи придбаними в магазині.

Чоловікам треба знати, що не можна дарувати жінкам у день Святого Валентина, а саме:

Кухонне та побутове начиння, побутову техніку.

Краще не дарувати декоративну косметику та засоби для догляду, оскільки такі речі індивідуальні і не можна вгадати з подарунком.

Жінкам не варто дарувати чоловікам:

Засоби для гоління.

Не варто дарувати різноманітні інструменти.

Такі подарунки, як рушники, халати, капці, вважається, що мають погану енергетику та можуть призвести до сварок.

 

Хтось у дитинстві мріяв стати космонавтом,  хтось – кухарем, а хтось – лікарем. Граючись, діти вчаться здобувати корисні навички, які згодом стануть необхідними  їм у дорослому житті. Колись улюбленими іграшками дітей були звичайний м’яч, саморобна  лялька чи олівці для малювання. А зараз – квадрокоптер, гіроскутер, а найчастіше – комп’ютерні  відеоігри.

В сучасному світі люди стали користуватися гаджетами,  бо за ними  прогрес в майбутньому.

За ініціативою європейських некомерційних організацій  навіть запроваджено День безпечного Інтернету. Відзначається він щорічно з 2004 року у вівторок другого тижня лютого.

Хто ж створює ігри?  Всі відеоігри – це програми, написані програмістами для розваг і дозвілля. Над створенням деяких ігор працюють  цілі корпорації. Сотні людей вигадують неіснуючі світи, населяють їх фантастичними створіннями і обмірковують усі пригоди до найменших деталей.

Першу  в історії комп’ютерну гру розробили ще у 1947 році. Це був надскладний і величезний апарат, що імітував управління космічною ракетою. Лише граючи у такі комп’ютерні ігри, космонавти мали можливість тренуватися і не наражати своє життя на небезпеку.

Як ігри стали комп’ютерними?  Наші дитячі фантазії та захоплення лягли в основу різноманітних відеоігор. Наприклад для тих, хто любить спорт, створили відеоігри, де гравець може опинитися на місці якогось чемпіона або свого кумира. Ті, хто любить швидкість, можуть позмагатися у ралі чи влаштувати грандіозну погоню. Людина, яка грає, потрапляє у пригоди, які в реальному житті могли б бути дуже небезпечними або взагалі неможливими. Саме тому комп’ютерні ігри набули такої популярності.

За жанрами відеоігри є: пригодницькі, стратегічні, головоломки, ігри-симулятори. Чим вони відрізняються цікаво вам знати?

Пригодницькі ігри – це найпоширеніші ігри серед геймерів. Гравець обирає собі персонажа і виконує різні завдання, долає безліч перешкод і перемагає різних монстрів. Такі ігри вчать шукати різноманітні шляхи для досягання цілей, а у реальному житті – вірити у свої сили і те, що будь-які перешкоди можна подолати.

Стратегічні ігри є ігри, де за допомогою робітників можна видобувати корисні копалини, будувати будинки чи бойові споруди. Тут треба залучити всю свою фантазію і прораховувати наперед кожен свій крок. А це корисно для нашого мозку. Так ми вчимося самостійно приймати рішення, мислити на кілька кроків вперед, аналізувати свої дії.

Головоломки. Людей завжди приваблювали різні таємниці. Тому для тих, хто любить їх розкривати, придумали безліч ігор-головоломок. Такі ігри вимагають неабиякої уваги, знань і навичок, щоб розплутати загадку. Часто під час пошуку відповідей ми дізнаємося щось нове і цікаве. А знання зайвими ніколи не бувають.

Ігри-симулятори. Часто у відеоіграх гравець «приміряє» нову роль: пілота літака, командира танка або водія реальних чи фантастичних машин. Ігри-симулятори інколи використовуються  ще й для справжнього тренування. Вони вчать гравця керувати реальними машинами без ризику для життя.

Бібліотекар Сидоренко Ю.П. радить грати у комп’ютерні ігри, адже у будь-якій грі можна знайти щось корисне, що обов’язково знадобиться у справжньому житті.  Але не можна грати у відеоігри безперервно по кілька годин, а інколи і днів. Треба розподіляти свій вільний час таким чином, щоб  вивчити добре уроки, щоб більше спілкуватися з друзями, грати на свіжому повітрі, займатися спортом. Якщо цього не робити, то можна, замість цінних навичок, отримати небезпечну залежність від ігор або хворобливе бажання втекти від реальності у вигадані світи. Тому завжди пам’ятайте про час, коли вирішуєти пограти на комп’ютері у свою улюблену гру!

 

Значення погоди для життя людства важко переоцінити. Від неї залежать такі важливі речі, як збирання врожаю, безпека авіаційних та морських шляхів, здоров’я, а часом і життя людей, навіть їхній настрій. Ось чому по декілька разів щодня ми дивимося в інтернеті прогноз погоди, нею цікавляться всі  без винятку, і часто того, хто приїхав  здалеку, передусім запитують: «Ну як там із погодою ?»

Бібліотекар Сидоренко Ю. П. приходить на допомогу програмі.

Ще в сиву давнину люди навчилися використовувати енергію вітру. Вітряки мололи зерно й піднімали воду з колодязів, під вітрилами відпливали по далеких країнах мандрівники та купці,  сьогодні енергію рухомих потоків повітря використовують для одержання електроенергії.

То що ж таке – погода? Від чого вона залежить?

Погода – це стан нижнього шару атмосфери в  якому-небудь місці в певний час. Основними показниками погоди є температура й вологість повітря, атмосферний тиск, напрямок і швидкість вітру,  наявність або відсутність хмар і опадів (дощу чи снігу). Погода може змінюватись – і не раз – протягом одного дня. «Кухнею погоди» називають нижні шари атмосфери, від стану яких залежать усі погодні показники. Основною причиною змін у погоді є постійне переміщення теплих і холодних повітряних мас, тобто вітер. Звичайний вітер ми помічаємо завдяки легкому шелестінню листя або рухові хмар. Вітер не має досягати сили шквалу, здіймати в повітря хмари пилу та зривати дахи з будинків, щоби вплинути на погоду, – він і без того є її важливою складовою.

В  перших дослідників погоди були тільки найпростіші прилади: флюгер, що вказує напрямок вітру, барометр і посудина для вимірювання кількості опадів. Мережа сучасних метеостанцій, яка охоплює весь світ, обладнана дуже точними датчиками й надпотужними комп’ютерами для обробляння інформації.

Автором першої книги про погоду – вона називалася «Метеорологія» – був видатний давньогрецький філософ і природознавець Арістотель. Ця праця потрапила до рук читачів 2400 років тому. А сьогодні досліджуванням стану повітряної оболонки Землі займається ціла наука – метеорологія.