О. Генрі (Вільям Сідні Портер, 1862 –1910) – американський письменник

 

Народився Вільям Сідні Портер 11 вересня 1862 року  в маленькому квакерському селищі  Сент-Коммюніті неподалік від південного містечка Грінсборо,  в штаті Північна Кароліна. У жилах майбутнього письменника змішалася кров амбіційних англійських аристократів і енергійних ділових янкі. Його дід по материнській лінії  – освічений квакер Вільям Свейн –  був рабовласником, але підтримував ідею звільнення рабів. Наділений неабияким літературним хистом, він з 1827 по 1835рік був головним редактором популярної серед городян міської газети  «Грінсборо петріот», для якої писав не лише передовиці, а й гострі політичні репортажі та сповнені грубуватого гумору скетчі на злобу дня. Його донька Мері Джейн, мати майбутнього письменника О. Генрі, яка  здобула доволі пристойну для тих часів освіту – закінчила жіночий коледж у Грінсборо, добре розумілася на літературі й мистецтві. Від батька вона успадкувала не лише живий інтерес до журналістики, але і блискуче почуття гумору та мистецький талант – писала вірші, гарно малювала. Померла вона у молодому віці від туберкульозу, залишивши трьох маленьких синів – п’ятирічного Шелла, трирічного Білла і немовля Девіда, який невдовзі помер. Його дід по  батьківській лінії – Сідні Портер – був типовим янкі, вихідцем із Коннектикута. У 1823 році він перебрався до  Грінсборо, де одружився з місцевою аристократкою Руфі Ворд. Саме вона – сильна,  незламна, вольова і владна жінка, на плечі якої після смерті чоловіка ліг тягар боргів і турбот про сімох дітей, – згодом  взяла на себе відповідальність за виховання онуків.

Батько Вільяма – Олджернон  Сідні  Портер – мав медичну освіту і був винахідником.

Вільям закінчив середню школу своєї тітки  Евеліни Марії Портер у 1876 році. Невдовзі вступив до вищої школи Ліндсей Стріт.  Його тітка стала йому опікуном у 15 років. У 1879 році почав працювати бухгалтером у аптеці свого дядька Кларка Портера, а у 1881, став фармацевтом. Тогочасна аптека була водночас і своєрідним місцевим салоном, де обговорювалися останні новини й чутки. Відвідувачі аптеки, серед яких було чимало освічених людей – друзів Кларка Портера, полюбили дотепного  хлопця, чиї влучні репліки й жарти  незрідка  їх приємно дивували, а вдалі шаржі – навіть викликали щирі захоплення.

Доброзичливого молодого Портера поважали і клієнти,  і колеги, один з яких, доктор Джеймс Голл, запропонував йому поїхати до Техасу. Ця пропозиція видалась Біллові надзвичайно привабливою, і він не відмовився від спокусливого шансу змінити розмірене тихе життя напівсонного південного містечка, де ніколи не траплялося нічого надзвичайного, на  романтично омріяний Техас – легендарний край ковбоїв, небезпечних пригод та карколомного ризику. Рідні без вагань відпустили юнака з доктором Голлом, сподіваючись, що зміна клімату благотворно вплине на здоров’я Білла і  позбавить підозрілого хронічного кашлю, який загрожував перерости в туберкульоз. Майже два роки Білл провів на техаських ранчо, які належали синам доктора Джеймса Голла. Спочатку він був ковбоєм у старшого сина Лі Голла.  Спілкування з сильними і сміливими людьми, сповнені постійної небезпеки ковбойські будні, майже спартанські умови побуту стали для юного вихідця з Грінсборо прекрасною школою виживання, що загартувала його дух і волю. Саме тут він з легкістю опанував іспанську мову, вдосконалив набуті в шкільні роки навички гри на гітарі та засвоїв репертуар ковбойських пісень. Згодом Білл  перебрався на ферму середнього сина доктора Голла –Ричарда. Там від нього вимагалося значно менше фізичних зусиль і він мав вдосталь часу, аби насолоджуватись дозвіллям – малювати, вивчати німецьку та французьку мови, читати. Коли фінансові справи родини Голлів погіршилися і вони вирушили у прерії, Портер вирішив повернутися до благ цивілізації і весною 1884 року оселився в Остіні. Тогочасна столиця Техасу, де шаленими темпами розвивалася комерція і вирувало культурне життя, прийшлася йому до вподоби. Він залюбки грав у аматорських виставах місцевої театральної трупи, брав участь у концертах остінського вокально-інструментального квартету, був  ініціатором численних розіграшів, жартів і авантюр. Змінивши низку професій (аптекар, клерк фірми з продажу нерухомості, лейтенант місцевого загону Техаської національної гвардії, кресляр Земельного управління штату) майбутній літератор додав чимало  цікавих житейських сюжетів, несподіваних колізій та яскравих колоритних образів до власного письменницького арсеналу.

Особисте життя Вільяма Сідні Портера в ті роки було майже безхмарним. Після низки легких юнацьких захоплень і нетривалих романів до нього прийшло справжнє глибоке почуття – кохання до Етол Естес Роуч, яке,  на щастя, виявилося взаємним. Сімнадцятирічна струнка темноока дівчина назавжди підкорить  його серце легкою вдачею, жіночністю, тонким  розумінням мистецтва і неабияким почуттям гумору.

Мати і вітчим Етол були проти її стосунків з Біллом Портером. Не те щоб їм чимось не подобався інтелігентний, дотепний і завжди гарно одягнений юнак, щомісячний заробіток якого був досить пристойним для тих часів, просто вони панічно переживали за здоров’я майбутніх онуків. Річ у тім, що батько Етол , як і мати Білла, помер від туберкульозу, тож шлюб молодих людей із такою загрозливою спадковістю міг, на думку Роучів, виявитися вкрай небезпечним для  нащадків. Тому батьки дівчини, аби уникнути небажаного для них заміжжя доньки, вирішили виїхати з Остіна. Довідавшись про це, збентежені й налякані майбутньою розлукою, закохані наважилися на відчайдушний крок і першого червня 1887 року таємно вінчалися у церкві  Святої Трійці, що знаходилась на околиці міста.

Подружнє життя Білла і Етол було досить щасливим, однак,  на жаль, нетривалим. Батьки юної місіс Портер невдовзі змирилися з рішенням дочки і полюбили свого зятя. У найдраматичніші періоди життя Вільма Сідні Портера саме вони виявилися найбільш вірними його друзями, яким ніколи не бракувало щирості, щедрості й сердечної теплоти. Під час найскладніших випробувань він завжди звертався до Роучів, і вони жодного разу ні в чому йому не відмовили. Етол щиро цікавилася усіма справами чоловіка і підтримувала його в усіх починаннях. Перша дитина Портерів (хлопчик) померла відразу ж після народження, але рівно через рік, 30 вересня 1889 року, у них народилася дівчинка, яку  назвали Маргарет. Саме в цей час в Етол з’явилися перші ознаки страшної хвороби – успадкованого від батька туберкульозу.  Фінансове становище молодого подружжя було досить стабільним: у 1891 році Білл, завдяки підтримці друзів, отримав престижне місце касира-бухгалтера Остінського Національного банку. Ця робота добре оплачувалася, але через  свою одноманітність не дуже подобалася ініціативному і сповненому креативної енергії Портеру.

Восени 1887 року газета «Детройт фрі пресс» надрукувала перші гумористичні оповідання Вільяма Сідні Портера і запропонувала йому співробітництво.  У 1894 році Білл придбав  друкарню і права на видання місцевої газети «Айконокласт». Взявши нову назву «Роллінг Стоун», молодий редактор відмовився від політичної тематики і змінив напрямок і зміст газети. Загальна  тональність нового видання була гумористичною. Надруковані на її сторінках фейлетони, гумористичні скетчі, забавні історії на злобу дня, комічні карикатури, більшість яких вийшла з-під пера або пензля Вільяма Портера, прийшлися до смаку місцевому читацькому загалу. Втім рівно через рік після появи першого номера «Роллінг Стоун» редакція повідомила читачів газети, що її випуск тимчасово призупиняється. Цьому передували сумні події. Фінансові справи газети йшли не найкращим чином, і зусиль головного редактора та його друзів і родичів для того, щоб утримувати її на плаву, явно не вистачало. До того ж ревізія, здійснена в Остінському Національному банку влітку 1893 року,  виявила недостачу і велику кількість помилок у банківській документації за ведення якої відповідав касир-бухгалтер Вільям  Сідні  Портер. Щоправда, невдовзі, завдяки втручанню керівників банку, які  прекрасно знали про слабкі місця у веденні документації і мали з цього певний зиск, а також дякуючи заступництву містера Роуча, звинувачення з Портера були зняті.

Залишившись без місця роботи в банку і втративши всілякі надії підняти свою газету, Білл, якого підтримували дружина та її батьки, взявся за пошуки нової роботи. Він надсилав свої фейлетони і скетчі до різних, у тому числі і центральних газет, і в результаті отримав декілька цікавих пропозицій, зокрема,  запрошення на репортерську роботу до Вашингтона. Однак на той час стан здоров’я Етол значно погіршився, тож про від’їзд із Остіна не могло бути й мови.

У жовтні 1895 року газета «Хьюстон пост» запропонувала Портерові посаду керівника гумористичного відділу. Працюючи в цій газеті, він не лише писав смішні оповідання, веселі вірші та сатиричні нариси, але й сам ілюстрував їх, створюючи цикли карикатур  та сюжетні оповідання в малюнках на кшталт сучасних коміксів. Деякі з творів він підписував псевдонімами або залишав без підписів.

Взимку 1896 року за рішенням центральної влади справу Остінського Національного банку було переглянуто, а Вільяму Сідні Портеру інкриміновано розтрату великої, як на той час суми – п’ять тисяч доларів. Більшість біографів письменника уникають однозначних суджень стосовно його причетності до фінансових махінацій, наголошуючи на тому, що бухгалтерська документація Остінського банку завжди велася вкрай недбало, і це відкривало для банківського керівництва необмежені можливості для зловживань. Втім дехто припускає, що Портер усе ж таки міг таємно взяти гроші, аби поліпшити фінансовий стан своєї газети «Роллінг Стоун». Очевидно, він сподівався невдовзі їх повернути, але так і не зміг цього зробити.  Інші дослідники висловлюють припущення, що добросердечний Білл лише покривав одного зі своїх безпосередніх начальників, котрий взяв гроші і в силу певних серйозних обставин не повернув їх своєчасно.

У новітніх біографіях О. Генрі зустрічається інформація про те, що в середині 50-х років ХХ століття у США було здійснено спеціальну перевірку фінансової документації Остінського Національного банку за 1891 – 1894 роки з метою з’ясування причетності Вільяма Сідні Портера до виявленої ревізією у 1896 році недостачі. Висновок цієї перевірки виявився однозначним: касир-бухгалтер Портер до фінансових махінацій причетним не був. Отже, письменника було офіційно реабілітовано, але, на жаль, лише посмертно.

Тоді ж, 14 лютого 1896 року, Вільяма Сідні Портера було знову заарештовано, але невдовзі випущено під заставу, внесену його тестем містером Роучем. Та коли в липні Білла викликали до Остінського суду, він  несподівано для близьких і друзів вирішив втекти від правосуддя. Купивши квиток від Остіна до Хьюстона, він на одній з проміжних станцій змінив маршрут і відправився до Нового Орлеану. Переховуючись від поліції під чужим ім’ям, Білл деякий час мешкав там, заробляючи на хліб написанням репортажів, і таємно листувався з Етол. Влада штату Техас оголосила про його розшук, тож перебування у Новому Орлеані – найближчому до техаських кордонів великого морського порту – було вкрай небезпечним, і це змусило втікача шукати притулку за кордоном.

Опинившись у Гондурасі, за яким у ті часи міцно закріпилася слава надійного притулку для тих, хто не в ладах із законом, Вільям Портер спочатку жив у злигоднях, ледве  заробляючи на шматок хліба важкою фізичною працею. Саме в цей час доля звела його з братами  Елом і Франком Дженнінгсами – вихідцями з благородного американського сімейства, яких жага пригод та схильність до ризикованих авантюр перетворила на «джентльменів  удачі». Брати мали при собі чималу суму грошей, яку вони зухвало викрали з одного техаського банку. Портер дуже сподобався братам і вони заприятелювали. Після участі у місцевому путчі їхня трійця змушена була втекти до Мексики, де Портер отримав телеграму про тяжкий стан здоров’я своєї дружини і вирішив повернутись додому. Етол, якій доводилося економити кожний цент, перед Різдвом продала за двадцять п’ять доларів свою чудову мережану шаль, щоб купити в подарунок Біллові золотий ланцюжок для годинника, який він узяв із собою у той фатальний день втечі. Однак, коли цей  ланцюжок потрапив до Білла, той уже продав свого годинника, аби на виручені гроші придбати квиток на поїзд до американського кордону. Діставшись до Нового Орлеану, він відправив тестеві телеграму, в якій просив надіслати двадцять п’ять  доларів на квиток до Остіна.

Повернувшись додому 28 січня 1897 року, Білл добровільно здався поліції і одночасно подав клопотання про звільнення під заставу до початку судового засідання. Враховуючи вкрай важкий стан місіс Етол  Портер, остінські судові чиновники задовольнили його прохання, щоправда, при цьому вдвічі, порівняно з попереднім разом, збільшили суму застави. Радість, спричинена поверненням коханого чоловіка, на деякий час повернула Етол життєві сили. Білл був надзвичайно уважним до дружини і весь час проводив з родиною. Однак хвороба не відступала і 25 червня 1897 року Етол  померла. Восьмирічна Маргарет дуже важко переживала цю трагедію, і батько з усіх сил намагався повернути доньку  до  природного для її віку способу життя, де обов’язково має бути час для розваг і веселощів. Батьки Етол всіляко опікувалися справами зятя і єдиної онуки, підтримуючи їх у  скрутні часи. Містер Роуч заохочував Білла до продовження журналістської кар’єри, створював всі умови для того, щоб він  писав і друкувався. Втім мріям Портера і Роучів у той час ще не судилося здійснитися:  попереду був суд і його жорстокий вирок. На судовому засіданні Вільям Сідні Портер категорично заперечував свою провину. Однак на своє виправдання не сказав майже нічого. 25 квітня 1898 року остінський суд приговорив його до п’яти років ув’язнення в Колумбусі – тюрмі штату Огайо.

Роучі робили все можливе, щоб полегшити перебування їхнього зятя у в’язниці. Крім того, у великій нагоді стала професія аптекаря, яку  Портер освоїв ще у Грінсборо. В Колумбусі не вистачало медичного персоналу, тож Білла відразу призначили нічним аптекарем у арештантському шпиталі. На відміну від інших засуджених, які жили в жахливих умовах, Портер мав окрему кімнату і харчувався разом із обслуговуючим персоналом. Він не потерпав від фізичних страждань, але моральні муки були майже нестерпними.

За час перебування в Колумбусі, де він провів три роки й три місяці (звільнився достроково за зразкову поведінку й хорошу роботу в тюремній аптеці) Вільям Сідні Портер написав чотирнадцять оповідань, які були підписані псевдонімом О. Генрі. Є декілька припущень стосовно походження псевдоніма. Найпоширенішою є версія, згідно з якою Портер, створюючи своє літературне ім’я, взяв за основу ім’я французького фармацевта Етьєна Оссіана Анрі – автора популярного аптекарського довідника. Крім того існує припущення, що псевдонім походить від  вигуку « Oh,  Henry!»,  який часто звучав на адресу кота на прізвисько Генрі у родині Джозефа Гаррела – остінського друга Вільяма Портера, в домі якого він мешкав у 1884 – 1887 роках. Цей кіт був сімейним улюбленцем.

Відразу ж після звільнення з в’язниці, що відбулося 24 липня 1901 року, Білл відправився в Пітсбург, де мешкали Роучі і його донька Маргарет. Деякий час він працював в аптеці та продовжував писати оповідання для різних газет. Надсилаючи чергову новелу до редакції того чи іншого нью-йоркського журналу, Білл сподівався, що одного дня він зможе вирватися із похмурого промислового Пітсбурга, який навіював на нього смертельну нудьгу, та податися туди, де вирує життя. Невдовзі його мрія здійснилася – оповідання О. Генрі дуже сподобалися співробітникам нью-йоркського журналу «Енсліс»  і вони запросили його до Нью-Йорка, щоб обговорити плани майбутнього співробітництва.

З квітня 1902 року розпочинається нью-йоркський період життя Вільяма Сідні Портера – найпродуктивніший період творчої біографії  О. Генрі, час його тріумфу і недовгої слави.

Вперше смак справжнього успіху він відчув наприкінці 1903 року, коли головний редактор «Санді Ворлд» запропонував йому річний контракт на 52 оповідання з твердою оплатою. Тож наступний 1904 рік став одним із найпродуктивніших у творчій біографії письменника – цього року він написав  66 оповідань, оселився у просторій затишній квартирі на вулиці Ірвінг-Плейс.

Успіх у читачів не лише зробив О. Генрі одним із найбільш бажаних авторів для будь-якого видання, але й підживлював його творчу енергію. У 1904 році з’явився перший і єдиний його роман  «Королі і капуста», який і сьогодні читається з величезним інтересом. У наступному році в найпрестижніших американських газетах і журналах було надруковано ще 54 оповідання О. Генрі, тоді ж він розпочав активну роботу над укладанням збірників своїх новел. Усього він встиг підготувати і видати сім збірників.

У 1907 році спостерігався певний спад творчої активності О. Генрі (написав лише 11 оповідань). Саме в цей час у житті Вільяма Портера відбувалося багато важливих подій, головна з яких – роман із вчителькою Сарою Коулмен, що завершився шлюбом. Шлюбна церемонія відбулася в Ешвіллі 27 листопада 1907 року. Сара і донька Білла швидко знайшли спільну мову.

Другий шлюб Вільяма Сідні Портера важко назвати щасливим. Хоча Білл і Сара й ставилися один до одного зі щирою симпатією, та все ж через два роки їм довелося роз’їхатись. Сара так і не змогла пристосуватися до напівбогемного способу життя чоловіка, а він не хотів відмовлятися  від своїх звичок. Їхня спроба створити затишне сімейне гніздо в тихому провінційному Ешвіллі зазнала краху, оскільки Білл не уявляв свого життя без Нью-Йорка, що був для нього не просто улюбленим містом, а тією стихією, в якій він почувався неначе риба у воді, і з якої черпав життєві сили та творчу наснагу. Повернувшись до Нью-Йорка, вони жили окремо, підтримуючи дружні стосунки і піклуючись про Маргарет.  У 1908 році О. Генрі написав 29 оповідань, а у наступному – лише вісім, витративши багато часу на спроби сценічних постановок своїх новел.

Ритм життя О. Генрі в Нью-Йорку був воістину виснажливим.

Помер Вільям Сідні Портер 5 червня 1910 року у Нью-Йорку.  Після панахиди в Нью-Йорку він був похований на кладовищі Ріверсайд в Ешвіллі, Північна Кароліна.

У його дочки Маргарет Уорт  Портер була коротка письменницька кар’єра  з 1913 по 1916 рік . У 1916 році вона вийшла заміж за карикатуриста  Оскара Чезаре з Нью-Йорка: вони розлучилися через чотири роки. Вона померла від туберкульозу у 1927 році і була похована поряд із батьком.

Першим перекладачем творів О. Генрі українською мовою був Остап Вишня.

 Розповідь про відомого американського письменника Вільяма Сідні Портера підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Ви бажаєте більш детально ознайомитися з творчістю письменника, то завітайте  до бібліотеки філії №3, або прочитайте про діяльність Вільяма Сідні Портера в інтернеті.