Іван Карпенко-Карий (Тобілевич Іван Карпович, 1845 –1907) – український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру

 

Іван Тобілевич (театральний і літературний псевдонім – Іван Карпенко-Карий є знаковою постаттю української культури кінця ХIХ – початку ХХ століття. Його назавжди вписано в її історію як громадського й культурного діяча, визначного організатора українського професійного театру, режисера й актора, одного з чільних драматургів  ХIХ століття. Із його іменем пов’язано не одну славну сторінку в діяльності «театру корифеїв» й у розвитку української драматургії.

Творчість І. Карпенка-Карого – мистецька вершина відтворення засобами класичного реалізму життя та побуту українського народу, нове для України того часу ідейно-художнє  явище.

Іван  Карпович Тобілевич народився  29 вересня 1845 року у слободі Арсенівці на Херсонщині в багатодітній сім’ї управителя поміщицького маєтку. Його батько, Карпо Адамович Тобілевич, мав дворянські корені, мати, Євдокія Зіновіївна Садовська,  була простого роду, походила з містечка Саксагань.

 Вплив матері на виховання дітей був визначальним. Не випадково, ставши відомими діячами української театральної сцени, вони обрали псевдоніми за дівочим прізвищем матері та місцем її народження: Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. Іван Тобілевич узяв псевдонім від імені батька та прізвища героя п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого.

Натомість менше відомо про польське коріння Тобілевичів.

У ХVI столітті це прізвище писали як Тубєлевич або Тубілевич – у давніх паперах бачимо так і так. Свій герб Тшивдар  (Трживдар) цей рід одержав з рук Короля Польського та Великого Князя Литовського Сигізмунда.

Дитинство майбутнього драматурга пройшло в Арсенівці  та Кам’яно-Костуватому. Іван зростав у селянському оточенні. Після науки в дяка Іван «майже першим учнем» закінчив трьохкласне  Бобринецьке повітове училище, в якому  провчився від 1856 до 1859 року.

1860 року починає працювати писарчуком у канцелярії пристава в містечку  Мала Виска, потім канцеляристом у Бобринецькій ратуші.

 В 1862 –1863 – знайомство з М. Кропивницьким,  перші виступи в бобринецькому театральному гуртку.

Захоплення Івана сценою було настільки сильним, що юнак ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі.

1864 року  працює канцеляристом у Бобринецькому повітовому суді. Був «писцем» кріпосних справ і столоначальником кримінальної частини.

1865 року Іван Карпович  переїздить до Єлисаветграда, де працює на посаді столоначальника повітового поліцейського управління.

1866 –  працює секретарем Єлисаветградського міського поліцейського управління. Займається громадською та аматорською театральною діяльністю.

1868 –1869 роки – робота секретарем Херсонського міського поліцейського управління, потім знову Єлисаветградського.

Повернувшись до Єлисаветграда в жовтні 1869 року, Іван Тобілевич оселився на околиці міста, на правому березі річки Інгул.

Одружився Іван Тобілевич з Надією Тарковською у1869 році. Батьки Надії були освідченими та багатими людьми. Рід Тарковських теж  має польське коріння.

Надія Карлівна Тарковська народилася 13 березня 1852 року в селі Тимофіївка. 23 березня дівчинку похрестили, запис у книзі Благовіщенської сільської церкви зробили. Спочатку у Надійки була домашня освіта – мова, музика, згодом вона навчалася у Єлисаветграді. На дозвіллі дівчина долучалась до доброчинної праці. Брала участь у роботі благодійного товариства, яким керувала дружина місцевого вчителя, аристократка пані Рогальська. Вона залучала дівчат із дворянських родин до праці волонтерів – вони шили білизну для вихованців сирітського притулку, постільні речі для земської лікарні. Надія збирала книжки для місцевої народної бібліотеки, опікувалася книгозбірнею. У бібліотеці пані Рогальської відбулася зустріч 24-річного Івана Карповича Тобілевича з16-річною Надією Тарковською. Саме тоді режисер-аматор, Іван Тобілевич, задумав поставити драму Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Уявляв себе в ролі Назара, а знайти виконавицю на роль Галі Кичатої не вдавалося. Раптом у його думки урвалася дивовижна гра на роялі. То була Надійка Тарковська. Він запросив дівчину зіграти роль сотникової  в аматорському театральному гуртку. За рік  вона вийшла за нього заміж.

У 1870 році епідемія холери забрала матір і батька Надії Карлівни. Молодшого брата, 9-річного Олександра, Надія взяла жити до себе.Того ж року помер немовлям син-первісток Віссаріон. Та життя тривало. Один за одним з’являлися малята: Галя (1872), Назар (1874), Юрій (1876), Микола (1877), Катерина (1878), Орися (Ярина; 1879).

На честьТараса Шевченка Іван Тобілевич назвав своїх дітей іменами героїв п’єси Кобзаря – Назар і Галя, а другу дочку назвав Ориною – іменем героїні з поеми «Невольник».

Купуючи у вдови єлисаветградського священника Якова Курлова будинок із флігелем та садибою за 2 тисячі рублів, заможний економ панських маєтків Карпо Адамович Тобілевич, вочевидь, не думав про те, що цьому будинкові судилася надзвичайна доля.

Нагледівши у передмісті Бикового будинок на вулиці Знам’янській, дбайливий господар, очевидно, спокусився  величезною садибою, що тягнулася до сусідньої вулиці, а також краєвидом із вікон на Знам’янську церкву.

Тоді, далекого 1872 року, купівля садиби могла і не відбутися, якби не старший син Карпа Адамовича Іван, який переїхав у Єлисаветград ще 1865 року разом із повітовою канцелярією.

У цьому будинку народилися діти від першого шлюбу Івана Тобілевича   з дворянкою Надією Тарковською.

Але повернемося до шлюбу Івана Тобілевича з Надією Тарковською. Як уже згадувалося, 1870 року її батьки померли під час епідемії холери. Надія отримала у спадок величезний маєток, 652 десятини чорноземів – у селі Миколаївка Херсонської  губернії. Це неподалік Єлисаветграда. Помістя обтяжене величезними боргами, швидше за все, спіткала би доля подібних маєтків – бути проданим з торгів. Але ним почав опікуватися Іван Карпенко-Карий. Людина практична й енергійна, він узяв позику в банку й погасив дрібні заборгованості. Натомість великих кредиторів драматург умовив почекати. Відтак здав  родючу землю в оренду, щоб дістати гроші, а в користуванні сім’ї залишив невеличку ділянку біля будинку в Миколаївці.

Так на колишніх землях Тарковських заснувався мальовничий куточок, який Карпенко-Карий назвав на честь своєї на той час уже покійної дружини – хутір Надія.

І все-таки молоді Тобілевичі знаходили час для громадських справ. Іван Карпович до 1876 року очолював аматорський гурток при Земському благодійному товаристві у Єлисаветграді. Був і режисером, і артистом. Надія викроювала час грати у виставах аматорського гуртка, писати аранжування до українських пісень.

Та у 1876 році важко захворіла старша дочка – у чотирирічної дівчинки на спині став рости горб. Потім хвороба скривила ніжку, повністю знерухомила маля. За порадою лікарів вирішили негайно везти Галю на лиман під Одесу. А Надія Карлівна була при надії, ось-ось мала народити п’яту дитину. Іван  Карпович разом із своєю матір’ю повіз до Одеси хвору. Вони оселилися за  півверсти від лиману, в кимось залишеній землянці. Відрами батько носив лікувальні грязі для Галі на купіль, особисто купав доньку і стежив за температурою, носив чисту воду в землянку, рубав дрова для багаття, ходив у Одесу за продуктами. Мати Івана  Карповича варила обід, прибирала в курені, прала одяг. Спека, безгрошів’я, безнадія підточували. У бухті лиману Іван Карпенко-Карий познайомився з місцевими рибалками, допомагав їм  закидати і витягувати волок. Одесити пригощали гостя рибою, давали йому стільки риби, скільки той міг забрати. Так пройшло літо 1876 року. Галочці покращало.

Залишаючись люблячою дружиною і чуйною мамою, до 1879 року Надія Карлівна продовжувала брати участь у благодійних виставах Єлисаветградського аматорського театрального гуртка.

У 1879 році померла мати Івана Карповича.

 Хвороба Галі загострилася, горб знову став рости, дівчинка зовсім перестала ходити. От і зважилася 29-річна Надія Карлівна вирушити з Галею на лиман під Одесу. Сама у холодній землянці доглядала за донечкою –  носила відрами цілющі грязі з лиману для купелі, носила чисту воду, аби помити  Галю. Збирала, рубала дрова, готувала їжу, прала одяг, ходила до крамниці за продуктами. Найняти когось у помічниці коштів не було. Там на лимані Надія Карлівна підхопила застуду, яка перейшла в запалення легень.

Залишившись в Єлисаветграді на господарстві без дружини, Іван Карпович був і нянькою і сестрою милосердя, спав у одязі, харчувався нашвидкуруч. Це був час єврейських погромів. У його будинку облаштувався лазарет і притулок для кількох єврейських родин із дітьми, яких Іван Карпенко-Карий поселив у флігелі, на горищі, у сараї. Довкола вирувало чуже горе, про свої біди ніколи було думати. Доволі швидко у Надії Карлівни запалення легень перейшло в сухоти. Всі сімейні заощадження пішли на лікарів і ліки.

У цьому шлюбі Іван Тобілевич зазнав і доброго й лихого. Його щастя було недовгим – навесні 1881 року померла від сухот дружина Надія, а влітку 1882 року – найстарша донька Галя.

1883 року в альманасі «Рада» Іван Карпович надрукував оповідання  «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Під псевдонімом Карпенка-Карого стає актором трупи М. Старицького.

У 1884  році одружився зі співачкою трупи  Старицького Софією Віталіївною Дітковською.

Його друга дружина Софія теж була  представницею польського шляхетського роду.

Пані Софія не лише виступала на сцені, але й перекладала з польської – наприклад, драми «В липневу ніч» Болеслава Горчинського та «Зачароване коло» Люціана Ригеля, які побачили світло рампи на сцені Київського театру Миколи Садовського. Вона також допомагала чоловікові адаптувати драму Юзефа Коженьовського «Карпатські гуралі», яка в українській переробці  дістала назву «Гуцули».

1884 року  І. Карпенко-Карий заарештований і засланий до Новочеркаська, живе під наглядом поліції як політичний засланець.

  Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень»,  «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

1886 року у Херсоні виходить «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого.

У 1887 році  одержує дозвіл залишити Новочеркаськ. Переїжджає на хутір Надія біля Єлисаветграда. Живе під наглядом поліції. Займається господарством. Прагне поновити свою театральну діяльність. Листується з братами: М. Садовським і П. Саксаганським.

1888 – гласний поліцейський нагляд за драматургом змінюється негласним. Дозволено виїзд із хутора Надія. Відновлення акторської діяльності в українському народному театрі. Виїжджає на гастролі разом з Кропивницьким , Заньковецькою, Саксаганським, Садовським. Разом із Саксаганським згодом очолює окрему трупу.

1890 року вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

1897 року склав записку до з’їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з’їзду виголосив Панас Саксаганський.

1899 року написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини ХVIII століття.

У 1900 – 1904 роках створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

1906 року захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна.

 Помер Іван Карпович Тобілевич 15 вересня 1907 року у Берліні. Згідно із заповітом він похований на кладовищі села Карлюгівки, розташованого недалеко  від хутора Надія.

Розповідь про відомого українського письменника, драматурга, актора, одного з корифеїв  українського побутового театру Івана Карпенка-Карого підготувала бібліотекар бібліотеки-філії №3 Сидоренко Ю. П.

Якщо Вас зацікавив митець І.Карпенко-Карий, то завітайте до бібліотеки філії №3 або перегляньте інтернет.