Іван Нечуй-Левицький (1838 – 1818) – український письменник, етнограф

 

 

У містечку Стеблеві (нині Черкаська область) в сім’ї священника  25 листопада 1838 року народився Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми – І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй).

Іван Нечуй-Левицький названий, поза сумнівом, на честь прапрадіда Іоанна та інших Іванів у сім’ї, був найстаршим із дев’яти дітей отця Семена й Ганни.

Із його братів і сестер пережили раннє дитинство тільки четверо – дві пари двійнят. Амвросій, який згодом став священником, і названа на честь матері Анна, яка вийшла заміж за православного священника Григорія Радзієвського, народилися 1842 року. Дмитро і Федір з’явилися на світ 1849 року, але Дмитро помер у семирічному віці. Максим народився 1840 року і через сім місяців помер від віспи. Три доньки – Олександра, Марія й Олена – народилися 1844-го, 1845-го і 1847-го, жодна не прожила й року.

Іван Нечуй-Левицький народився, зростав і виховувався в родині, атмосфера в якій була насичена національним колоритом. Рід І. Нечуя-Левицького – давній український рід, який поколіннями був пов’язаний зі своїм народом, його стражданням, боротьбою, надіями  та сподіваннями.

Перебравши від свого батька о. Степана парафію церкви Преображення Господнього, молодий священник Семен Левицький із дружиною купив окремий будинок неподалік від церкви, біля урвища над Россю. Нечуй змалював той дім як затишну хатинку. Згодом батько добудував іще дві кімнати.

Ганна  Лук’янівна походила з шанованої священницької родини, її батько Лук’ян Олексійович Трезвинський був священником церкви Святого Миколая Лебединського жіночого монастиря.

У дитинстві значний вплив на Івана справила його нянька, баба Мотря. Іванові батьки жили спершу в тісному приміщенні й діти спали на кухні разом із нянькою. Та знала безліч пісень і казок, водила малого з собою по весіллях і хрестинах.

Семен Степанович Левицький, батько малого Івана, був людиною освіченою, прогресивних поглядів. Він любив книгу й мав цілу бібліотеку з друкованих та рукописних книг. Семен Степанович організував в селі школу для кріпацьких дітей, разом з якими вчив і своїх синів. Але місцевий поміщик закрив школу, пояснюючи це тим, що не буде кому працювати на полі якщо всі мужики стануть грамотними.

Семирічного хлопчика  батько відвіз у Богуслав до дядька по матері  Євтропія Лук’яновича Трезвинського, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Здобувши у дядька необхідну підготовку та знання, він успішно склав іспити і вступив до училища. Там він опанував латинську, грецьку, церковнослов’янську мови.

Коли Іванові йшов тринадцятий рік, мати померла (двічі народжувала двійнят і це підірвало її здоров’я).

Після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії (1853 – 1859).  Пізніше він став слухачем Київської  духовної академії (1861 – 1865). Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалював свої знання самотужки: вивчав французьку та німецьку мови, читав твори української класики, а також європейських письменників, серед яких Данте, Сервантес, Лесаж, цікавився творами прогресивних філософів свого часу.

 Юний магістр богослов’я рішуче відмовився від духовної кар’єри.

Завершивши навчання, Іван Нечуй-Левицький тривалий час працював викладачем: учителював у Полтавській семінарії, у гімназіях Каліша, Седлеця, Кишинева.

У 1885 році письменник вийшов у відставку, оселився у Києві. Ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.

Початок літературної діяльності Івана Нечуя-Левицького припав на 60-ті роки. У 70-х – 80-х роках були написані найбільш відомі твори письменника – «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Хмари».

Однією з найбільших заслуг Івана Семеновича Нечуя-Левицького вважають те, що він у співавторстві вперше переклав українською мовою найголовнішу книгу християнського світу – «Біблію» («Святе письмо Старого і Нового Завіту»). Слід зауважити, що повний переклад «Біблії» українською мовою було розпочато Пантелеймоном Кулішем у 60-х роках ХIХ століття. Згодом до нього приєднався Іван Нечуй-Левицький. 1869 року вони залучили до перекладу Івана Пулюя, відомого вченого-фізика, що мав глибокі знання з богослов’я та знав 15 мов.

У 1881 році Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові Новий Заповіт у їхньому перекладі. Праця над Старим Заповітом тривала.  Та пожежа 1885 року на Кулішевому хуторі Мотронівка знищила рукопис перекладу Старого Заповіту. Однак перекладачі знову почали працю над перекладом Старого Заповіту. Завершити переклад уже після смерті П. Куліша довелося Івану Пулюю.

Лише 1903 року Британське закордонне біблійне товариство видало першу повну українську «Біблію» («Святе письмо Старого і Нового Завіту») у перекладі П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, та І. Пулюя. Ця «Біблія» перевидавалася у 1912 році у Відні, у1921  і 1930 роках у Берліні, 1947 в Нью-Йорку та Лондоні. На теренах України, в Києві, цей переклад вперше був виданий у 2000 році.

Помер Іван Нечуй-Левицький 15 квітня 1918 року в Києві.

Розповідь про І. С. Нечуя-Левицького підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо маєте бажання більш детально ознайомитися з творчістю письменника І. С. Нечуя-Левицького, то завітайте в бібліотеку філії №3 або перегляньте інтернет про українського письменника Нечуя-Левицького.